Думки про тіло

28 травня був цікавий день - День улюбленої частини тіла... І це мене надихнуло до наступних думок. Хай  звучить трохи неправильно, але я більше люблю жіноче тіло, ніж чоловіче. Погодьтесь, воно більш естетичніше, в ньому стільки таємничої безкомпромісності, стільки палаючої пристрасті, стільки шаленої істини, жагучої витонченості, що ар-ар. Будь-яка жінка, хай вона товстенька чи худенька, прекрасна своєю тілесністю. Як на мене, найкращою частиною тіла у жінки є шия, очі, руки, уста, коліна, ноги і живіт. Тому вони повинні бути завжди доглянутими. У чоловічому тілі я люблю гостроту профеля обличчя, лікті, очі, губи, ключицю, смачні сідниці і безперечно руки...

Мені інколи стає прикро, що наші біблійні предки з'їли те яблуко. Ми б зараз не були ув'язнені в стереотипні нашарування модних тенденцій. Цнотливість оголеного тіла - це так прекрасно!

Лист у вічність VI Кохання Гамлета-реаліста

І Флобер кохав. Нещасному у своїй самоті і провінційній прикутості, йому вдалося якось вирватися в Париж. Там він познайомився із Луїзою Коллє, поетесою, старшою за нього на 13 років. Але вік то таке, адже вона стала для нього справжнім і єдиним коханням. Він допомагав Луїзі порадами, редагував її вірші та п'єси і просто кохав: "Да, будем любить друг друга, раз никто не любил нас!" У Круассе, де жив Флобер, Коллє не повинна була приїзджати, щоб не зустрічатися із матір'ю коханого, так сам вирішив Флобер,  і ніщо не могло вплинути на його рішення. Рідкісні зустрічі породили цікаве листування, що стало дорогоцінною частиною епістолярного спадку письменника.

"Да, мне хотелось бы заболеть тобою, заболеть до смерти, так, чтобы отупеть, превратиться в некую мимозу, в которую вселял бы жизнь лишь твой поцелуй. Никакой середины! Жизнь! А жизнь - только это: любить, любить, наслаждаться; либо нечто, имеющее видимость жизни и являющееся ее отрицанием, то есть Идея, созерцание неподвижного, и, чтобы выразить все в одном слове,- Религия в самом широком смысле '.

Я нахожу, что у тебя, любовь моя, этого слишком мало. Хочу сказать, что, по-моему, ты недостаточно преклоняешься перед Гением, не содрогаешься всем нутром при созерцании Прекрасного; иметь крылья - еще не все, надо, чтобы они нас несли."

Патетично трохи, але ж гарно. В наш час, на жаль таке не зустріти. Замість високих метафор - смайли, скупа конспіразія фантазії. Колись листування було мистецтвом, а зараз (я про електронне, бо за природнє взагалі нема що говорити, воно вже вийшло з моди, на жаль) необхідність і звичка. Шкода.

Чим закінчилася вся ця феєрія почуттів на відстані? Кохання стомилося жити: все частіше в листах відчувається якась нервова нотка:

"О чем же, черт меня побери, ты хочешь, чтобы я с тобою беседовал, если не о Шекспире, не о том, что всего ближе моему сердцу? Очень был бы рад, будь у меня - согласно твоему замечанию - больше воображения, нежели сердца, но сомневаюсь, что это так: я-то нахожу, что у меня воображения очень мало. Когда размышляю о своих планах, с одной стороны, и об Искусстве, с другой, я восклицаю, подобно бретонским морякам: "Бог мой, как велико море и как мала моя лодка!"

Думки коханців розходилися. Луїза вважала, що Гюстав мало приділяє її часу, що він надто віддається творчості. Жінка, осліплена своїм егоїзмом,  просто не розуміла, що Флобер живе саме в роботі, а поза нею він лише об'єкт обов'яку. Луїза ревнувала його до творчості, як би це дивно не звучало. Вони так і не одружилися, але тінь цієї жінки безперечно присутня в романі "Пані Боварі". Якось Флобер у цит же листування до Луїзи заявив, що "Пані Боварі - це я". От я собі так і думаю, може, письменник так само вимагав неможливого він Луїзи, бажав лише ідеального у стосунках, як і його Емма, але Коллє була звичайно жінкою, зі своїми химерами і недоліками. Так буває часто.

Якщо комусь цікаво, то тут вся епістолярія письменника: http://flober.narod.ru/flaubert/letters.htm

Флобер вів листування з багатьма відомими письменниками: Золя, Тургенєв, Санд, Гюго, Бодлер, Гі де Мопаса та ін. Ці листи не просто монологи-відповіді, в них все: і життя в свіжоописаних реаліях, й естетичні погляди і самокритика. До речі, Флобер був дуже критичним до себе, він розчаровано дивився на буття. Такий собі образ Гаплета-реаліста, що намагається викрити розвінчуванням істин увесь світ.

Релятивізм і дроздофіли

Звуки, як вермішель, сплітаються у решітку несмачного шуму. Виделкою сприйняття проштрикую білу плоть і...поїдаю. Ротовій порожнині стає задушно від ніякого з точки зору гурманіки харча. Давлюся звуками. Дроздофіли на своїх немічних крилах виношують пил, випорожнений моїми думками. Їсти максимум, спати максимум, думати мінімум - пусті ненажери; їсти максимум, спати максимум, думати максимум - щасливці; їсти мінімум, спати мінімум, думати максимум - я.

І немає в світі нічого правильного, бо правильне - це лише рівний кут неправильних фігур дійсності. Краще бути релятивістом і поклонятися відносності: спокій відносно руху, гріх відносно подвигу, душ відносно грози. Незрозумілі словосполуки життєвих перепетій, незрозумілі люди і їх вчинки..Хочу гранатовий сік.. Чому інколи не вистачає слів при експресивній пунктуації?

У клітці

Молоко і шоколад - це як ранок і цивілізація. Молоко-ранок поглинається терпкістю шоколаду цивілізації, залишаючи все ж по собі оскому жирної свіжості. А взагалі-то в урбанії ранків не буває. Я просто не можу розгледіти на вулиці ранок. Він є у квартирі, у молекулах заварного чаю чи пакетикової кави, він у заспаних простирадлах, навіть у надокучливих кроках Нони, а на двОрі чомусь нема. Я зажди розглядала його в каналізаційному люці, що кровоточить підземними парами, в чорних окулярах дядічок, які стовбичаться біля банку і нічного клубу, я намагалася знайти його на дитячих гойдалках. Все дарма! Справжній ранок вдома, свіжий, тихий, рум'яний. Тре тільки себе примусити встати, щоб побачити його...

автор Moonyk, в'єтнамська художниця

На цьому тижні зрозуміла, що обрана мною професія - туфта, ну, частково. У мене багатогранна спеціалізація - етнограф, педагог і філолог. Філологія - святиня святих: мова - це те, що я вчу і буду вчити ціле своє життя, не стомлюючись ( ну не рахуючи всяких там давньоруських граматик, в яких я не дуже шарю), література - ааа! ще більший кайф, а особливо зарубіжних авторів і теорії різні. А от педагогіка і етнорафія..ммм.. Ну, який з мене педагог? Я ж перелякана істота, яка має погане зв'язне мовлення і боязнь аудиторії. Щоб бути вчителем, треба відчувати свою вищість над школярами, а я не хочу бути за них вищою. А коли не бути на висоті, тоді вони не будуть тебе поважати. Отак. А етнографія -  це одне збирання фольклору і вивчення різних занудних штук. Ех! Не радісне заняття для моєї неадекватної натури.

У вільний час читаю "Жерміналь" Золя. Є книги нецікаві, але тягнуть і не дають про себе забути. От "Жерміналь" одна із них. Планую після прочитання обов'язково придбати якісь поезії, наприклад, Бодлера чи Рембо, щось із символістів.

Сумую за Куіточкою. Є Маріна - весела комашечка, яка звичайні речі словесно розмальовує, перекручує і трансформує, що тоді сміх не має меж. Хороша буба. Але КУІТОЧКА - це таке, чого не можна замінити, це спільні думки, смаки, погляди, спільні емоції, "трамвайки" і "вікошки", це вечори і світання, кава і вино, це псіхи і сміхи... Хай там як, але ми поїдемо до Золотих воріт і ще багато куди, слова вже зматеріалізувалися=***

.....П'ю чай із трав, дивлюся на розм'яклі билинки, хочу знайти в них ранок, щоб не вставати завтра рано.....

4 місце Міки

Не думала, що Україна якось виділиться на цьогорічному "Євробаченні". Міка Ньютон - це крикливе і непонятне для мене.  Гадаю, що плюсом до її виступу стали мініатюри, намальовані піском. Але тим не менше, коли оголошували результати, я якось автоматично перейшла на патріотизм і чомусь щиро бажала перемоги нашій співачці. Ну, а виграла попсятина! Нічого особливого, на мій абсолютно суб'єктивний погляд, в Азербайджані нема. Така собі звичайна пісня, яка в одне вухо залітає, а з інше вилітає. Потішило мою українську душу, що росіяни залишилися пасти задніх. Дивилася спочатку це "Євробачення" по російському каналі, але коментатори вже так хвалили свого пошлого псевдоспівака , шо мені аж противно стало, тому перемикнула на "Перший національний", там хоча б коментують нейтрально, без ноток націоналізму,чого хоч відбавляй  у наших сасєдєй. Уявляю, як Міка зараз тішиться своїм 4 місцем! Ну, подякуємо їй, що не осоромила нас!

Авітаміноз настрою

Після перегляду фільму "Реквієм за мрією" розумієш, що життя - це черево, в якому в'яло клубочаться мрії, що отруюють мозок ілюзією. Життя - це життя. Хепі енд буває тільки в казках. Мрії - це феєричне очікування, а ми знаємо, куди воно веде. Треба не мріяти, а ставити цілі, так хоча б совість в безпеці...

Набридло вже спостерігати за чужими життями! Все крапка. Хай собі живуть у гарних будиночках, смакують дорогим вином і блискотять гламуром чи ваніллю. Досить вже старждати "боваризмом". Хіба не класно насолодливо ковтати поглядом крапкове небо, яке найбільше пасує до сірого кольору нельвівської бруківки? Хіба не чудово йти пішки і прислухатися до розірваних рухом фраз перехожих? Хіба не легше бути просто собою на противагу усім! Ех, так оптимістично, що аж тошно!

Будинок, який збудував хтось

     Весняні вулиці осіннього кольору медитативно позіхають. Нікого. Лише дріб'язковий вітер, що моделює із білого цвіту сніг. Інтуїтивно прямую до "будинку мрії" із зеленим газончиком і золотими статуями. У вікні горить ванільне світло, через кущі не можу роздивитися внутрішню обстановку, а хотілося б. Ще затримуюсь трішки, обертаюсь з думкою, що в мене обов'язково буде така хатка: двоповерхова, з газончиком і фонтаном на задньому дворі. Бачу на клумбі ростуть тюльпани, гарні, червоні, пахучі. Видихаю розчарування і йду далі. Згадую романтичний космос Мар'яниної квартирки. Побутовщина зближує людей. Безпосередність - ось що головне.
     Не люблю економити, але більшість вирішує, і тому я п'ю неповноцінний шоколад і з огидою дивлюся на неповноцінну піцу. Переоцінка цінностей, як перезагрузка "Віндовса", відбувається при потребі. Дивуюся, а потім викорінюю здивування.
     Режисура внутрішніх сюжетів набрала максимальну швидкість. Вибухова фантазія безкомпромісно займає час реальності. Напевно, щасливі люди не мріють... Вже нудить від цих "трьох крапок". От чому саме три? Чого не дві чи п"ять? А чому саме крапки? Мовні стереотипи, які стали звичкою, елементом художнього почерку. Ламаю програму - ставлю дві крапки..

Холерик-меланхолік

Я ненавиджу свої неоднаково холодні руки: права у мене холодніша, ніж ліва. Мені неприємно випромінювати холод, я прагну градусного підвищення позитиву... Сьогодні я розлядала зморшки знайомих мені з дитинства людей. Життя у моєму житті, напевно, приймає участь у якомусь марафоні. Все так швидко проходить, швидше, ніж приходить. З'являються нові люди, витісняючи старих. Є такі, що несвідомо топчуться по моїм окулярам, нагромаджують собою мої думки, викликають заздрість, злість, захоплення, пориви і розчарування. Викликають, а потім зникають, і знову проходять у снах, у віртуальних мережах, у парку. Усе має звичку нагадувати про себе, повторюється у різних проявах. Навіть я повторна чи потворна. Яка вже різниця. Я ненавиджу, коли чухається п'ятка, не люблю запах вулиці після дощу... Не розумію куди всі так поспішають, ну абсолютно всі. Може, того в них і з'являються зморшки. Я не спішу, навіть коли запізнююсь, у мене просто швидка хода. І спати я лягаю пізно, щоб довше насолодитися життям у собі. Мені холодно навіть у своєму ліжку, вже мовчу про інші. Я не люблю забувати все те, що навигадувалося у моїй голові... Я називаю М.П. кротом, ні, це я кріт, бо постійно риюся в собі. На фіга? Скажіть мені, будь ласка?