Кактус

Я люблю кактуси. От люблю і все. Може, тому що вони вміють слухати. Вони колючі, такою можу інколи бути і я... Кактуси - то певний символ, який я вигадала для себе, щоб було цікавіше жити. Тому знайшовши на ось цьому сайті схему складання модульного кактуса, я просто не могла залишитися байдужою. Три дні він ріс під егідою мого терпіння і нарешті виріс от такою скромною дивовижею:

Серцевинка кактуса по-ідеї має виготовлятися, як кусудамі, але я зробила трохи по-своєму, бо в мене для цього не вистачило фантазії і терпіння. 

Інтелектуальна жар-птиця

21. 06. 12

Сьогодні нарешті закінчила роботу з другим модульним орігамі. Ось власне і сама фігурка:

Ця казкова жар-птиця творилася трохи більше тижня. Вона, мабуть, дуже інтелектуальна, бо в процесі свого творіння наслухалася кілька аудіокниг, надивилася кілька розумних фільмів і встигла стомитися від моїх абсолютно різних діалого-монологів.

Пташку робила за фотоуроком, що знаходиться тут.

Цікаво, що інколи під час складання, розум відключається і робиш все якось інстинктивно.

Нелегко було прикріплюватити хвоста, адже він важчий за саму пташку, але все таки вдалося, хоч він і тримається "на птичих правах"...

Червневий план потрохи виконується. Можливо, ще зроблю кілька орігамі, а потім почну працювати над етнографічною практикою.

Рада, що модульне орігамі мною майже благополучно опановане...

Очікуючи дощ

21. 06. 12

Є два різновиди нещасних людей: перший, коли люди носять свою нещасність, як святиню, в собі, другий, коли люди, будучи нещасливими, намагаються зробити нещасними інших людей, може, від цього вони стають щасливішими. Я не можу жити в ненависті. Хто ти? Що ти? Для чого ти тут, на цьому світі, в цьому житті? Що це? Тренування в дорогу життя. Витримаю? - ВитрИмую... А в дитинстві я любила теплу грубку, теплий термос, теплоту Жені, родини, поцілунку мами в чоло, казки колючих папиних вусей, незвичайні оповідки бабці, любила сонячних зайців, що заломлювалися в чашці чаю, любила злизувати з ложки цукор за хатою, любила запах ялинки, кущ білих троянд, які нагадують діда, любила черешні за вікном, любила скрипучу гойдалку, "юппі", мабуть, і себе любила.

...Жахлива спека. Дощу прагне не тільки потріскана земля, але й моя душа і тіло. Коли зійде благодатна волога, стане легше... тілу, але не душі.

Розсмішила сьогодні новина про Конституційну асамблею, що складається з усіх українських президентів. Так от, вона призначена для того, щоб знову внести зміни в Конституцію України. Смішно. Коли стільки вагомих справ лежать мертвим грузом, "вожді" показують вигляд, що вони чимось займаються, себто пунктики нові добавляють до законодавства.

В поривах прагну дощу, не солоного...

Соромно

19. 06. 12

Я перший раз так злобно плакала, не так через те, що ми програли англійцям, ні, а через те, що українці ніколи, ніколи не використовують свій шанс, ніколи вони не вміють зробити так, щоб всі були у їхніх ніг. А що для цього треба? Просто тренування, просто цілеспрямовані підготовки, удосконалення. Та наш брат українець спочатку дочекається останньої хвилини, а потім вже буде наугад думати.

Я українській збірні ніколи не вибачу того преганебнішого голу! Це найганебніший гол в історії. Хвалячи англійського гравця під номером 10, я дуже погарячкувала (писалося ж на емоціях), тому стираю взагалі ті слова. Там мав бути гол! Нічия!!!

Мені наші гравці нагадували слимаків і черепах. Коли треба було рішучого удару, вони м'ялися, а коли треба розміреного програвання  з кількома гравцями, вони дубасили, як ненормальні, в нікуди. Ну хто ж так робить, люди? Я тут за вас всі свої емоції назовні виплескувала, а ви так підвели увесь наш народ!

Я не те що розчарована, Я РОЗЛЮЧЕНА!

Мені так соромно і водночас шкода Україну, її недорозвинений потенціал, увесь народ, який, зіжавши кулаки, затамувавши подих, молячись, покладався на хорошу гру нашої команди.

А все так паршиво вийшло. Я до останньої хвилини, до сенкундочки так надіялася на нічию. Ех...

Ну, чому ми завжди гірші всіх?! Ми ж гідні кращого? Правда?

День Малюка, запахи і всього потрошки

18. 06. 12

Кілька днів підряд мене зненацька атакують запахи, то запах диму, то запах льодяної цукерки з дитинства, то запах фрукта. І це все відбувається якось ефемерно і непередбачувано... Дивно.

*****

В пустыне чахлой и скупой,

На почве, зноем раскаленной,

Анчар, как грозный часовой,

Стоит — один во всей вселенной.

Природа жаждущих степей

Его в день гнева породила,

И зелень мертвую ветвей

И корни ядом напоила.

Яд каплет сквозь его кору,

К полудню растопясь от зною,

И застывает ввечеру

Густой прозрачною смолою.

К нему и птица не летит,

И тигр нейдет: лишь вихорь черный

На древо смерти набежит —

И мчится прочь, уже тлетворный.

И если туча оросит,

Блуждая, лист его дремучий,

С его ветвей, уж ядовит,

Стекает дождь в песок горючий.

Но человека человек

Послал к анчару властным взглядом,

И тот послушно в путь потек

И к утру возвратился с ядом.

Принес он смертную смолу

Да ветвь с увядшими листами,

И пот по бледному челу

Струился хладными ручьями;

Принес — и ослабел и лег

Под сводом шалаша на лыки,

И умер бедный раб у ног

Непобедимого владыки.

А царь тем ядом напитал

Свои послушливые стрелы

И с ними гибель разослал

К соседям в чуждые пред

Деякі слова мають бути ненаписаними...

Це як припливи і відпливи.

*****

Говорила сьогодні моноложно-діаложним способом по "Скайпі" з Куіткою, яка сьогодні була "зоопарком". Людина, в якій бурлить молодість, життя і тяга до пригод. Людина, яка робить мою постійність трохи непостійною. Хочу побільше таких людей!

*****

А ТЕПЕР ГОЛОВНА ТЕМА ЦІЄЇ ЗАМІТКИ: СЬОГОДНІ У МАЛЮКА ФІЛОСОФІЇ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. Я, ЯК СПРАВЖНІЙ ТВОРЕЦЬ, ВИПИЛА НА САМОТИНІ ЗА ЗДОРОВЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ МАЛЮКА СТАКАН ПИВА, ПОБАЖАЛА СОБІ САМА ТВОРЧИХ УСПІХІВ І РІЗНИХ ПРИЄМНОСТЕЙ. ТОГО, КОЛИ ВАМ ЛІНЬКИ, МОЖЕТЕ НІЧОГО НЕ БАЖАТИ, А ПРОСТО ПОСМІХНУТИСЯ МАЛЮКУ. ВІН ЦЕ ЛЮБИТЬ. ВИ НЕ ДУМАЙТЕ, МАЛЮК ЧЕРЕЗ ЕКРАН ВСЕ ПОБАЧИТЬ, БО ВІН ЖЕ ФІЛОСОФІЯ, А ЦЕ ВАМ НЕ ХУХРИ-МУХРИ.

Три роки я оприлюднюю свою приватну ахінейку, три роки набридаю читачам різними думками, три роки нестримно в усьому шукаю ІСТИНУ, ДОБРО І ЩАСТЯ, але поки що знаходжу лише їх відголоски. Не знаю, скільки будуть ці пошуки тривати, може, все життя?!

Я рада, що у мене є ви всі. Без вас я б, мабуть, не писала. Це так гарно читати вас і знати, що ви читаєте мене. Блоксівці, які в курсі, хто така Олімпія, й інколи навіть читають Малюка, ви класні. Думаю, колись ми ще зустрінемося в реальності. Малюк цього хоче.

Дякую і перехожим читачам, якщо такі є.

Одним словом, у Малюка Філософії почався сенситивний період (три роки - це вже серйозно, як-не-як) тому начувайтеся! :)

Заборонні теми

15. 06. 12

У кожної людини є свої заборонені теми. Хтось оминає розмови про секс, хтось про батьків, хтось про себе, а в когось - усього потрошки. Для Куітки заборонною темою є релігія, церква. Мене завжди дивувало те, як вона соромиться визнати, що, наприклад, молилася. Але я погоджуюсь з Куіткою в тому, що питання віри - це особисте, аж надто особисте, щоб про нього хтось знав. Вірити у Бога можна в собі, не обов'язково про це говорити іншим. Знаєте, буває таке, що деякі люди відвідують храм не за покликом душі, а для "галочки". Це я називаю гріхом. Бог живе не в церкві, він у нас самих. Просто інколи деяким людям легше поселити його подалі від своїх думок, щоб бодай не підслухав... Безглуздо, я вам скажу.

У мене також є заборонна тема, про яку чомусь неприємно розмовляти. Це тема любові, в яку входить питання кохання  й різних тривіальних любощів. Ви рідко можете прочитати навіть в моєму блозі про ці речі. Дивно, правда? Коли увесь світ сміливо гримить про кохання книгами, фільмами, чужими життями, піснями, картинами, афоризмами, квітами і романтичними дрібничками у вигляді сердечок, свічок, листівок, я мовчу... Інколи мене дратує, що люди на весь світ кричать про свої почуття до інших людей. Світ такий жорстокий для цих слів. Мені чомусь уявляється така картина: слова любові тендітною колібрі вилітають з вашого рота, а десь подалі стоїть якийсь заздрісник, хтиво посміхається і витягує з кишені дротик для дартсу, а потім ним цілиться у вашу пташку. Вона падає вже холодна. Ви певний час нічого не розумієте. Продожуєте радіти життю, думати, що біля вас все ще літає крилань любові... Але його немає... Хтось вирішив його прибрати.

... ... ...

Потрійна апосіопеза. Хоча, ні! Період сюрамурних очікувань вже давно минув. Це не апосіопези, це всього-на-всього потрійна трикрапкова безмовність, в якій зашифровано багато речей, про які я не хочу писати, але які не перестають існувати, турбувати і кидати в нестерпні тартари образних малювань...

Євро-2012, Вишневський і сніжинка

12. 06. 12

Отож, поволі починаю виконувати свій той план, що я собі склала. Сьогодні під аудіокнигу "Одиночество в сети" я складала трикутнички-модулі, щоб отримати сніжинку. Знаю, що влітку це не дуже актуальна тема, але як-не-як ця модульна схема виявилася найлегшою. Це було своєрідне випробування, чи подолає моя сила волі такий рід заняття. Подолала! Ось що вийшло:

Розумію, що трохи примітивно, але це моє перше модульне орігамі. Треба купити кольоровий папір і починати складати щось серйозніше.

Загалом, це дуже просте дійство. Перш за все треба навчитися складати модулі-трикутнички, а це дуже легко, а далі вже по схемі створювати об'ємну фігурку.

Це дуже гарне заняття для діток, адже воно впливає на моторику рук і на образне бачення. А ще це весело! Тому раджу, якщо ви ще не вмієте, обов'язково навчитися.

До дискусії, яка розгорілася на території Ромашкового блогу, я навіть не планувала дивитися матч Україна-Швеція. Але потім вирішила подивитися, щоб бути в курсі подій. Але ж в мене завжди, як не в людей. Увімкнула я телевізор, і виявилося, що тих каналів, на яких мало транслюватися Євро, у мене або немає, або їх позаблоковували. З першого разу я все таки не здалася і пішла вмикати комп'ютер. Уже було 21:55. Через декілька спроб знайшла потрібний ресурс і з горя-попалам почала дивитися. В мене нет не дуже потужний, тому матч у мене був дуже цікавий: я або голос арбітра чула, а зображення не бачила, або навпаки. Що головне, два шевченківських гола мені показали дуже якісно.

Що можу сказати про гру? Цікава. Усе в ній було, що не кажи. Гарні голи Шеви головою, щасливі випадки для української збірної, коли противникам не вистачало якихось 40 см до воріт, безкінечні порушення шведів і величезна підтримка українських вболівальників. Насправді для мене перемога української команди приємна несподіванка. Молодці!

Поза хронотопом. Враження

11. 06. 12

Ви колись звертали увагу, який на вигляд цвіт липи? Здалеку це непримітні квіточки, кволі і безколірні, але взявши до рук гіллячку, ви одразу розумієте, що на ній живе надзвичайно тендітне створіннячко, таке чисте, незаймане, запашне. Ви з непорушним трепетом розглядаєте ніжні квіточки, що дивляться на вас спокоєм і красою. Маленькі тичинки колихаються від вашого легкого подиху, золотий пилок опорошує епітелій шкіри, досконало відкриті пелюстки по-дитячому принишкли. Ви тактильно відчуваєте якийсь незримий нікому контакт з цією квіткою, так, ніби самі  є нею.

*****

Тиха літня ніч, усі вікна сплять. На небі блимають міжгалактичні світляки. Вітер з дощовим присмаком. Вітер, який обвівав багато років тому, коли я не розуміла багатьох речей, але так впевнено дивилася у вічі темряви і не боялася її, а навпаки відчувала довіру і щось ще, що до цих пір не можу зрозуміти.

Чути далеку трасу, котів і поскрипування Чумацького Шляху, над чорною тишею даху світиться серп. Зір поступово звикає до темряви, і все набуває іншої форми - прозорої. Я стаю уособленням ночі. Вона посміхається до мене магічним світлом місяця, яке мене гіпнотизує і розчиняє в собі. Я прозора мантія цієї чарівної літної ночі, яка не знає образ, сліз і жалю, яка існує, бо так їй судилося з початку світу.

В такі моменти мені хочеться плакати. Мабуть, це плата за вхід до її прекрасних володіть, до яких я інколи безапеляційно вриваюся.

*****

Усе знову стало від мене таким далеким: люди, які гранями свого існування до жахливого скреготу пороли поверхню мого життя, події, що миготять антуражем на екрані й чужих устах, дороги, усипані безліччю кроків. Усе знову за бортом сприймання. Знову я запихнула себе у келію, де діє особливий порядок - притишений хаос.

Інколи непотрібні мені люди знову і знову про себе нагадують, а я закриваю вуха і очі, щоб їх не бачити і не чути, як вони роблять це з свого боку.

Я не лічу дні, давно залишилася позаду них, так би мовити, автономна від хронотопу життя. Живу сьогоднішнім; почуттями і враженнями від звичайних речей. З'їла м'ясисту черешню і подумала про тіло, поглинула полуницю - згадала про інтриги минулого життя, що інколи порушують звичний ритм незрозумілою ностальгією, прослухала половину книги і стала трохи щасливою від доторкання до цінного.

Єдине, що засмучує, це те, що ніч і день дуже швидко чередуються.

Червневі хроніки

Вечір 3 червня 2012 року

Майже рік тому була написана замітка «В літо». У той день я також слухала тишу цього космосу, також була вільною від навчальних обов’язків. Швидко же час біжить! Їй-бо! І багато що змінюється. Перш за все ми. Ми набираємося якогось досвіду. Хтось має вже великий багаж, а хтось тільки робить перші кроки. Але всі поступово розширюють свої курносі стежини в серйозні магістралі з повноцінним двостороннім рухом і миготливими світлофорами.

Якщо перечитати блог, то можна порахувати кілька періодів в моєму житті: період невдахи, період сплячки, бігової доріжки, мовчанки-апосіопези… Охохо! Люди, не переставайте вести свій блог. Пригодиться в будь-якому випадку. Потім так цікаво про себе аналізувати!

Так от, зараз в мене новий період, який називається «ламання мушлі». Мабуть, про успіхи і невдачі не варто ще говорити, адже все вимірюється часом, але, повірте мені, я щиро працюю над викоріненням мушлі. Можливо, колись мені і вдасться її позбутися назавжди.

Отож, тиша космосу, відсутність Ізольди і Нони, яка зараз десь муштрує дітей в дитячому таборі, надає цьому вечору присмаку дежавю. Але це лише на перший погляд, зовні. Адже є багато речей, які неозброєним оком не помітити.

Відчувається ріст. І це так гарно рости не тільки уві сні, а й наяву! Читати книги, писати оповідання, знайомитися із людьми, вбирати у себе чужий досвід, прокидатися вранці, не очікуючи, що з вами станеться протягом дня, зіщулюватися від грейпфрутових променів призахідного сонця, пити хвилини тихими ковточками і на щось сподіватися… на шматочок щастя з далеких берегів майбутнього.

Ніч 4 червня 2012 року

Сьогодні день був дуже гарним, і я вдячна собі, що на будь-які підсвідомі «а може не треба», я  казала «заткнись!». Ще після зустрічі з Люко Дашвар, я дізналася, що в червні у Вінницю має завітати пан Андрухович. Ясний пончик, що цього разу я просто не мала права прошляпити його. Прокинувшись в 12.00 годин ранку після нічного перенасичення Ремарком, в’яло почала збиратися в книгарню «Є». Андрухович туди мав прибути в 14.00. Я то думала, що то буде повноцінна презентація «Лексикону», що задам кілька питань письменнику і т.д, і т.п., але мене обламали, бо, як виявилося, Андрухович насправді у Вінницю приїхав з медіа-виставою, а презентація – то так, по ходу. Зрозуміло, що мені стало замало і я наплювавши на статус бідного студента, купила квиток на ту виставу. Живемо ж один раз.  Правда ж?

… З «Лексикону інтимних міст» Андрухович зачитував уривок про Белград, а там згадується мій улюблений вірш Неборака «Пісня про лялю бо». Коли я читаю комусь цю поезію, то всі піднімають брови і недоладно починають посміхатися. Класний вірш! А у виконанні Андруховича ще кращий...

До «Абсенту» залишалося десь три години, і я знову ж таки, сказавши «цить!» своєму «а може не тре?» і пішла на ботанофест – то такий захід, чисто, щоб поржати. Потрібно було вирядитися, як ботан і ходити по місту. Такі заходи підходящі для розтрощення ваших приватних мушль. Хоч я там нікого практично не знала, але було весело.

Потім була годинка в  стінах рідної «Тера Мари» з моїми дівчатами. Як же давно ми нікуди не вибиралися. Щоденне розгрібання проблем, поглинання «сімейним життям», хвилі днів, а ми маленькі паперові кораблики… Було тепло!

Ну, а далі трамвайко мене ніс до «Зорі»…

Що можна сказати про цю виставу «Абсент»? В мене одне порівняння: це коли вас з корінцями вирвали з ґрунту свідомого і перенесли в темний, притишений хаос підсвідомого, який складається з різноманітних  медіа-пазлів. Я б назвала це поезо-сюрреалістично-дадаїстично-роковим дійством. Коли ви там, ви нічого не можете второпати. Слова, рими, картинки, музика діють на вас як гіпноз. Ви зацікавлено вражені. Ви відчуваєте потужну музику «Карбідо» під собою, над собою і в собі. І це дійсно потрібно відчути тим, хто розуміється на цьому.

На початку, коли на екрані  з’явився мульти-слайд про Перфецького і карнавальні декорації (ну, в крайньому разі, я так зрозуміла), потім ефемерне чергування облич різних знаменитостей, які потім склали образ Адруховича, мені весь час не вистачало зорової присутності «Карбідо» і власне автора. Але коли білий екран нарешті оголив сцену, і усі показалися в своїй красі, я заспокоїлася і почала насолоджуватися, якщо можна то так назвати, бо я ж кажу, усвідомлення до вас приходить пізніше. Я тільки зараз можу сказати, що насолоджувалася. Тоді мені здавалося, що я ніби в якійсь прострації.

Музика поляків-карбідівців насправді дуже гарна. Я розчинялася в їхніх високих нотах. Катарсис.

Неймовірно було, коли Андрухович з декламації переходив у спів. Ще один катарсис. А його хамелеонний голос – то подвійна форма мистецького обліку. Ай лав іт.

Коли ти безпосередньо знайомишся з письменником, його творчість стає більш зрозумілішою і наближенішою.  Я зовсім не таким собі уявляла Андруховича. Він дуже уважний і м’який до читачів, а це насправді так класно.

Зараз сиджу, замотана в ковдрі, переповнена образами, незнайомими обличчями, які чомусь видавалися знайомими, поетичними перверзіями, посмішкою Андруховича, тишею цього замкненого простору - щаслива, як п’яний чіп.

Вечір 4 червня 2012 р.

Тепле повітря білого міста проникало в наші душі, і ми сміялися неологізмами і парадоксами. Вигини хвильок внизу, вигляд на міст, маленькі радощі трьох малявок. Потикунчики, розторопки, вислови дня:

"Спитай моєї бабці"

"То ти великих курей любиш? А я великих гусей"

-  Якийсь сьогодні день сумний!

- То давайте вип'єм.

- Я над пропастю во ржи.

- Це не ржа.

- Ржа, диви.

- Тепер для повного щастя мені не вистачає щасливого білетика.

- А мені для повного щастя не вистачає щастя.

Це все таке рідне і миле серцю. Гарно мати людей, які вміють сміятися над тим, до чого інші не додумаються.

Традиція майже не порушилася!

…І коли приходить ніч, залишаються лиш випиті чашки і тиша на дні.

Вечір 5 серпня 2012

Якщо з самого ранку не поталанило – то так до вечора. Це закон. Дивне це життя, воно не знає міри, в нього все оберемками і радість, і невдачі. Нема щоб якось міксувалося. ...Контрасти - конкурс життєвого порівняння. З дитинства ненавиджу це.

Знаєте чого б мені хотілося? Щоб якийсь відомий літературний критик прочитав моє чтиво і популярно роз’яснив мені помилки. Я щось пишу, пишу, вже навіть кістяк  художнього стилю закостенів,  і  виявляється воно нечитабельне.

Нема настрою шукати в дощових  краплях, що розбиваються об вікно, і тиші, що причаїлася в м'яких тінях, красу. Не цю красу шукають люди.

Ніч 6 червня 2012 року

Є два варіанти: або я дуже повільна, або в цьому космосі аномальними швидкостями витікає час. Максималізм бурлить в мені підводними хвилями. Хочу встигнути все, але не встигаю нічого. Через це виникає якась в’язка втома. Нема бажання навіть приготувати щось попоїсти. Ненавиджу куховарити, якщо це слово взагалі можна вживати в моєму випадку.

Мої дні – це ранок під холодними простирадлами, недоладне готування сніданку, запізнення, поспішання, байдужі трамваї, перегляд телевізійного мотлоху, який трохи забиває пробіли бридкого настрою, інтернет в маленькому дисплеї мобільного, важкі кроки з кухні до кімнати, знімання слухавки, слухання дощів, сирен, людей, світла, чайника; боротьба із сном, щоб хоч трішки почитати пожовтілі сторінки ремаркових писань; байдужий потік води, сон, і безкінечність немитого посуду, і беззмістовність мого перебування тут, і самотність у вухах, і потреба руху, руху, руху.

Я звичайно за демократію, але все частіше мені хотілося б мати раба, який би мив за мене посуд, готував корисну їжу, робив запашну ванну з пінкою, розстелював мені постіль, організовував легкий масаж. Я б була хорошим хазяїном, я не ображала його, я б навіть дружила з ним.

Просто ненавиджу готувати, бо поки те все начиститься, звариться, підсмажиться, я сто разів відчую голод, а потім нещадно пожеру ту убогу їжу і відчуватиму себе зажерливим слоном.

Хочу заробляти стільки, щоб харчуватися в найкращих ресторанах.

Їжа – то релігія, а релігія – то бізнес.

Потрохи починає вимальовуватися цілісна картинка: я ненависниця кухні, прибирання, прання, створення елементарного сімейного затишку. Отож, вирок – не бути мені гарною дружиною і мамою. Гарні дружини не знають, що таке лінь. А я знаю! Я через неї вже, мабуть, тижнів зо два ходжу із залапаними окулярами.

Мої подруги одна за одною поступово входять в сімейну буденщину, себто живуть зі своїми хлопцями, перуть їм їхні шкарпетки, готують, миють підлогу… Це страшно, люди.

А мені дай книги, якісь мистецькі заходи, побільше людей, вражень, фільмів, повітря, чистого, побільше краси і волі. Воля і краса – орієнтири життя. Одна постійно живе в мені, а інша – в інших. Боюся, що нарешті отримавши одну, я втрачу іншу.

Надвечір'я 6 червня 2012 року

Дощ у це місто приносить шум – новий напрям музики. Урбаністичні акорди невпорядкованих звуків. Заховавшись в парасолях, люди перестрибують через широкі потічки, або стурбовано вичікують під накриттям.

Узгоджений рух, кліпання світлофорів, приємне купання під крапля дощу, складність вибору.

Трохи згодом

Нарешті вирішено всі справи , які тримали мене в білому місті. Скоро воно знову буде спустошено вигорати на сонці. Студенти роз'їдуться по домівках, постійні жителі на відпочинок в села, на моря, лише бабці сидітимуть ввечері на лавах і слідкуватимуть, щоб на дитячих майданчиках не тинялася доросла молодь.

Хоч сьогодні майже весь день ішов дощ, але мені було чомусь так радісно. Я навіть смачний обід приготувала і скельця в окулярах протерла. Ось як! :)

Минуле літо я провела не дуже насичено, але продуктивно. Я навчилася плести феньки, передивилася купу якісних фільмів, щось там трохи читала, втопила на морі багато цінних речей, благополучно перетравила тривалу присутність моєї сестри, спекла торт (!).

Що буде цього літа? Та хто його зна. Єдине, що в моїх силах - це не байдикувати. Тому пишу список, що я маю зробити до кінця червня. Отож:

А) прочитати десять книг для загального розвитку. Які це будуть, вирішуватиму по ходу.

Б) навчитися робити модульне орігамі. Дуже хочу! Як на мене це така краса.

В) написати кілька якісних оповідань й етюдів, можливо, навіть віршів.

Ніч 7 червня 2012 року

В моєму світі швидко змінюється настрій. Коли накреслити абсцисно-ординатну конструкцію, на ній позначити точками мій настрій, то б вийшла химерно покручена парабола. Якщо, звичайно, парабола може бути покрученою.

Цікаво, що якщо ви певні речі категорично не хочете сприймати, вони видаються не таким вже й поганими (хоч по своїй природі в них нічого хорошого нема), ви цілеспрямовано їх перетравлюєте,щоб не заглиблювати до конфлікту. Люди – то дивні люди.

...Вмикаю світло чи не в усіх кімнатах – і закриваю очі. Хай сонце під стелею світить, а я буду думати про гарне.

...Ми знаходимося в різних медіанно-паралельних квадратиках. Ми потребуємо один одного, але чомусь доля так і не зводить нас. Ми починаємо розмірковувати, а, може, ну її, ту долю, може, самому якось. І ось, калатаючи ключами, виходимо на вулицю, роззираємося і розуміємо, що ми безталанні бовдури, бо нічого самі не вдіємо в цій ситуації.

Якщо доля вам ставить в колеса спиці, плюньте ви тій долі в обличчя. Це вона вас так випробовує, чи сильні ви. Бо ж в цьому житті тільки сильні чемпіони. Куітка, я з тобою! Головне, в тебе вірю я, отже ти вже не одна.

Травневі хроніки

День 15 травня 2012 р.

Вимовляти «Я не маю часу!» з якоюсь особливою гордістю, дивитися на брудний посуд, содомо-гоморрський клімат в шафі, на столі і полицях і войовничо писати, писати про те, що десь вигинається крутими хвилями приватного океану, який пишається своєю безіменністю.

Колекціонер образів. Лахматий чолов’яга, схожий на єврея пореволюційних часі, білий бородань в зелено-довгому плащі, звиклі до візуальної оскоми обличчя, практично однакові силуети, риси, голоси, смішки. Шукаю те, що вже склалося в єдину систему якихось доідеалістичних архетипів, але не знаходжу.

Колекціонер запахів. Штучність і природність витають в повітрі. Приємно переплітається амброзія бузку із тихорослим смогом. Не люди блукають вулицями – їхні запахи, що штучно нав’язані становищем у суспільстві.

Плин днів плутається десь під ногами, тому його не можна помітити, бо обличчя підставлено сонцю. Біле місто, де дзеркала вікон витісняють природну жовтизну сонця. Біле місто!

Червоні панчохи швидко червонять траєкторію незапланованих маршрутів. Кристиалізація спокою під час сну Нони.

Очі! Які ж у людей бувають гарними очі! Схожі на дорогоцінні камені…

Виношую в собі цілий світ чужих думок, імен, одягу, історій, слів, а коли викроюється час – тереблю клавіатурою, щоб дозволити світові стати реальним втіленням якогось надреального збігу обставин.

Відчуваю себе якось «недо», коли про мене забувають. Люблю працювати, люблю любити те, що любиться.

Ніч 16 травня 2012 р.

Амплітуда настрою поволі знижується. Навіть не можу пояснити причину якоїсь невимовної прикрості, а може і навіть можу. Тавтологія зашпоркується, бодай її! Дощ на дворі, кажуть, калюжі, а в голові легке полегшення затуманеного завтра. Дівчата на кухні про щось розмовляють, побутові дрібнички. Клаптики паперу і тверде переконання, що все залишеться так, як має бути. Просто, мабуть, так потрібно.

День 16 травня 2012 р.

Хаос маленького міста, до якого в мене однобока любов. Цікаво, колись це почуття стане линути від нього до мене? Чи мій маленький силует так і залишиться непоміченим його кулястим оком?

Ми сидимо, підставивши своє тіло, невинного після зими кольору, сонцю і сконцентровано задовольняємо свій порожній шлунок шкідливою їжею. Вітер цілеспрямовано направляє на нас фонтанні краплі. Ми доходимо висновку, що все в цьому світі нав’язано: релігія, бажання завести сім’ю, їжа. Лише новонароджений має кілька безцінних років незалежності від суспільного навішування ярликів.

Полудень 18 травня 2012 р.

Нарешті той світ, який переповнював мене всього кілька днів тому, вихлюпнувся досить великим, як для мене, оповіданням. Я за себе трохи рада, хоч невпевнена, що твір має художню цінність.

Про мене знову всі забули. Кожен зайнятий своїми справами, а я спокійно сиджу на червоних диванчиках в теплих стінах університету, і мені трохи затишно.

Вчора на передачі "Розбір польотів", обговорюючи проблему гомосексуалізму, сказали досить гарну думку, що людям немає чим заповнити свою пустку, от вони заповнюють її ненавистю. Ненавидять всі. Багаті ненавидять бідних, міські жителі - сільських, гетеросексуали - гомосексуалів, неуспішні - успішних. І це правда! Що поробиш? Такі ми вже вродилися.

Може, не в тєму, але чомусь хочеться сказати, щоб ви любили себе.

30. 04. 12

Про виродження казкарів

Світ зайнятий гидотою. І нІколи йому зайнятися чимось справді гарним. От, наприклад, чому не створюються нові казки, а дітям переповідаються все ті ж старенькі розповіді Перро, Андерсена, братів Грімм. Хоч по великому рахунку саме Шарль Перро став батьком усіх знаних у Європі казок, а вже потім його оповідки стали перекладатися братами Грімм або ж переспівуватися Гансом Крістіаном Андерсеном.

Хтось може заперечити мені і навести в приклад Гаррі Поттера Дж. Роулінг, але якась ця епопейна казочка не вписується в рамки доброти і світла. Вам так не здається?

А хочеться чогось такого хорошого, обов'язково з щасливим кінцем.

А ще сумно, що виродилися автори дитячих пісень. Ми наспівуємо, усміхаючись, пісні Шаїнського, Етіна, Успенського, а щось своє не вміємо написати, натомість списуємо один в одного графоманські тексти і тішимося своїм тупорилим кітчем. Коли слухаєш теплі пісні дитинства, то стає дуже затишно на душі і водночас соромно, що кращого нам не під силу створити.

Недобрі люди не зможуть написати казку, яка зможе теплити в серцях надію. Сумно мені якось...

1. 05. 12

Про "Холостяка"

Подивилася тільки що "Холостяка", бо в суботу не вийшло. Взагалі я люблю дивитися реаліті-шоу, тому що вони корисні. Дивишся на людей збоку, аналізуєш їхні вчинки і починаєш розуміти, як робити не треба. От "Україна має талант" для мене нуднуватий, бо нам в прямих ефірах показують готовий продукт, а вже, наприклад, в "Холостяку" вся людська психологія на долоні. Бери і розглядай хоч під мікроскопом.

Дуже шкода, що пішла Віка Салова, дивовижна особистість! І гарно пішла, без істерій, без нюнь, демократично і гідно, як справжня леді. Оце я розумію! Одразу видно, що людина духовно наповнена. Імпонують мені ось такі дівчата, які не бояться бути не такими, як усі, мабуть, тому що я одна з них.

Бісить Юля Смірнова. Справді хамелеонна стерва. Знаю я таких. А найгірше те, що ось саме такі і подобаються цим немічним чоловікам. Покліпаєш оченятами, повішаєш макарони на вуха, щось "як я тебе люблю, який ти класний" - і все, принц у твоїх епільованих ніг. Передбачаю, що Френсіс вибере саме її і наступить на ті ж граблі, що і Макс Чмерковский, який у свій час надав перевагу такій же несправжній ляльці.

Вболіваю за Олю Вінокурову. Вона серед всіх, що зосталися, найпростіша і наймирніша. Мила, маленька і не зла.

Хтось вважає це шоу негідним і негарним, бо українки бігають за холостяком, принижуються що є сили, щоб привабити, а я скажу так: ХТО ХОЧЕ ПРИНИЖУВАТИСЯ, ТОЙ ПРИНИЖУЄТЬСЯ, а дівчата, які знають собі ціну, насолоджуються нагодою побачити світ, упиваються спілкуванням з чоловіком, навчаються триматися в екстимальних ситуаціях, коли тебе хочуть загризти з десяток вискочок, красиво одягаються, смачно їдять, гарно релаксують, а потім ще стають популярними, бо, повірте мені, якщо ви засвітилися, то все одно вас хтось помітить. І якщо дівчата переконують, що прийшли на проект за коханням, то все одно навіть у найчеснішої, майте певність, теплиться надія показати себе не тільки холостяку, а й всьому світу. Усі ми такі, просто одні намагаюсь це приховати, а інші говорять прямо, без комплексів. Ну, я, звичайно, не відкидаю того випадку, коли справді закохуєшся, від цього ж не втичеш. Всі дівчата цим страждають. В тому і біда, що ми спочатку вважаємо чоловіка аполлоном, принцом, а він виявляється типовим, нічим не кращий за продався чебуреків, і може продавець навіть кращий за того аполлона.

А за саморекламу, то вона діє! От я більше, ніж впевнена, що у Віки життя налагодиться, чого я їй щиро бажаю! Бо, повторюсь, вона класна. Додам, саме вона своїм стилем надихнула мене купити червону помаду. Я й раніше дуже хотіла щось таке, але якось не наважувалася. Не знаю, що з того вийде. Придбати - то одна річ, а використовувати - інша. Я ж бо не вмію натягати маску "діви". Інфантильна я, й ніколи не змінюю свою поведінку, щоб комусь сподобатись. Мабуть, тому я нікому повноцінно й не подобаюсь, та то вже інша історія.

Дівчата, які йдуть на шоу "Холостяк" не принижують свою гідність, вони просто йдуть шляхом самореалізації. І я їх розумію, якби мені краплину впевненості і краси, я б сама спробувала. І тут діло не в завоюванні серця принца-холостяка, а в духовній потребі збагатити себе неймовірностями світу. Але, зрештою, в кожного свої мотивації.

3. 05. 12

Меланхолійне мізантропство (думаю, тимчасово)

Інколи мені здається, що мої бажання стають дорослими швидше, ніж мої можливості. От, наприклад, я страх, як хочу написати, якусь гарну прозу, хай не роман, ну, хоча б солідне оповідання, а не виходить. Мене якось не вистачає на великий текст. А навіть, як і пишу щось, то воно виглядає таким примітивним. Вчора прослухала "Жінка французького лейтенанта" Фаулза. Хороша книга. Під час слухання я відчувала і насолоду, і відчай, і сум'яття, і ейфорію. Книга написана в постмодерному руслі, тому не чекайте рівного сюжету. Автор майстерно поєднав вікторіанський снобізм із еротичними моментами. Роман має смак шоколадної цукерки з лікером. Посмакуйте! Книга варта читання... От таке б хотілося написати! Може, я дуже багато хочу... Мізантропно-хтивий настрій. Бісять мене всі. Я знаю, що так не можна, знаю, що мій зверхній погляд подекуди ображає, але як же я стомилася корчити з себе виховану дівчинку. Глюки батьків, відчуття відцентрованості від світу, банальні речі, якими всі страждають - це так осточортіло. Чого не можна проста радіти життю? Речі, які колись були святинею, почали дратувати. Усе враз скинуло гарні декорації і почало блискати голизною свого негарного тіла. Я мовчу. Мені, зрештою, якось байдуже.

5. 05. 12

Зав'язувати

Я надто довго жила в атмосфері, де багато хто намагався переконати мене, що я ніхто. Коли людині кожен день повторювати одне й те саме, то зовсім швидко вона в це вірить, й істинність думки тут не перевіряється. Школа, моя сестра, родичі, люди, які вміють сприймати тільки зовнішній чинник - усе те, що зробило з мене мене. На перший погляд, це все мало б вимуштрувати з мене сильну особистість, а в результаті викликало "ефект мушлі".

Для мене має велике значення, як мене сприймають. А сприймають мене, м'яко кажучи, упереджено. Не всі, звичайно, але коли більшість переважає меншість - вмикається механізм узагальнення. Хоч я і переконую себе, що на всіх наплювати і т.д., і т.п., та факт залишається фактом. Не можна сказати, що я закрита людина, хоч на перший погляд так здається. Я просто не всім відкриваюсь, або не одразу. А ще я дуже довго адаптуюсь, а потім скажено доганяю. І не вмію пристосовуватися до чужої думки.

Одним словом, було б на багато легше, коли б я народилася іншою.

Приходить час, коли мушлю треба розбивати зі всієї дурі. Але ти б'єш, б'єш і тільки руки оббиваєш. Треба вилазити, але фобія бути несприйнятою стає поперек горла і душить, як Отелло Дездемону.

Навіть не знаю, для чого я це пишу, бо ж Малюк Філософія раніше був блогом, де була "я" в мистецькій проекції, а тепер він перетворюється на слухача мої психічних ридань. Пора з цим зав'язувати. А то таке відчуття, що Малюк став втрачати свої позиції.

Сто років самотності від Маркеса

28. 04. 12

У веремії постійного поспіху намагаюся подолати довжелезний список літератури, знаючи, що все одно не встигну. Сьогодні дочитала "Сто років самотності" Ґабріеля Маркеса. Раджу! Це дивна книжка, і в цьому її краса. Коли прочитала останній абзац, то по шкірі пройшли мурахи. Нагромадження безкінечної вервечки ауреліан, хосе аркадій, урсул, амарант та рамедіос Буендіа трохи збиває з пантелику, однакові імена героїв заплутують, безкінечні події заступають минулі, і ви не можете згадати, про що ви читали, наприклад, один день тому...а потім пригадуєте. І ця дивна читальна амнезія солодко бентежить мозок. Твір просякнутий якось крикливою філософською істиною, але її крик німий, самотній, незрозумілий, такий, які і герої роману. Ми всі самотні, й інколи це відчуття не заглушиш навіть смертю, бо воно в нас, воно є нами.

Про твори Маркеса не можна говорити погані вони чи хороші, їх просто потрібно читати. Їх не треба розуміти, а відчути, на дотик, на запах, на смак. Треба уявити себе в жаркому примарному Макондо, зіщулитися від жовтих метеликів коханця Меме, поп'яткувати від жахливого смороду 72 золотих горщиків у забутій лабораторії цигана Малькіадеса, подумки доторкнутися до голої шкіри Рамедіос Прекрасної, стати свідком брутально-жагучих оргій у затхлих стінах, закрити від жаху очі, побачивши жахіття смертей, співчутливо посміхнутися Урсулі, щоб вона у сліпоті своїй побачила цю посмішку.

Книга має здатність зринати окремими сюжетними деталями, тому її варто читати багато разів. У ній особлива атмосфера: легка журлива самотність, яку люди намагаются знайти в гріховних гульбищах, а потім розчарувавшись, знову повертаються до своїх самотніх кімнаток.

Монотонність розповіді може вас відштовхнути, але не варто полишати читання, бо весь смак...і жах, і відчай...в кінці книжки.

Роман написаний в стилі "магічного реалізму", тобто герої твору спокійно собі можуть говорити з мертвими пращурами, або піднятися одного дня з простирадлами і полетіти назавжди не зрозуміло куди. "Магічний реалізм" проявляється у дивовижному сплетінні побутового і міфологічного, казкового і рутинного, плотського і духовного.

"Сто років самотності"  - це століття пошуків незвіданої таємниці, зашифрованої санскритом, яка може врятувати; це шанс осягнути істину всього роду, це абсурдне зачароване коло, яке може розірвати така ж абсурдність...

"Сто років самотності" - одна з кращих книг Маркеса, який є лауратом Нобелівської премії. Кожне слово в ній смакує латино-американською далекою неповторністю, яка зачаровує і відштовхує водночас. Це сумна перчиста оповідь столітньої історії однієї сім'ї, яка приречена була зникнути назавжди, "бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге".

На набережній

24. 04. 12
Найпрекраснішим у світі є споглядання за плиністю води, особливо коли призахідне сонце розбивається у ній міріадами радості пригасаючого дня... Стою на набережній і спостерігаю за цією плинністю, людьми, і вони за мною. Гарно так. Дивлюся на міську гордість - ФОНТАНИЩЕ. Пропускаю в себе життя. Вона замріяно кублиться в мені. Мою гармонію порушують якісь дУрні, тикаючи в очі буклетами. Солодко тиняються парочки. Небо шарудить в калюжах. Щойно із зустрічі з Люко Дашвар. Домашня вона така. Натякнула про свою наступну книгу після "Гоцика" трьома словами - "алахіус", "солоха", "вбивство". Побачимо вже, що там. Поліетиленові пакетики хмар. Весняний холод. Люди. Люди. Люблю я це все!

Читайте книги, або "Фантастичні літаючі книги містера Морріса Лессмора"

Пропоную всім книголюбам (і не тільки) переглянути дуже гарний мультфільм, номінований цього року на "Оскар". В п'ятнадцятихвилинній стрічці стільки життя, фарб, емоцій, що просто не можна не захоплюватися роботою. Мульт називається "The Fantastic Flying Books of Mr. Morris Lessmore", тобто "Фантастичні літаючі книги містера Морріса Лессмора". Тонка філософська мораль цієї анімованої притчі й сумна нотка самотності, що забезпечується неперевершеною музикою, яка супроводжує стрічку, надихає на прекрасне, або, в крайньому випадку, стимулює вас відірватися від монітора, взяти улюблену книгу і посміхнутися, доторкаючись до залапаних сторінок... Більше про мульт скаже, звичайно, Вікіпедія.

Приємного перегляду!

Ти не близька, бо ти - найближча...

Давно хотіла створити категорію, куди можна вміщувати свої улюблені вірші. Отож, викладаю поезію Олександра Ірванця, яка мені чомусь дуже подобається своєю колихаючою ніжністю і ритмічністю. Гарно б було, коли б ви в коментарях писали також улюблені вірші цього автора (та зрештою й інших, які тут поступово з'являтимуться). Виділятиму ті фрази, які найбільше мене пруть.

У Києва - твоє обличчя

З зеленкуватими очима.

Ти не близька, бо ти - найближча,

Ти наслідок, а не причина.

Ти результат, ти - збіг обставин

В цій осені, в житті моєму.

В який сюжет тебе не вставиш:

В новелу, п'єсу чи поему,

Ти проростаєш над сюжетом,

Його, мов плівку, проявляєш,

Коли ти ледь помітним жестом

Своє волосся поправляєш.

І проступає кадр на плівці,

(Немов віконницю відчинено);

Ось ми спускаємося в ліфті

І зустрічаємось очима.

18. 04. 12

Ліхтарний космос

Слухаю аудіокнигу "Волинь" У.Самчука. Там тільки що цікаве слово почула - поніч - себто присмерк. І монотонний голос читача, і тихий космос, і м'яка рудуватість ліхтаря за вікном - усе додає такої чарівної затишності, як колись було вдома мільйон років тому, коли в нас був ремон, і ми всі спали на купі, слухаючи радіолу. Затишно. І все б було дуже добре, коли б не цей вакуум від нежитю. Запахів не чую, але відчуваю, як шкіра пахне людьми сьогоднішнього дня. Люди не змиваються. Будьте певні, що посмішка може зробити іншу людину щасливою, хоч на мізинчик, але інколи і цього вистачає. Так себе ненавиджу, що я не вмію писати нічого грандіозного, що нема в мене сил і уяви. А так хочеться! Який гарний ліхтар! Ніколи його не помічала. Тихе гойдання тіней. Тихі піруети хвилин. Маленькі радощі, що живуть в кожному з нас.

20. 04. 12

Моя квартира

Я хочу мати власну маленьку квартиру, в якій обов'язково буде підвіконня вікна у вигляді м'якого диванчика, де я буду умиротворено читати книги і насолоджуватися смачним питвом під настрій. Ну, щось типу такого:

Коли в мене з'явиться квартира, я обов'язково навчуся прокидатися о шостій годині ранку. Я придбаю собі ручну кавомолку і кавоварку. І  нарешті з португальських кавових зерен самотужки зварю собі каву. В мене буде купа часу до початку пар і я натхненно спостерігатиму, як вона вариться. Потім зроблю смачний, зовсім не схожий на швидкоручний, бутерброд й їстиму його в ліжку, трохи  закутавшись ковдрою, одночасно дивлячись "Підйом". А ще в моїй квартирі буде багато поличок і світлих шаф, комодів, щоб моїм речам не було тісно, а то зараз вони дуже страждають.

Коли в мене буде маленька квартира, я заведу собі блакитношерстного коте, і ми станемо щасливими від один одного. Я читатиму йому свої вірші, а він буде муркотати на моєму животі. Ввечері я з пухнастим дивитимусь новини, сидячи на подушковому підвіконні. Інколи ми будемо позирати у вікно, де срібно розсипатиметься повновидий місяць. В моїй квартирці буде багато книг, різних, цікавих, рідкісних. На поличках будуть рости кактуси, а інколи вони навіть цвістимуть.

На вихідних я займатимусь йогою і слухатиму інді-музику. Вечорами, коли дахи темнітимуть, а чужі вікна перетворяться на вогники доль, я, обклавшись подушками, шоколадом і печивом, писатиму книгу, яка стане бестселером. До мене м'якістю лапок прийде моє кошеня і цікаво спостерігатиме за моїм обличчям. Я занурю свої пальці в його гладеньку шерсть, і він солодко замуркоче. Ми посміхнемося беззвучною усмішкою, і я знову почну писати...

Комплекс

05. 04. 12

Я дурне перелякане теля. У мене велетенський комплекс: я боюся знайомитися з людьми - це раз, боюся розмовляти з неблизькими знайомими, одразу мушля вмикається - це два, я завжди жалію про те, що не зробила півроку, і про те, що зробила теж жалію - це три, боюся сцени, говорити на велику аудиторію - це чотири, не вмію себе рекламувати - це п'ять. Цей комплекс і раніше існував, але якось ще можна було жити, а зараз просто нестерпно. Мабуть, люди думають, що я переляканий єнот, але якось так виходить, а ще плюс моя дурна зовнішність і нехватка спілкування в підлітковому віці. Хтось, може, підкаже, як з цим комплексом боротися, бо я вже не знаю, що мені робити. Будь ласочка, порадьте щось ефективне.

Нова епоха і все, що з нею пов'язано

03. 04. 12

Знецінення відбувається поступово. Наростає, наростає, а потім народжується щось нове. Ти віддаляєшся від себе, щоб побачити себе збоку. Ти навіть себе жалієш. І так інколи солодко жаліти себе на одинці! Ти вважаєш себе жертвою. "Ай, як же все погано! Бідний, бідний самотній непотріб!" Ха-ха! Сміхота... А потім розумієш, що всього-на-всього прийшла епоха ЦИНІЗМУ!

У звичну мушлю, обклавшись мовчанкою. Зрештою ти розумієш, що все це було і раніше, ти просто не помічала цього, не хотіла помічати, адже люди бачать тільки те, що хочуть бачити. Треба просто змиритися з цим. Навчитися жити ось так. Не треба слів, пояснень, все одно вже нічого не зміниш. Навчитися. Це ж так легко!

Таке враження, що я стала вже не поміщатися в своє тіло, виросла з нього, воно заважає мені думати, заважає жити. Магнетизм, обгортка, харизма і все таке - яке ж це до біса потрібне сміття.

Мені потрібен психолог і, і трохи нецинічної епохи.

01. 03. 12

Недо

Є в житті маленький парадокс - найменший місяць року для мене тягнеться найдовше. Може, тому, що я так пристрасно в ньому чекаю формального прояву весни. І ось вона прийшла! А що лютий? Я так багато хотіла написати, що в цей період відбувалося, а зараз чомусь бракне слів. Ну, може, почати про чергову закономірність, яка місцями викликала посмішку і навіть урізноманітнила життя, внесла щось новеньке. З'явилася і знову, як завжди, застигла на початковому етапі? Чи розказати про страшенні самокопання, "ефект мушлі" і всі дурнуваті казуси, що нею спричинені, про шанси, які залишилися шансами, про безкінечну возанину з методиками, ксероксами, книжками і брєдовими ідеями, про борсання в снігах, про довгоочікувані сни і нераціональний режим, про Француазу Саган, екзотичних птахів Андруховича, тихі зали бібліотек, про мою феміністичну статтю, в які розповідається про папесу Йоанну, про цікавинний фільм "Агора" і специфічний "Якось" ("Однажды), про надзвичайну музику Ніно Катамадзе?

Лютий. Ми його пережили. У  безкінечності обов'язків ми продовжували підтримувати свої традиції. У нас навіть вийшла "жесть" тільки естетична, тепла, дружня - глінтвейн домашнього приготування, легкий хміль, приємні, легкі розмови і гра в слова до ранку...

Лютий - це місяць гармонії, яка знайшлася у праці, місяць творчої нірвани (вдалося народити на світ 20 віршів!). Такого творчого піднесення ніколи в мене не було. Я шокувала саму себе! Лютий - це місяць переосмислення і відпускання, місяць холоду і тепла, поезії і прози.

Зараз відчувається виснаженість. Легка зневіра. Купа незавершених справ, розчарувань. Найбільше хочеться поїсти і більше нічого не хочеться.

05. 03. 12

Без назви

У мене в дитинстві була скляна кулька, в якій після того, як її потрусити, йшов сніг. Здається, в тій кулі сидів зайчик. Я її розбила. Може, я про неї згадала через те, що за вікном багато днів поспіль пунктирить такий сніг, як і в кульці. Я сумую за дитинством, більше того сумую за спогадами про дитинство, бо немає з ким згадати. Я ізолювалася навіть від своїх батьків. Свідомо розумію, що щось не так, а, можливо, зависока планка? Але ж потрібно завжди намагатися перестрибнути себе.

Церковний хор кришталево озивається в затушкованому повітрі, його, можливо, навіть чує той безсоромний аноніст, що заничкувався за вуглом. Непоєднуване існує поряд. Химерно переплітається, розкошує, мерзне від холоду і плавиться від мікрохвиль. Смішать люди, стомлено миготить екран, маряться сни, дивні, символічні сни, сни, що несуть голос якоїсь важливої істини, але куце розуміння притуплює шлях до розуміння. От би розгадати!

Переконуєшся, що до ідеалу далеко, що ти лише елемент порівняння, гірший елемент. Стомлено посміхаєшся, подаєш сигнали, намагаєшся говорити, але ентузіазм розпадається незв'язними словами. Кожна клітинка страждає у спразі. Кава, чай, яблука не допомагають. Рябіють ідеями книги, шокують, зоворожують, миготить все той же екран, стогнуть пружинки в ліжку, дратує смородом людське начиння, згасають дні і запалюються ночі вже навіть не вогниками доль, а звичайними непофарбованами вікнами. Ліпимо глиняні коники і відлітаємо в несвідоме ніщо, а тим часом оператор історичнить нас своїм дивооб'єктивом. І все проходить, і не повториться, а, може, тільки трішечки...

10. 03. 12

Космос, тиша і мускус

І знову знайоме дихання пустого космосу. Стомлені очі через скельця намагаються побачити темні силуети у вікошках навпроти, але їх чомусь сьогодні нема, мабуть занурилися в імбирні марення. А мені не спиться, може, тому що я люблю такі ночі, коли космос начинений лише мною, моєю незавершеною курсовою, недочитаними книгами і словами, розпорошеними в повітрі... Ммм, солодка незалежність! Шкіра пахне мускусом, думки - Андруховичем, а подушка - вранішними снами. І так нам добре разом! Кільчити свою приватність в теплій коробці -блаженство. І плювати на людей, які завжди будуть вилуплюватися, на чоловіків, які завжди будуть закономірностями, на гармонію, яка буде з'являтися хіба що тільки в хмільній прострації. Розводити себе для себе, а не для людей, набагато продуктивніше, бо люди ніколи не зрозуміють первинного. Люди взагалі тільки бажають, щоб розуміти їх, а мені вже набридло бути толерантним слухачем. Набридло думати про те, про що я раніше думала. Я відчуваю перехід. Видніється айсберг розуміння речей в новому світлі. Мені подобається вимовляти слова "пелерина", "перламутровий", "аквамарин" - вони для мого язика, як льодяник. Перед очима "Арфами, арфами..." Тичини - кларнетизм затишної самотності. Мені добре бути автономною республікою. Плювати на все! Є космос, тиша, вірші й ледь вловимий запах муску - цього достатньо, щоб забути про той рефлексивний світ за межами стін, що постійно вимагає пояснень. Жити і творити у відрізках скуйовдженого часу, нікого не любити, навіть не мати поняття про це, тихо себе ненавидіти і водночас жаліти, безпомічно перебувати у резервації подій, жити життям у собі...

20. 03. 12

Щаслива весна

Просто стомилася...від людей, від їх ставлення, коли тебе вважають за непотріб, коли на емпатію триста разів чхати хтіли, коли ти не оригінальна окремішність, а лише нікому непотрібна залізячка великого голоротого сплаву...затям - ти ніхто!

Дають і одразу забирають: дражняться. Та я що собачка якась?

Весна кублиться в гніздах голови. Затишно весні. Весна не лягає спати вранці, коли вже прокидатися треба, не замкнута програмою і обов'язками, її не болять очі й совість, її, мабуть, і доторків вистачає, і часу, щоб насолодитися дивною субстанцією "Колекціонера", вона ходить в стайлі, в неї безперечно красиві нігті і багато комунікації. Вдень вона естетичнить себе в галереях, торкається високого,смакує японською кухнею і насолоджується безвольністю шопінга, а вночі віддається танцю в найкращих клубах. Щаслива весна!

25. 03. 12

Перетравлюю весну

Я: Так свято вірила, що з приходом весни все зміниться...

Таня: Та ладно, ше буде літо...

Ми добре розуміємо один одного, бо в нас обох однакова проблема. Інколи я навіть собі думаю, що це і не проблема, а перевага. Телефона розрада, виливання наболілого, дружній аналіз - стає легко. "Оленка", м'ятно-ромашково-свербеусний чай на вечерю і знову багатозначчя пустого космосу. Іздрик правду каже, що "а все не починається майбутнє. А все той час теперешній трива." І все ж не перестаю надіятися на прихід часів, коли нарешті закінчиться панування в моєму житті тупих закономірностей. Легко пережила фіаско в конкурсі. Моя стаття не підійшла, але хоч потішилася кілька днів можливій перспективі. За першою спробою обов'язково колись буде друга. Має бути! Люблю галас весняного міста. Люблю взагалі це місто. І плювати, що це почуття однобоке. Люблю любити безкорисливо. Не вистачає доторків. Хочеться тілесного тепла і затишку в обіймах. Хочеться Апполона, тільки зовсім не того, про якого ти, Куітко, одразу подумаєш, коли це якось прочитаєш, а іншого, добрішого, проникливішого, естетичнішого. Одним словом, АППОЛОНА у всіх значеннях цього слова. Починає бісити віртуальне спілкування. Хотілося б дуже потеревенити вживу з усіма віртуальними знайомими. Мабуть, це б було гарно. Раніше Блокс був частиною життя, тепер в коливаннях днів я стала згадувати про нього все рідше, тому дякую Вільній, яка в своїй замітці про мене згадала. Насправді це дуже круто, коли тебе трішки пам'ятають. Дякую, Вільна, я дуже рада, що познайомилася з тобою, такою щирою і розумною, чи навіть краще сказати, МУДРОЮ. Ти мене надихнула на цей пост. Відкрито сезон гойдалок. Вчора я на одній із них насолодливо сиділа, записуючи у бурштин блокнота рядки буденних емоцій. Багато хто каже, що я схожа на француженку. Мені це подобається. Читаю вірші, пишу методики, їм шоколадки, перетравлюю весну. Гарнітура співає новими піснями. Авітаміноз переборюю яблуками. Чомусь хочеться знати, що все буде добре...

27. 03. 12

Весна падає снігом

Не читайте Селінджера "Над прірвою в житі". Що ж це така за книжка, після якої всі накладають на себе руки або йдуть на убивство інших? Особисто в мене, коли я її читала, почалася депресія. На всіх зла була. Оце вчора треба було освіжити в пам'яті сюжет, так що ви думаєте, знову сьогодні на всіх пихтіла. Недобра це книжка! Весна накрапає холодним снігом, неприємний вітер, гидкі плювачки на асфальті (люди, хіба вам самим не бридко?), негарні позіхаючі люди, чергова трясовина Дашвар, яблука, холод, байдужа Нона - каналія, як сказав би Колфілд. Хочеться писати, писати, триматися за руки, співати пісні, хочеться на хвиль примружитися від приторного щастя!

29. 03. 12

Ахінейка

Піанінія дощу, який вирішив тако собі покрапати потайки від людей, що мирно сплять в приватних футлярах. Захотів здивувати всіх вранці густИнною вологою вулиць, але не вийшло, я ж бо не сплю. Переглянула книгу, про яку згадала у своєму пості Жменя. Мій органім не вживається з її (книжки) ідеями. Максималізм ніяк не переродиться в мінімалізм. Не покидає мене думка, яку підняла у своєму блозі Неопіліна про родину. Мої предки також були і є простими трударями, горбатились і горбаться в землі, а все задади того, щоб я вчилася і нарешті розірвала ланцюг стереотипності. Подумати тільки, скільки людей вклало в мене лепту своїх високих мрій! А я? А я навчаюся. Чесно, совісно, усю себе віддаю науці (бо більше нема чому), відчуваючи абсурдність усього цього. А найгірше те, що ось ці всі знання поглинають мене, віддаляючи від рідних, від землі, яку вони так ненавидять люблячи. Ми з ними такі далекі. Часто вони зовсім не розуміють про що я говорю. Мене це бісить. Я злюсь, конфліктую, відмовляючись поюснювати. А потім за це себе ненавиджу. Я не люблю вибачатися і взагалі показувати свої емоції. Я не люблю цілувати подружок в щічку. Мене це, якщо чесно, дратує. Я люблю обійми. Вони щиріші за поцілункооблизування ...Титанік парує, дим з його труб піднімається сивиною в близнюкове небо. Якщо титанік димить - в мене поганий день. Титанік дихає сивістю практично завжди. Дивно, скільки людей мене можуть переповнювати одночасно: і наївні потенційні наречені (бідні, бідні дівчата), і апполонські модельки, і вусаті, самозакохані телепні, і сором'язливі здоровані, і тупі гуглоприхильники, і брутальні валєри, і прищаві невдахи, і знайомі незнайомці, дурні любці, занудні чіполіна, а ще розумні і класні Тараси, після бесіди з якими стає гарно. Розраховуйте тільки на себе, любіть батьків і мийте частіше руки. Все інше суцільна екзистенція, в якій хай розбираються філософи-жінконенависники.

31. 03. 12

антиГламурна виставка

Поскільки результати моєї розвідки не підійшли, то чого ж вона має пилитися десь в ящику, хай вже краще буде в Малюку. Виставляю статтю про арт-виставку, що проходила цілий місяць у Вінниці. Не знаю, може, скоро перекочує і у ваше місто. 

Звичайно можна патетично почати розповідь про основне завдання арт-виставки «Гламур»,  про епатажний перформанс вінницької художниці Н. Лісової, про організаторів цієї експериментальної виставки, про міграційний характер проекту (зародився в Сумах, продовжився в Одесі, наразі розкошує у дивному коридорчастому приміщені на другому поверсі торгівельно-розважального комплексу «Магіцентр» у Вінниці), але не буду. Натомість зупинюся на враженні, яке створюють художні роботи.

Після поглинання очима курйозних образів, що створили художники, виникає відчуття ступору, ви не можете визначити для себе, чи добре за своєю сутністю це мистецтво, чи зле і чи взагалі предмети такого формату можна назвати мистецтвом.

Кожна епоха має свої «мухи». Середньовіччя – надто догматичне, Ренесанс – надто пишний, Класицизм – надто правильний, Романтизм і Реалізм –надто передбачувані. Модернізм – надто складний. Люди звикли  шукати себе в крайнощах. От і наш шалений постмодерністичний світ не є виключенням. Якщо модерністи все ускладнювали своїми екзистенціально-сюрреалістичними вибухами ідей, то посмодерністи почали розвінчувати ці ж ідеї, причому роблячи це з особливою насмішкою, скептицизмом. Мистецтво сучасності – це криве дзеркало, яке з філігранною точністю відтворює стан суспільства. Ні, воно не перекручує, не викривлює, а показує все в правдивому форматі. І тут ми розуміємо, що наша дійсність насправді викривлена і неприваблива.

Зар а з мод ним стало називати мистецтво кітчем, який втілює підроблені емоції і підносить фальшиві цінності модерног о життя. Кіч зазвичай асоціюють з естетично невиробленими, дешевими мистецькими речами. Таким чином непроникливий критик може зробити висновок, що сучасне мистецтво деградує, але все має двобоку сутність. У сучасному глобал ізован

ому суспільстві кіч  виконує й важливі позитивні ролі, наприклад,  у процесах соціальної адаптації та психологічної терапії. Зокрема кіч полегшує сприйняття «інакшого» — іммігрантів, туристів, людей різних етнокультур, квір-, лесбі- і гей-спільнот. У формах кічу інакшість постає у формах, емоційно зрозумілих, візуально доступних, барвистих,  полегшуючи розуміння і комунікацію між людьми.

Звичайно, не все, що сьогодні твориться можна відносити до кічу, але мистецькі об’єкти представлені на арт-виставці є безсумнівно його породженням. 

Варто все ж врахувати ще один маленький нюанс, кіч буває двох видів: «кіч для кічу» і викривальний кіч. Останній, на відміно від «кіч для кічу», є зривачем усіх масок, викривальником суспільних недоліків, знаком оклику і знаком перестороги. Саме викривальним кітчем є арт-виставка «Гламур».

Що ж вона викриває? І тут все ж таки варто розповісти про основне завдання проекту, який поставив собі за мету показати гламур ізсередини. Гламур – це кітчеве явище: розраховане на масу, а не на індивідуальність. Отож, виникає цікавий парадокс – кітчева експозиція викриває кітчеве явище. І робить це, до речі, дуже вдало.

Таким чином перед нами антигламурна візія, подана окремим автором по-своєму, оригінально і свіжо.

Гламур – це диктаторство моди. Це спосіб жити, як всі, але ці «всі» обов’язково мають бути авторитетами, бо є й інші «всі», які займають нижчі пласти суспільної системи. Гламурно не мати власної думки, гламурно не виділятися, гламурно копіювати чиюсь поведінку. Гламурно – не обов’язково красиво. Гламурно – це модно! А моду і красу ніколи не треба ототожнювати. Єдине, що в них спільне – це с уб’єктивн ий хара кте 

р.

Давайте згадаємо про гламурні фото у глянцевих журналах, де люди посміхаються білозубою посмішкою і світяться чистим обличчя. Але ми розуміємо, що без фотошопу, можливості якого  безгранні, який творять чудеса без скальпеля, тут не обійшлося. Красуня на фото в реальному часопросторі може виявитися абсолютно непривабливою дамою. Таким чином гламур – це намагання досягти ідеального. А чи існує те ідеальне взагалі? Мабуть, це лише поняття без реально існуючого явища, так само, як латинська мова без носіїв комунікації. Якщо ідеального немає, то гламур – це ілюзія, розрекламована для загального щастя, щоб люди хоч трохи відчули себе повноцінно задоволеними.

В художніх роботах, інсталяціях, скульптурах, фото, які демонструють собою усі негативні аспекти гламурного явища, закладена ілюзорність, невловимість суті, хоч є й досить зрозумілі речі. Наприклад, в серії картин харківської художниці Катерини Ткаченко досить яскраво простежуються алюзії на поведінку жінок, що мріють свою долю знайти в соціальних мережах. Її картини – це своєрідні макети карикатурних аватарок. На роботах зображено власне портрет, ім’я (чи точніше сказати нік) персонажа картини і його коротка розповідь про себе. Як було вже сказано, гламур – це нестримний потяг до ідеалу: художниця зобразила це прагнення в іронічно-гротескному світлі, вона навмисне робить помилки в самохарактеристиках героїв, щоб підкреслити таким чином примітивність і обмеженість людей, які з шкіри лізуть, аби сподобатися комусь. Катерина не засуджує, ні, вона лише констатує факт деперсоналізації, втрати людиною себе. Своїми картинами автор хоче сказати, що бути собою - не тягар, а насолода.

Іншими за своїм стилем є роботи одеського художника Вацлава Юташ-Зюзіна. До речі, у Вінницькому центрі сучасного мистецтва «Арт-Шик» минулої осені була представлена виставка  його картин під назвою «Thetrip» («Подорож») . У творчості цього автора химерно поєдналися французька школа живопису ( зокрема відчутний вплив Амадео Модільяні) із насиченою кольористикою поп-арту. Роботи виконані у техніці олійний живопис з використанням таких прийомів як площинність, декоративність, графічність, майже відсутня глибина.

Якщо попередня художниця прямо передавала свій протест проти гламуризації суспільства, то Юташ-Зюзін робить це розмито, не нав’язуючи своєї думки. Зображеним сюжетом він наштовхує нас на подальші роздуми. Автор передає внутрішній світ через колір і лінійну ритміку. Наприклад, на картині «Самотність» зображено два покоління – літнього чоловіка та молоду дівчину, які, похиливши голови, одиноко сидять на лавці. Темний фон, що заступає собою просторовість, песимістичний динамізм ліній виправдовують назву. Можливо, тут немає вираженого антагонізму до гламуру, але можна впевнено говорити, що автор протестує проти людської ізольованості, що і породжує самоту.

Але «серцем» антигламурної виставки став експозиційний проект Вінницької «Лабораторії актуальної творчості» «Поклоніння», що за визначенням автора, Олександра Никитюка, «представляє поєднання елементів живопису, інсталяції та перформансу і є сатиричною алегорією такої існуючої соціально-культурної ситуації в суспільстві. У гротескній формі висвітлює її умовно карикатурну суть». Якщо бути повністю об’єктивним, то ця «гротескна форма» досить дика і смілива, бо автори ототожнили слово «гламур» зі словом «ідол», обвішавши картини рушниками, награно підкреслили «святість» цього явища, майже не порівнявши його з релігією.

У першій кімнаті «Експериментального центру сучасного мистецтва» є «Журнал відгуків», в якому химерними почерками відвідувачів рябіє задоволення і розчарування. Когось експозиція надихнула, когось відштовхнула, але це все суб’єктивні речі. Головне те, що є люди, котрі зацікавлені в лікуванні гламурної гарячки. Ми йдемо на виставку, переосмислюємо авторські позиції й робимо висновки. Нехай ця ліліпутія кроків пізнання неефективна, але, хто зна, можливо, колись вона приведе нас до гармонії, якої так не вистачає нашій добі.

Про своє

І скільки можна скиглити за тим, що не відбувається? Ну, не стається, то й гаразд. Як це не сумовито, але доля дарує нам бажане тоді, коли ми вже навчаємося жити без нього. І що тоді? Залишається приймати, бо в зуби дарованого коня не дивляться.

Якось сиділи ми на парі, Куітка конспектувала біографію О. Довженка і дратувалася, що про нього так багато написано. І я тут подумала, що напишуть про мене? З такого-то по такий-то рік навчалася в школі, університеті? Дати і рисочка, яка нічого не означає. В ній нема сонних ночей, перелистаних книг, списаних конспектів, зіжмаканих носовичків, пом'ятих простирадл, набраних номерів, незакінчених діалогів, нестерпних жартів, сліз, ефемерних думок, холодних соків, очікуваних зустрічей і неочікуваних обломів. Це просто рисочка, обов'язковий граматичний знак. В ній є лише формальність. І так сумно, що стільки всього, дуже важливого з мого скромного життя, відійде у незнаність для інших. Може, комусь би це пригодилося, когось надихнуло. Хоч, бляха-муха, кому це треба? Сентименти тупі це все, не більше...

Якось ще на другому курсі ми дійшли висновку, що колись в навчальних закладах будуть вивчати предмет "Контактологія". Може, навіть будуть писати наукові праці. А що? Засновник є? - Є. Позитивні і негативні боки також. Контакт відкриває безмежну інформацію, але робить її безликою. Слово окремої людини стає власністю міліонів, авторські права запхайте собі в одне місце. Але контакт - це світ, контакт - це ми, контакт - це зручно.

Я не хочу спілкуватися з людьми, бо не вмію. Я хочу спілкуватися з людьми, бо люблю їх. Вони, ці всі люди, різні. Це мені й подобається! Шкода, що вони про це не знають, бо я ніколи їм не скажу.

І ще одне: ніколи не шукайте причини в інших, усе закладено в нас самих - помилки і переваги. Усе в нас! У наших гріхах винен не Бог, що склав нам долю, не люди, що змінили її, а ми, тільки ми наслідок і причина усього, що відбувається. Починайте з себе!.. Не треба сприймати це за повчання, бо будь-яка дидактика є нав'язуванням, це просто самопереконування.

Як народився Малюк

Потягнуло на спогади...

Я любила дивитися "Найрозумніший". І там якось один малий під час спілкування з Тіною сказав, що в нього є блог і він туди записує свої думки і таке інше. Я так загорілася ідеєю блога, що вирішила також його якось створити. Тоді я ще навчалася на курсах "Оператора комп'ютерного набору", і ось там-то був доступ до екзотичного в ті часи нету. В гуглі я набрала "створити блог", і першим запропонованим сервером був звичайно ж Блокс. Ох, пам'ятаю я була дуже рада. Навіть не знаю чому. Все ж зареєстуватися мені тоді не вдалося. Потрібно було, щоб пройшло кілька місяців, і в мене з'явився нешвидкісний інтернет, коли для повноцінної загрузки сторінки треба було чи не 5 хвилин, але я таки зареєструвалася, на Блоксі, бо чомусь мені він сподобався з першого погляду. Це було в червні десь. Спочатку був  блог, під назвою "Ельдорадо", потім я його видалила.

А Малюк Філософія народився з телефонної розмови. Ми з моєю однокласницею Таньою розмовляли, як завжди, десь з годинки три.Тоді в нас було багато часу, іспити, тести, випуск пережили, мріяли про нове життя, були переповнені мріями й амбіціями, одним словом, дурненькі були. Ми страх, як любили пофілософствувати про все на світі. Я навіть пам'ятаю той момен, коли в розмові прозвучало моє "Філософія, Малюк Філософія!", бо наша філософія була хоч і філософська, але маленька ще. Коли ми закінчили розмову, я миттю ввійшал в блог і почала створювати Малюка. З першого разу звичайно ж нічого не вийшло, щось глючило, не вставлялося фото. Змушена була повторно створити. А потім все пішло і поїхало. Малюк Філософія став віртуальним відображенням, персоніфікованим образом мене реальної, проекцією моєї куцої філософії. Малюк познайомим мене з багатьма людьми, відкрив мені багато граней, став своєрідним етапом, його вплив, мабуть, невичерпний.

А що вас надихнуло на створення свого блогу?..