д. н.

Падають листя і виростають нові, нюхаються квіти,закінчуються черешні, але достигають вишні, пишуться книги, читаються люди, проживаються дні зі своїми маленькими приватностями, на обрії з'являються люди, і в цьому буденному круговерті росте собі Малюк Філософія, росте, підслуховує думки і складає свої казки, в яких добро завжди перемагає зло, в яких немає корупції, блазнів і дефолтів, в яких люди розмовляють з кішками, і добре людям. Отак він росте цей малюк і доріс вже до 4 років.

4 роки такого собі незрозумілого блогування, яке не приносить ніякої користі людям, але інколи забавляє саму себе.

Ну, добре. З Днем народження, Малюк Філософія:)))

31.03.2013

4 місяць зими

Простирадла зими, ніби постіль плацкартна, холодні.
але трохи чистіші, ніж сірі матраци землі.
І вкладаємось ми на горішнє бічне над безоднею,
і рушаєм неспішно в імлу, із імли, уві млі.

Ю. Іздрик

Набираємо повітря в легені і повільно видихаємо четвертий місяць зими. Наступний ковток має бути весняним. Здається, що люди вже просто не витримають п'ятимісячне зимування.

Березень став місяцем прозрінь. Ти ніколи не дізнаєшся, як воно насправді є, коли не доторкнешся до нього. Я доторкнулася і зрозуміла, що те, до чого я так довго йшла і вважала своїм, насправді чуже для мене. Тепер знаю, ким я не хочу бути. Залишилося всього-на-всього визначити, хто я є. У професії має бути благородність якась. Чомусь в редакціях я її не побачила. Чергова вершина залишилася чужою. Інші вершини в непрозорій імлі. Я не бачу нічого навколо, тільки однолітків, які пафосно сидять за кермом особистого авто, або стають керівниками відділів чи працівниками якихось успішних компаній. Трохи сумно, що інші так швидко знаходять свої вершини, а в когось непрозора імла, а під ногами мокрий сніг...

Насиченість березня гарячими чаями, солодкими цукерками, неочікуваними зустрічами,  пікантними розмовами, ефемерними обличчями, кілометровими дорогами, повільними трамваями переливається через край. Місяць, який кожного дня дарував нові несподіванки і відкриття. Місяць, який привідкрив людські сутності і дозволив розгледіти їх в макроскопічному вимірі. Місяць читання на ніч гарних віршів... Місяць холодних вітрів і снігу, місяць доріг і людей, спалахів і приватних свят...

У книгах можна знайти багато підказок, що спрацьовують у житті, але справжній досвід набувається лише у спілкуванні з іншими людьми, веселими і простими, хтивими і самовпевненими, спокійними і насторожливими, трохи іншими, і в цьому класними, зрештою...

Я знаю, що квітень буде логічним продовженням березня, але зі своїми особливим можливостями, пророцтвами, людьми і поворотами.

Я знаю, що в квітні нарешті прийде весна, і ми всі позбудемось ваги зимового одягу.

Може, у квітні ми знайдемо навіть один одного в собі чи себе в комусь.

Ми поборемо свої страхи і станемо на дюйм вище.

Ми посміхатимемось і складатимемо нові жарти, ми вивчитимемо мови і нарешті знайдемо для себе хороші книги, ми познайомимось з новими людьми, які допоможуть нам обрати рух.

Головне сприймати кожну невдачу за ще одну можливість...

Дорога має здатність кудись приводити...

23.03.2013

льодовиковий період

Вдихаю-видихаю... Провалююсь у снігових дюнах. Думаю, думаю, думаю, 4 години сижу у черзі, слухаю людей, шукаю інформацію, бентежусь, читаю, протираю запотілі скельця, п'ю повільними ковтками чай, дискусую і захищаю жіночі права перед обличчям нелогічних чоловіків, які самі не знають, чого їм власне треба... стомлююсь і не висипаюсь, бо немає часу... бо час вимагає діяти і рухатися, бо час вимагає змін.

Вінниця поринула в байдуже затишшя зими. Сніг безперестанку наростає на безіменніих контурах покинутих кроків. З-за снігу не видно весни, людей і наступного дня. Все таємничо приховане. Все відбувається так, як йому хочеться.

Це місяць якихось збочених розмов, книжок і людей.

Дивлюся в його очі, а там немає нічогісінько - лише безкінечний спотривний азарт. Мені прикро за неї, яка так гарно в нього закохана, а він в подробицях розкриває нам їхню таємницю, а потім по її відході нахабним способом шукає в моєму телефоні номер моєї знайомої, щоб ніби-то поговорити про перекладацьку діяльність, бо ж колеги.

І він говорить, що всі жінки стерви...

Мені шкода усіх його коханок і його шкода, адже насправді він дуже самотній і ображений.

Не люблю цих солодких люб'язностей, вони зайві, коли мені не подобається людина. Пробачте.

Нарешті зрозуміла, що проблема таки в мені, бо то все лейтмотив апполона... то все він, клятий.

Бридко читати кітчеву українську літературу типу Дереша. Гнівить те, що таке чтиво визнається. Більше того вже передбачене шкільною програмою. Я б не хотіла, щоб мої діти читали такі жорстокі, вульгарні книжки. Я все ще відстоюю принцип краси в літературі.

Вакарчук в своєму твітері написав, що йому незручно за пісню "Майже весна"... Та лаааадно...

Хоч самій вже так набридло плавати в цих ватних дюнах холодного снігу.

Льодовиковий період почався.

10.03.2013

ми

...танули, як льоду гранули ми
І краплі зими розтану-та-ну-ли...

ТНМК

І все буде добре
... для кожного з нас.
І все буде добре
... насте нас час.

ОЕ

- як настрій?

- умиротворений

...бо між закритими дверми і відкритими вікнами живуть згадки про гарне.

У нас немає планети під ногами, під ногами лише дорога. Ми ідемо до своїх екзаменів, дзвінків, будівель, трамваїв і порогів, ми ходими різними вулицями, живемо в різних містах і засинаємо в різних ліжках. І в цьому має бути наш трагізм, мабуть... Але я його не бачу. Натомість переді мною - безкінечність.

Щастя. Воно ж, як вода у жмені... витікає так швидко. Але перед тим, воно насичує долоні вологою. На довго. До приходу наступного щастя.

Життя - це по суті дихання. Дихання буває різним.

У щасті дихання призупиняється, стає теплим і неритмічним.

Дихати диханням близьких людей є щастям.

...Приємно, коли в тобі піднімаються хвилі. І ти відрізняєш їхню силу. Ти тихо насолоджуєшся ними.

Люди - вони ж такі дивні.

Є люди, яких переростаєш або до яких доростаєш. Так воно і є.

Слухається Океан Ельзи.

Щоб любити їхні пісні, треба просто їх пережити або провідчувати.

Ліжка, міста, планети - то ж лише хвилинне.

Слухаймо гарні пісні, рухаймось, дахаймо красою!

03.03.2013

Лист у вічність VІІ. Коли комік починає говорити про серйозне...

Чарлі Чапліну було 76 років, коли він написав лист своїй доньці Джеральдіні, яка була старшою дитиною, народженою в шлюбі Чапліна і його останньої дружини  Уни О’Ніл, що у свою чергу була донькою нобелянта, американського письменника (чи краще сказати драматурга) Юджина О'Ніла. Якщо не читали його "Любов під в'язами" (тут нагадалася Куітка: "Любов підв'язана":), то візьміть для загального розвитку. О'Ніл фактично став засновником нової американської драми, тому не можна ігнорувати цю особистість, розглядаючи американську культуру. Але я щось дуже далеко зайшла, адже річ про Чарлі Чапліна і його Джеральдіну. Ця жінка також дуже відома акторка, в юності займалася балетом. До речі, її остання роль - це образ Рози Кабаркас із "Спогади моїх сумних повій", екранізація однойменного роману Г. Маркеса, що також є поки що останнім романом у його творчій скарбниці...

Моя передмова - це лише екскурс, так би мовити, для загального розвитку. А ще для того щоб показати, що світ таки дуже тісний, коли в ньому стільки людей переплітаються в безкінечних зв'язках, то родинних, то творчих, то професійних...

Я вважаю, що людина має пройти усе на своєму шляху, щоб зрозуміти своє призначення і не відцуратися своєї правдивої сутності.

Читайте лист Чапліна і робіть висновки. (Навмисне не помістила україномовний переклад, бо він мені здався холодним гугло-перекладанням, російська версія більш літературна):

"Девочка моя!

Сейчас ночь. Рождественская ночь. Все вооруженные воины моей маленькой крепости уснули. Спят твой брат, твоя сестра. Даже твоя мать уже спит. Я чуть не разбудил уснувших птенцов, добираясь до этой полуосвещенной комнаты. Как далеко ты от меня! Но пусть я ослепну, если твой образ не стоит всегда перед моими глазами. Твой портрет — здесь на столе, и здесь, возле моего сердца. А где ты? Там, в сказочном Париже, танцуешь на величественной театральной сцене на Елисейских полях. Я хорошо знаю это, и все же мне кажется, что в ночной тишине я слышу твои шаги, вижу твои глаза, которые блестят, словно звезды на зимнем небе.

Я слышу, что ты исполняешь в этом праздничном и светлом спектакле роль персидской красавицы, плененной татарским ханом. Будь красавицей и танцуй! Будь звездой и сияй! Но если восторги и благодарность публики тебя опьянят, если аромат преподнесенных цветов закружит тебе голову, то сядь в уголочек и прочитай мое письмо, прислушайся к голосу своего сердца. Я твой отец, Джеральдина! Я Чарли, Чарли Чаплин! Знаешь ли ты, сколько ночей я просиживал у твоей кроватки, когда ты была совсем малышкой, рассказывая тебе сказки о спящей красавице, о недремлющем драконе? А когда сон смежал мои старческие глаза, я насмехался над ним и говорил: «Уходи! Мой сон — это мечты моей дочки!»

Я видел твои мечты, Джеральдина, видел твое будущее, твой сегодняшний день. Я видел девушку, танцующую на сцене, фею, скользящую по небу. Слышал, как публике говорили: «Видите эту девушку? Она дочь старого шута. Помните, его звали Чарли?» Да, я Чарли! Я старый шут! Сегодня твой черед. Танцуй! Я танцевал в широких рваных штанах, а ты танцуешь в шелковом наряде принцессы. Эти танцы и гром аплодисментов порой будут возносить тебя на небеса. Лети! Лети туда! Но спускайся и на землю! Ты должна видеть жизнь людей, жизнь тех уличных танцовщиков, которые пляшут, дрожа от холода и голода. Я был таким, как они, Джеральдина. В те ночи, в те волшебные ночи, когда ты засыпала, убаюканная моими сказками, я бодрствовал.

Я смотрел на твое личико, слушал удары твоего сердечка и спрашивал себя: «Чарли, неужели этот котенок когда-нибудь узнает тебя?» Ты не знаешь меня, Джеральдина. Множество сказок рассказывал я тебе в те далекие ночи, но свою сказку — никогда. А она тоже интересна. Это сказка про голодного шута, который пел и танцевал в бедных кварталах Лондона, а потом собирал милостыню. Вот она, моя сказка! Я познал, что такое голод, что такое не иметь крыши над головой. Больше того, я испытал унизительную боль скитальца-шута, в груди которого бушевал целый океан гордости, и эту гордость больно ранили бросаемые монеты. И все же я жив, так что оставим это.

Лучше поговорим о тебе. После твоего имени — Джеральдина — следует моя фамилия — Чаплин. С этой фамилией более сорока лет я смешил людей на земле. Но плакал я больше, нежели они смеялись. Джеральдина, в мире, в котором ты живешь, существуют не одни только танцы и музыка! В полночь, когда ты выходишь из огромного зала, ты можешь забыть богатых поклонников, но не забывай спросить у шофера такси, который повезет тебя домой, о его жене. И если она беременна, если у них нет денег на пеленки для будущего ребенка, положи деньги ему в карман. Я распорядился, чтобы в банке оплачивали эти твои расходы. Но всем другим плати строго по счету. Время от времени езди в метро или на автобусе, ходи пешком и осматривай город.

Приглядывайся к людям! Смотри на вдов и сирот! И хотя бы один раз в день говори себе: «Я такая же, как они». Да, ты одна из них, девочка! Более того. Искусство, прежде чем дать человеку крылья, чтобы он мог взлететь ввысь, обычно ломает ему ноги. И если наступит день, когда ты почувствуешь себя выше публики, сразу же бросай сцену. На первом же такси поезжай в окрестности Парижа. Я знаю их очень хорошо! Там ты увидишь много танцовщиц вроде тебя, даже красивее, грациознее, с большей гордостью. Ослепительного света прожекторов твоего театра там не будет и в помине. Прожектор для них — Луна.

Вглядись хорошенько, вглядись! Не танцуют ли они лучше тебя? Признайся, моя девочка! Всегда найдется такой, кто танцует лучше тебя, кто играет лучше тебя! И помни: в семье Чарли не было такого грубияна, который обругал бы извозчика или надсмеялся над нищим, сидящим на берегу Сены. Я умру, но ты будешь жить. Я хочу, чтобы ты никогда не знала бедности. С этим письмом посылаю тебе чековую книжку, чтобы ты могла тратить сколько пожелаешь. Но когда истратишь два франка, не забудь напомнить себе, что третья монета — не твоя. Она должна принадлежать незнакомому человеку, который в ней нуждается. А такого ты легко сможешь найти. Стоит только захотеть увидеть этих незнакомых бедняков, и ты встретишь их повсюду. Я говорю с тобой о деньгах, ибо познал их дьявольскую силу. Я немало провел времени в цирке. И всегда очень волновался за канатоходцев.

Но должен сказать тебе, что люди чаще падают на твердой земле, чем канатоходцы с ненадежного каната. Может быть, в один из званых вечеров тебя ослепит блеск какого-нибудь бриллианта. В этот же момент он станет для тебя опасным канатом, и падение для тебя неминуемо. Может быть, в один прекрасный день тебя пленит прекрасное лицо какого-нибудь принца. В этот же день ты станешь неопытным канатоходцем, а неопытные падают всегда. Не продавай своего сердца за золото и драгоценности. Знай, что самый огромный бриллиант — это солнце. К счастью, оно сверкает для всех. А когда придет время, и ты полюбишь, то люби этого человека всем сердцем. Я сказал твоей матери, чтобы она написала тебе об этом. Она понимает в любви больше меня, и ей лучше самой поговорить с тобой об этом. Работа у тебя трудная, я это знаю.

Твое тело прикрыто лишь куском шелка. Ради искусства можно появиться на сцене и обнаженным, но вернуться оттуда надо не только одетым, но и более чистым. Я стар, и может быть, мои слова звучат смешно. Но, по-моему, твое обнаженное тело должно принадлежать тому, кто полюбит твою обнаженную душу. Не страшно, если твое мнение по этому вопросу десятилетней давности, то есть принадлежит уходящему времени. Не бойся, эти десять лет не состарят тебя. Но как бы то ни было, я хочу, чтобы ты была последним человеком из тех, кто станет подданным острова голых. Я знаю, что отцы и дети ведут между собой вечный поединок. Воюй со мной, с моими мыслями, моя девочка! Я не люблю покорных детей. И пока из моих глаз не потекли слезы на это письмо, я хочу верить, что сегодняшняя рождественская ночь — ночь чудес.

Мне хочется, чтобы произошло чудо, и ты действительно все поняла, что я хотел тебе сказать. Чарли уже постарел, Джеральдина. Рано или поздно вместо белого платья для сцены тебе придется надеть траур, чтобы прийти к моей могиле. Сейчас я не хочу расстраивать тебя. Только время от времени всматривайся в зеркало — там ты увидишь мои черты. В твоих жилах течет моя кровь. Даже тогда, когда кровь в моих жилах остынет, я хочу, чтобы ты не забыла своего отца Чарли. Я не был ангелом, но всегда стремился быть человеком. Постарайся и ты.

Целую тебя, Джеральдина. Твой Чарли. Декабрь 1965".

Як на мене, лист - чудовий приклад епістолярію.

Всесвітньо відомий комік говорить про серйозні речі. Хіба в цьому не краса листа?..

02.03.2013

чекати

...все приходит к тому, кто умеет ждать...

Лев Толстой

...удивительно, как трудно порой назвать терзающее тебя чувство.

Айрис Мёрдок

Острівки снігу у хвилях чорної землі. Налякані мутлики сніжинок доторкаються до скла і одразу зникають від його гарячого наповнення. Весна не на дворі. Весна всередині!

Як же дитячі спогади, люди, що стали невід'ємною частиною моїх дитячих років, люди, що, мабуть, дуже мене люблять, гріють душу. Подивишся в ті очі, обрамлені тонесенькими зморшками, і розумієш, яка ти нікчемність, коли хочеш рвати, шматувати, тікати. Якби воно не було... Родина - то святе. Родина - то ми. То те, що тримає нас коренями на цій землі.

Наповнена чеканням, світлом, безкінечністю...

Перевага молодості в тому, що є час подумати, є час помріяти, є час повірити в те, що є на це все  час. У кожного з нас є майбутнє, у когось воно вже окреслене невиразними лініями відомих неймовірностей, у когось - маленькими перспективами, у когось ще розквітає в унісон весні свіжими бруньками невідомого. Ми - майбутні і водночас теперішні з тихим присмаком минувшини.

Хочеться вірити, що все у нас колись буде.

Щоб ризикувати, треба знати заради чого ти це робиш.

Почекаймо.

Я знаю, що треба... добре знаю, але ж не те, все не те, все не те...

Настроєва весняність - така нестерпна.

Насиченою неймовірністю, новою красою пахне білий цвіт лимона.

Між нещастям і щастям існує дивна категорія м'якої задоволеності. Коли ще стільки треба йти, щоб прийти, стільки випити, щоб сп'яніти, стільки побачити, щоб знайти, то залишається насолоджуватися недосягненим, але можливим.

Весна - це ж всього-на-всього весна. А ми з неї робимо ВЕСНУ.

Вмикайте музику. Вона робить наше життя красивим. Як сказав Генрі Міллер, "музика - це не Бах и не Бетховен, а консервний ніж для відкривання душі"... Слухайте весну, слухайте про весну, слухайте Океан Ельзи, вони щось знають:

А за вікном майже весна!
Знає слова майже несказані вона
І у моїх жилах присутня!
А за вікном майже весна
І, Боже мій, як несподівано вона
Змінює все наше майбутнє,
Наше майбутнє і наше життя!

Гарної вам весни!

27.02.2013

весна

Imagine all the people
Livin for today...

The Beatles

Пара. З вікон видніються дахи. Вони дихають, повільно так, ледь-ледь. Раніше не помічала, але на одному даху сором'язливо прилаштовано мансардні вікна. Для мене вже саме поняття "вікно на стелі" є дивним, а, отже, моїм. Жити на мансарді, з вікнами на даху - то є чудово.

Весна... Це є весна! І ми її не чекали, ми просто жили. А вона взяла і прийшла.

Небо світить сонцем, сонце світить весною... Ми не забуваємо про один одного. І добре, що то є в обох. Хоча я не бачу в цій ситуації вирішення. Вона просто є. І хай буде! Зрештою, в цьому також є щось особливе. Це специфічний різновид того, що вже назвали, але сам різновид залишається безіменним. Інколи деяким речам потрібно дорости, щоб стати ясністю.

Але ж приємно, як не крути.

Це ніби маленька пелюсточка цвіту вишні відірвалася від своєї основи і полетіла в солодке надхмар'я. Яка користь від її лету, що він собою знаменує, що від нього залежить? Аж нічого. Немає ніякого сенсу. Але ж красиво! Жити за парнаським принципом: "краса заради краси"... спілкування заради спілкування, згадки заради згадок, тепло заради тепла.

Не достатньо... Хочеться говорити... Говорю...

Красиво забудемо про майбутнє. Житимемо весною.

Зима була довгою, зима була особливою, зима була моєю.

Химерна збентеженість лютого потроху влягається.

Лютий - це незрозумілий стан вичерпаності, це холодний Київ і теплий вуличний глінтвейн, це наш затишно-егоїстичний "день самозакоханих", це естетичне проводження часу з книгами, з класними людьми, в дорогих приміщеннях і в приватному космосі, це смачна жарина картопля і балансування між обов'язками і потребами, це намагання знаходити і втрачати, це усвідомлення нового, це наші космосні жарти з Оскоковою, це дипломна і безглуздий фемінізм. Це лютий! Звичайний і разом з тим важливий.

Весна - це не пора року, це стан душі. Гарно, коли ці два поняття збігаються в часі.

21.02.2013

привіт, синичко!

Бажання бути кимось іншим - це втрата самого себе.(Курт Кобейн)

Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти? (Ліна Костенко)

Весна уже прийшла... Вже більше тижня я відчуваю її присутність. І марно небо кліпає снігом, все одно я знаю, що весна прийшла.

Дні насичені своєю ненасиченістю.

Під штучним сонцем продожуються читатися книги, під штучним небом продовжуються народжуватися абстактні острови, під штучною байдужістю продовжує жити страх перед майбутнім.

Безпорадність. Така незаймана і тремтлвива. Я шукаю, шукаю, шукаю, шукаю... І усе залишається на місці, і місце залишає мене на місці. І я засмучуюсь, бо сумно бути незмінністю змінного.

Статичність стільців, вікон, стін. Динамічність сторінок, людей, трамваїв.

Бажання осягнути все-все. Максималізм. Усвідомлення непотрібності.

Запам'ятай: усе, що ти здобуваєш, це виключно для твоєї впевненості в собі! Людей не обходить рівень твоїх почуттів, знань і прагнень. Людей обходить щось інше. Під "іншим" можна розуміти калейдоскоп незрозумілості.

Навчитися б літати за своєю схемою! Ніхто нам крил не намалює, якщо до цього не додумаємось самі. Увімкнути б кнопку "на пролом". Чому цього немає? Як це досягнути?Перебороти, переступити, змінити, увійти, упізнати і дозволити комусь посміхнути себе.

Поряд є люди. І я їм вдячна, що вони поряд, навіть якщо вони про це і не підозрюють. Без їх "поряд" було б дуже "порізно".

У Ярослава Стельмаха є п'єса "Привіт, Синичко!" Там розповідається про несправедливість системи навчання, про друзів і почуття чесності перед самим собою - в принципі, нічого такого особливого, але... Там дівчинка Оля сказала хлопчику Серьожі, що коли йому буде сумно, щоб він подзвонив до неї і сказав "Привіт, Синичко!"

Весна в зимовому епілозі...

Небо.

Плетиво літер і поривання творити, творити, творити. Читати, читати, читати. Дізнаватися, насолоджуватися і любити. Без обмежень, без правил, без умовностей...

Привіт, Синичко!

Пісня до замітки: Талита Кум - Літай

11.02.2013

непогоднє

Життя проходить повз, коли воно втрачає внутрішню наповненість.

Канцелярські миші настовбурчують свої вуса і шукають поживи.

Інколи від людини залишається лише назва. Бегемоти, миші, свині, зайці, лисиці, змії по-людськи блукають коридорами.

Лютий завжди має місце для творчості. Це такий маленький місяць, який дихає великим натхненням, яке народжується на кінчиках пальців.

Волога, в'язка погода. Ніякої яскравої фарби. Обличчя накрохмалені сумними макіяжами.

Звуки і притишені запахи. Прокрастинація.

Відчуття безпорадності приходить, коли всі шляхи загороджують умовностями. Недосяжне залишається далеким.

На чорних гіллях повисли ноти пастернаківського вірша, який переспівала Регіна Спектор:

Февраль. Достать чернил и плакать!
Писать о феврале навзрыд,
Пока грохочащая слякоть
Весною черною горит.

Писати про лютий, який би мав бути інакшим, але чомусь не став таким. Про лютий, після якого прийде березень і так по колу.

09.02.2013

змінне

Вчора був дощ, сьогодні - сніг...

Ми з погодою чимось схожі. У мені також відбуваються зміни настроєвих температур і різних емоційних опадів. Та зрештою дощ і сніг - лише вода у різних своїх виявах. Усе на світі має однаковий початок, різне розгалуження і передбачений кінець. Не секрет.

Коли ви шукаєте відповіді на питання, то вам це тільки здається. Насправді вони вас самі шукають і знаходять, а потім дозволяють себе підслухати. І ви слухаєте... і розумієте, що вам поталанило бути саме зараз, саме тут, саме з цією людиною, уста якої виголошують потрібні формули, які підтримують у вашому гнізді тепло милосердної віри. Усе що не говориться, адресоване саме вам! Кожна людина на шляху має функцію по відношеню до вас. Коли функція виконана, людина розчиняється у своїх приватних лісах, в той час як ви залишаєтеся в своєму маленькому мегаполісі.

Слова почуті... Я вірю словам. Я знаю, що так воно і є. Бо це життя. Бо складного в нього немає. Ми самі все ускладнюємо... теоріями, дефініціями, пафосом особистого ега, комплексами, звичками і прив'язаностями. Це все так.

Ми весь час сублімуємось... Холодно в реальних буднях - переносимось мріями в літо, хочемо адреналіну - йдемо в 3D, бажаємо моря - підсолюємо воду.

Сублімація - велика солодка самобрехня...

...Є люди трьох типів: ті, що відкриваються до останньої сторінки, ті, що відкриваються лише окремим людям і в окремий час, і ті, про яких нам відомо лише поверхнісне, незначне. Найнебезпечнішим, зрозуміло, є третій тип. Такі люди знають про вас усе, вони послідовно вивчають кожен медіан вашого характеру, потішно колекціонують знання про ваші недоліки, а потім стають першими, хто продає на ярмарку марнославства вашу індивідуальність. Якщо ви людина з ряду тих, які відкриваються до останньої сторінки, то вам марно захищатися від цих людей. Тому що ви не зможете не відкритися, а ваші опоненти не зможуть не відкрити вас. Просто таке життя.

Мені б хотілося послухати соловейка.

У закоркованій пляшечці продовжує жити літо.

Коли перегоряють лампочки розжарювання, ліхтарі продовжують світити.

Ліхтарі зараз запалює цивілізація, а колись їх оживляли ліхтарники. Так, це не вигадка Маленького Принца Екзюпері. Професія ліхтарника існувала. Озброєні маленьким дерев’яним світильником, усередині якого мерехтіла лойова свічка, ліхтарники виходили щовечора на перехрестя людних вулиць і за відповідну платню, що була пропорційна відстані, супроводжували припізнілих перехожих у будь-яку частину міста.

Шкода, що ліхтарники зникли... Це, мабуть, так романтично, коли містом ходять вогники і, торкаючись холодних ліхтарів, перетворюють їх на скляні зірки.

Усе змінне.

07.02.2013

течії і роздоріжжя

Той, хто шукає свою дорогу, повинен розуміти,

що на початку завжди буде роздоріжжя ... ©

Враження, що знаходжусь у замкненій кімнаті без вікон і дверей, стіни якої катастрофічно звужуються.

У мене клаустрофобія.

...З дорослішанням протікання часу дуже відчутне. Він неминуче і швидко минає.

Наш день дволикий, в ньому існує довгий ранок і довгий день. Ін-Янь. Світло і темрява. Чорно-біле життя з градаційними спадами і підняттями.

Таке враження, що я наступила на жуйку, і вона так бридко тягнеться під моїм взуттям. Я не можу відірватися від цього примітивного асфальту. Жуйка надто липка.

Переді мною такий велитенський общир, я звідусіль збираю уявлення про нього від людей, які вже відчули його масштабність на собі.

Боятися і робити кроки, усвідомлювати і впадати у відчай.

...У нас всередині стільки океанічних течій. Теплих і холодних. Підводних і надводних. Вони вихлюпуються. Вони прагнуть бути побаченими.

І весь час йшла - а ось переді мною роздоріжжя. Яку дорогу вибрати? Чи яка дорога вибере мене? Хто підкаже правильний шлях. Яке сонце буде світити над нами, коли зробимо крок вперед до цілі, до людей, до всесвіту.

Течії... Холодні і теплі, вони в мені, ти чуєш?..

04.02.2013

безкінечно

Людина, хай вона і смертна, не може уявити собі ні кінця простору, ні кінця часу, ні кінця історії, ні кінця нації; вона завжди живе в ілюзорній безкінечності.

М. Кундера

Дивує, як безвуха і безрецепторна природа чує мої примхи і задовольняє їх, а повноцінні здорові люди залишаються глухими і навіть зрідка байдужими. Кожен живе в чотирьох стінах своїх миттєвих захоплень. І кожному там комфортно. Ми не хочемо розглядати їх з фасаду видимих недоліків, ми обмежуємось внутрішнім атмосферним тлом. Нам добре. І, мабуть, так і потрібно жити. Нерозгадане нас притягує. Заборонений плід солодкий.

Я люблю солодке. На одинці з собою і на одинці з людьми. Солодощі солодкі лише під час тиші.

До Куітки доторкнулася весна, а Куітка доторкнулася до мене. Тепер на моїй шкірі шматочки весняного настрою, а на душі - якась легкість, щось таке незрозуміле і приємне, щось муркотливе і тепле, як дихання людини в нічних простирадлах.

Під штучним сонцем ми читаємо гарні книги і механічно уявляємо себе їх героями. Ці книги не хочеться дочитувати, бо так заодно дочитається частинка наших мрій. Тих, що народжуються зимовими вечорами і залишаються в нарисах пам'яті ще довго-довго.

Вода життя так поступово і невинно перетікає в інші посудини, з іншими кораблями, берегами, небом і повітрям. Усе розмірено втрачається і знаходиться.

Ми спілкуємось, щоб не втратити чарівний зв'язок, що нас сполучає.

Ми не хочемо, щоб закінчувалася ідилія безкінечного поривання. Ми прагнемо затримати цю безкінечність. Цю гарну, тремтливу, незрозумілу, але затишну красу дивного відчування недосяжного.

Хіба досяжне приносе стільки задоволення? Ні, воно дуже швидко переходить у категорію буденного. Хоча...

Такий неосяжний кругозір нашого бачення! Таке блакитне небо за вікном! Така холодна зима! Такий теплий післясмак усвідомлення справжнього! Так хочеться в обійми! Так хочеться моря і краси...

31.01.2013

січень

Січень спокійно нічним ліхтарним повітрям переливається у лютий. Стає тепло і затишно від січневого меланхолійного відпочинку, від тих емоцій, розмов і маленьких історій, яких породив січень своєю розміреною, виправдано-швидкою ходою.

Перший день січня мені промовисто дав зрозуміти, що усі крапки на тією дивною і складною "і" поставлені, але останній його день заявив, що ніяких крапок в цій історії ще немає, одні лише незрозумілі для мене рефлексії невдахи-Аполлона.

Образ не хоче забуватися. Я не можу його позбутися. І в цьому, мабуть, увесь смак цього меленхолійного січня.

Перший місяць зими став багатим на приємні непередбачувані вчинки і нові відчуття, або призабуті ще з дитинства. Маленькі, приватні, але якісно інші.

Теплий День народження, теплий космос, тепле вино, теплі розмови, теплий Аполлон - січень, на диво, видався зовсім незимовим.

26.01.2013

зима

Не відкривайте моїх дверей, не впускайте холоду, не руйнуєте цю урівноважену атмосферу абсолютного відпочинку, коли читається, переглядається, пишеться, слухається, розмовляється так, як ти хочеш, без настанов, програм, графіків. Твоя територія - твоя гармонія.

Як класно зауважив Харукі Муракамі, наша пам'ять дуже дивна штука, така собі велика шафа, забита чим попало: якісь нікому непотрібні знання, зайва інфа, брєдові думки, а от чогось справді важливого не знайдеш, хоч трісни. Харукі - крутий письменник, я б йому вручила Нобелівську премію, не здивуюсь, якщо мене в цьому випередять члени шведського комітету  (чи хто там ту премію видає?). Так от, я стовідсотково погоджуюсь з ним. От знаю всього по-трошки, а що далі робити не знаю, куди йти, що обирати, на чому зупинятися. Апатичне ставлення до майбутнього. Яке воно буде? Вибір. Завжди треба робити вибір, самостійний і безапеляційний. Коли тобі треба вибрати, тебе залишають на одинці, але при цьому весь час підганяють і нагадують, що тобі ТРЕБА ВИБРАТИ.

Ризикнути? Ризикнути. Ризикнути! - Таки пунктуація - штука розумна.

..Все блище до весни. З кожним кроком.

Зима не має так швидко минати. Зима - така ж особлива, як і осінь.

Ми особливі. І сьогодення, в якому живемо, також особливе. Особливість - особлива особливість.

Мені холодно, бо зима. Було б несправедливо, коли зима не була на себе схожа. Тому я миролюбиво ставлюсь до її холоду. Червоно-зелене колажування і тепла чашка чогось завжди може зігріти. Інколи гріють приємні згадки.

Ех, зима, яка ж ти зима!

Пісні знову набувають рис людей і стін, пір року і відтінків настрою. Але я не буду їх видаляти. Хай поіснують в моєму житті.

24.01.2013

про гарне

Ви задумувались над тим, де перебувають зниклі речі? Відповідь на це питання намагалися дати Angela Kohler і Ithyle Griffiths, які зняли дуже гарний ролик у стилі stop-motion. Як каже контактологія, креатив народжується на межі чужих думок. Автори відео взяли трохи із Керрола, приправили своїм ентузіазмом - і вуаля:  
Чесно кажучи мені це трошки нагадало мій етюд піврічної давності. Практично нічого схожого, але деталі... вся річ в деталях...

Ось власне і він:

Одного разу мені наснилося, ніби я метелик. І я вже не знаю, чи я Чуанг-дзи, якому наснилося, ніби він метелик, чи метелик, якому наснилося, ніби він Чуанг-дзи

(китайський мудрець)

На деревах росли чайники, і це дуже бентежило її. Вона обережно торкалася до дивних плодів, які від легкого доторку падали розбиваючись. Після кількох невдалих спроб їй все таки вдалося зірвати один чайник. Він був теплим. Вона зрозуміла, що в ньому якась рідина. Оскільки чашкових дерев не було, вона змушена була спробувати питво чайника через носик. Рідина виявилася вином, солодким, виноградно-терпким. Вона примружено облизала губи і відчула щось непевне. Опустивши голову, дівчина зрозуміла, що по кісточки загрузла в землю. А ще через секунду стало очевидним, що під нею не земля, а пластилін. Вона перелякано впустила чайник, і він швидко поглинувся живою масою під ногами. Юнка  намагалася звільнитися, але поволі її затягувало. Ось вона вже відчула, як густий пластилін залазить їй у рота, закладає вуха... На мить вона перестала дихати, відчувати, думати... «Ой», - закричала беззвучно. Щось округлисто вигинало їй поперек. Дівчині захотілося поглянути, що взагалі коїться, але навколо була темрява, так нече хтось вимкнув світло в герметичній кімнаті. Вона знову підчула біль. Тактильно дівчина зрозуміла, що то чиїсь руки або скоріше пальці. Маленькі тепло-вологі пальчики. Враз вони почали колуматися там, де, як здавалося їй, мали бути очі, і світло гострим лезом прорізало її чуття.

«Мамо, мамо! Гарний метелик?» - почулося їй.

«О, так, люба, досить хороший», - відповів жіночий голос, дивлячись на брунатно-червоний зліпок.

Дитя, натхненне похвалою, підійшло до дзеркала і задеркувато собі посміхнулося, а юнка, поглянувши на себе, заплакала безслізно.

-Мамо, а мій метелик полетить!

-Не думаю.

-А я кажу, що полетить!

Здавлюючи в одній руці пластилінового метелика, а в іншій тримаючи долоню матері, дитина вийшла на вулицю.

-Дивись! - вигукнула, підкинувши вгору зліпок пластиліна. - Летить!

І метелик полетів. Матір здивовано дивилася на рухливого криланя, що секунду тому був неживою масою фантазій її дитини.

...Вона плавно махала крильцями, намагаючись розгледіти фасетками очей здоровий глузд того, що відбувається. Жили неба вилазили червоними блискавками, і вона відчула небезпеку. Хмари натякали про дощ, який першою ж краплиною міг би роздушити її кволе тільце. Але вона оминула страшну смерть, бо її з'їла риба, яка зовсім безтурботно плавала в озері піднебесся. Саме в той момент, коли крила метелика повністю роз'їв шлунковий сік риби, дівчина прокинулася.

Юнка стурбовано підвелася, потерла очі. З вікна долинали відголоски щойно народженого ранку. Образи дивного сну все ще звисали з її повік. Вона намагалася їх позбавитися, але не могла. Малиновий кострубатий промінь непомітно прослизнув крізь гардини і завмер на її волоссі. Дівчина поворухнулася і промінь розлився кривавим маслом на простирадлі. Вона провела по ньому рукою і позіхнула.

Враз під ковдрою дівчина відчула незрозумілий холод… Холод, що згодом почав перетворюватися на вологу… Воду. Дівчина відчувала знову якусь метаморфозу. Але ж не може бути! Вона давно вже прокинулася! Вода розросталася ліжком, пускала свої холодні корінисті потоки на підлогу. Зовсім швидко вона заповнила всю кімнату. Акваріум. Дівчина намагалася відчинити двері, вибити вікна, але все стало якимось гумовим, далеким… Сон… Ти-ша… Вона відчувала під собою пісок. Відкрила очі. Було темно. Стіни мовчали. Пісок у приміщені? Дівчина озирнулася. Кімната була округлої форми з дивною стелею і порцеляновими стінами. Юнка доторкнулася до піску. Він був білого кольору. Вона піднесла його до уст – солодкий. «Та це ж цукор! –  подумала. – Де я?»

Вона піднялася і почала наосліп шукати вихід. Враз її руки натрапили на дірку в стіні. Дівчина зробила крок і опинилася в якомусь вузькому тунелі, що піднімався вгору. Коли вона нарешті побачила світло, то зрозуміла, де перебуває. Навколо росли гігантські дерева з гігантськими плодами-чайниками. З одного з них дівчина тільки-но вилізла. Тунелем був носик чайника.

Юнка сіла на край носика і почала плакати. Вітер гойдав чайники. Вони свистіли. В небі плавали риби і літали пластилінові метелики. Світ перетворився на імперію невпорядкованих марень. А, може, то сни стали світом.

глибина

Що ми, по суті, знаємо про інших людей? В найкращому випадку можемо припускати, що вони схожі на нас

(Джон Стейнбек)

Тепле домашнє вино гріє зсередини, терпко нагадуючи про забуте. Ніч створена для того, щоб думати. Хтось п'є вина келихами, а хтось чашками, і річ навіть не в цьому, все діло в глибині. Глибина є в усьому. Глибина вина - в його здатності випиватися, глибина розмови - в її здатності вичерпуватись, глибина душі - в її здатності наповнюватися.

Є глибина моря і глибина думки, глибина почуттів і глибина задоволення. Є глибини досяжні, а є непідкорні. Річ в тому, що ви знаєте про наявність глибин, а не володієти ними. Бути на дні усвідомлення чогось - це поглинутись, хоча питання в тому, чи зможете ви поглинути щось.

Я довгий час вважала, що однакові люди можуть знайти порозуміння, а потім зрозуміла, що дві глибини не зможуть осягнути одна одну. Хоча наш світ - це послідовність неочікуваних винятків.

Не обмежуйте мій всесвіт, бо ви одночасно звужуєте мою глибину - вона не вміє звужуватись, вона виплескується, вона страждає, вона стає протидією на вашу дію.

А потім приходить сором, яким нема з ким поділитись.

Та весна навчила не чекати себе, тому я тепер не знаю, чого мені чекати.

Тепло від вина ще залишилося, але тільки від вина, більше його немає ніде. Ми засинаємо в холодних ліжках, які породили холодні кімнати, ми засинаємо порізно і швидко, щоб прокинутися і знову один одного не любити. Ми любимо тих, які люблять інших, а ті ще інших. І так проходить наше життя: у різних ліжках, у різних кімнатах, у різних світах...

Весни немає навіть у весни.

Глибина - то люди. Кожна людина - глибочінь, складна, важлива, єдинна.

Глибина ночі і глибина людей співпадає.

...Як дивно, але про глибину, вино і людей можна писати так довго і багато, що хочеться зупинитися, щоб не натрапити в своїх блуканнях на щось остаточне. Остаточність так стомлює.

21.01.2013

Ізоляція неповноцінна

Під музику Шопена гарно працюється та думається, осмислюється та мріється, згадується та релаксується. Шкода, що ця музика не може зцілити агресивність характеру людей, яких я просто не маю права не любити. Голосніше і голосніше, щоб нічого не чути, крім вічних порухів звуків. Ніжні коливання і більше нічого. Існують лише грані кімнати, цитрусовий ледь вловимий запах і кактус.

Без патетики... Вирішила ізолюватися, але від ядючих слів не захиститись: вони поряд. Нестерпно, нестерпно, нестерпно...

Коли люди фактично щасливі, вони шукають на свою голову нещасть, бо бути щасливим у наші дні підозріло. При чому ці шукання відбуваються на інстинктивному рівні. Важко зрозуміти, звести все в один цілісний текст. Немає нічого, крім нас самих.

Поїхати далеко звідси, створити світ, відмінний від цього, в якому живуть люди, яких я не маю права не любити.

"Якби" - лейтмотив цього безглуздого життя.

Я не про себе, я про людей, яких я не маю права не любити.

Вервечка облич, статичних і динамічних, ланцюжок, що кудись веде, до чогось приводить і від чогось відцентровує. Успішні чужі привати, нечасті побачення, візуальні контакти в супермаркетах, грандіозні стратегії з відсутністю хоча б найнікчемніших тактик. Нікчема.

Очі, губи, руки, подих, посмішка, всесвіт, тепло, бридкі нелюдяні люди, зимові дощі, зайві емоції, теплі кав'ярні, люди, з якими можна бути чесною. Щось таке, що існує поза усвідомленням. Натяками, флешбеками, світлофорами, миттєвостями...

Деталі, які примушують переглянути минулі події. Може, потрібно було дати шанс... Історії повторюються. Історії пишуться з нас.

Утекти б туди, де чекають...

06.01.2013

поствиверження

... депресія, гедонізм життів, за якими я в черговий раз стала підглядати, бездіяльність, що робить людей рослинами, цукерки і чай, які я знову відчуваю своїми смаковими рецепторами.

Шматочки шоколаду розкидані по столі: хай залишаться для натхнення. Багато непотрібностей і запах свіжих простирадл, різний мікроклімат кімнат і життя поза життям. Новорічна потреба змінити хоча б щось... Не виходе.

Розмови обгорток про те, чого не може бути і що буде. Клята відцентралізація від реального.

Пісні пахнуть людьми, подіями, порами року і настроями... Треба періодично позбуватися пісень, замінюючи їх новими поглиначами.

Ненаситна перфекціоністка шукає чергову жертву своїх везувіїв.

Врятувати зможе лише неадекватна естетика, ну для прикладу роботи норвежки Сольвейг Selj:  
Час вигадувати нові символи, чи як? Хто виграє: той, хто живе метафорами і творчим дадаїзмом чи той, хто живе життям?

На цьому острові так тихо, що хочеться співати голосніше можливостей.

На цьому континенті так постійно, що хочеться на інший.

На цьому небі так невластиво, що хочеться на землю.

Мама має рацію завжди, тільки вона в неї іграшкова, а я в такі не бавлюсь.

Шукаю справжніх, а в продажі тільки такі, які є в моєї мами.

І так весь вік ми заплутуємось в наших раціях.

З нового рядка.

З ного року.

Чомусь вища освіта примушує нехтувати всіма нормами.

Що то є?

То просто від зміни міжкімнатного клімату й ізоляції від діяльнісного життя. Психоделіка вільного часу і постноворічний синдром...

У царя Соломона був перстень, на якому було написано "Все минає", тому Соломон ніколи не сумував. Усе минає... І це мине. У нього просто немає вибору не минути...

Колись я поїду в Амстердам.

 03.01.2013

Новорічний безкоштовний трамвай, а в його запотілих вікнах картинки новорічних приватних казок: щасливі люди, кольорові ялинки, снігові скульптури, вогні, будиночки резиденції Діда Мороза, вічно сяючі зорі... Трамвай скрипить, люди червонощокі, я в таємній задумі... Мені легко і водночас сумно...Нарешті прийшло усвідомлення, але стало якось так сумно... Вирішилося одне питання, але до сліз загострилося інше.

Чому деякі люди не вміють бути собою серед інших? Вони відкриваються тільки вночі, коли ніхто не чує і не бачить, а наступного дня все стає на свої місця.

І після цього всього хай мені хтось скаже, що жінок зрозуміти не можна. А чоловіків можна???

Ще кілька днів і це свіже враження-подив-полегшення-біль-загадка стане законсервованою згадкою однієї зимової ночі. Швидше б!

 01.01.2013

Дякую Новому року, що він допоміг нарешті розставити всі крапки над "і".

А тобі дякую за теплі й сильні обійми в ранковому напівсні...

З Новим роком!

31.12.2012

Привітання

Новий рік! Скільки в цьому словосполученні надії і очікувань! Навіть найскептичніші люди десь в озерах своїх душ чекають від Нового року чогось хорошого. Адже як би воно не було, а майбутнє завжди береже для нас солодкий шматок неочікуваного щастя. Тому навіть якщо у вас і немає новорічного настрою, прибраної ялинки, злагоди в родині чи снігу за вікном, все одно з посмішкою зустрічайте цей рік, тому що він прагне від вас віри. Лише вона може перевернути ваш світ з ніг на голову і подарувати вам бажаний приз.

Від себе хочу побажати усім багато здоров'я і сили для натхненних звершень. Нехай 2013 року ви станете багатими на нові ідеї, країни, подорожі, книги і перемоги. Якщо у ваших родинах не вистачає розуміння і гармонії, нехай вони в прийдешньому році нарешті з'являться. Хай 2013 рік стане щедрим на нових людей, які зможуть зробити вас щасливими або відкрити вам щось нове. Пам'ятайте, будь-яка людина, яка приходить у наше життя є невипадковим даром. Не ігноруйте його! Якщо ви невпевнені в своїх силах, бажаю, щоб в новому році ви знайшли себе, своє покликання і затишок в роботі, досвід і здатність вміти виходити переможцем у будь-якій ситуації, якщо самотні - велике і пристрасне кохання, якщо спустошені - натхнення рухатись далі. Нехай 2013 стане роком ваших здійснених бажань і досягнень.

Успіхів, солодких цілунків, теплих обіймів, щирих посмішок, побільше тактильностей, добра, світла, новинок і цікавих пригод, неба і сонця, моря і островів, дитинного і чистого, справжнього і дикого, вірного і цінного.

Рада була бути з вами увесь цей довгий рік! Зустрінемось вже в наступному через добу!

Гарно зустріти його! Пам'ятайте, в цей день відбуваються дива!

Ваша Олімпія

 29.12.2012

Підсумок 2012

Що ж, цей безперечно важливий для мене рік закінчується, залишаючи по собі багато згадок, діалогів, нотатків, незабутніх вражень. Ніколи не займалася підсумовуванням, бо, мабуть, не було що підсумовувати, а от зараз вирішила узагальнити особисто для себе все те, що сталося в цьому році. Отож, почнемо...

Досягнення: позбулася «ефекту мушлі», вона стала пережитим етапом, натомість я зрозуміла, що просто є люди, перед якими ти не відкриваєшся, бо вони "не твої" люди, от і все. І зрештою, я ж не долар, щоб усім подобатись.

Майже два місяці я була вожатою дитячого табору і грала роль ділової виховательки, хоча мало в мене це виходило, але тим не менше до мене зверталися на ви і, мабуть, таки трохи поважали.

Я записалася в англійську школу, і тепер мій куценький запас слів трохи розширився.

Навчилася робити модульне орігамі.

Участь в Дні Європи:)

Усвідомлення року: можна навчитися все, якщо дуже захотіти;

молодість надто коротка, не треба просижувати її над навчанням, все в міру.

Яскраві згадки: наші непередбачувані "жесті"; дні, проведені в "Маяку", вересень*.

Люди: рік приніс багато знайомств і людей, деякі з них стали по-особливому цінними, деякі показали щось нове в мені і в моєму світі, а старі знайомі і друзі відкрилися з нового боку.

Куітка і Маріна, дякую, що ви своїм шаленством зводите до мінімума мій антагонізм.

Нона, ти чорна діра, в якій стільки всього нерозгаданого, хочу, щоб ти в наступному році зрозуміла, що людям все таки варто довіряти. Довіра рятує нас.

Мішка, дякую, що ти переконав мене в тому, що все таки не вимерли повністю виховані чоловіки. Рада, що ми познайомилися! Пуська-пуська*

Поліглот, так гарно, що десь на іншому кінці Європи є такий же естет-дивак, як я!

Тарас Павлович, ви крутий! Дякую за чудові пари!

Транспорт року: колихаючий і скрипучий трамвайко.

Їжа: Рисункина жарина картопля, сушііі*

Фрази і слова: хтивий, "це неестетично", "кххх", "ну, дівчааата!"

Напій року: чай із меліси в пластикових стаканчиках, чай із ромашки, м'яти, ехінацеї, липи в теплій чашці, де живе літо...

глінтвейн...

Книги: цього року я прочила близько 42 книг, не рахуючи тих, які я недочитала або читала повторно та скорочено...

Виділю серед них звичайно ж "Волхв", "Жінка французького лейтенанта" Фаулза, "Місто" Підмогильного, "Сто років самотності" Маркеса, "О дивний новий світ" Хакслі, "Сага про Форсайтів" Голсуорсі, "Повелитель мух" Голдінга, "Диво" Загребельного.

Автор року: Джон Фаулз - письменник, який шокукує, дивує, соромить, надихає, вражає. Наступного року треба ще розширити про нього свої знання.

Естетичні враження: зустріч з Ю. Андруховичем, фестиваль органної музики, посиденьки в львівській кав'ярні з Юлею, нічне море.

Музичні гурти, співаки: Один в каное, Марія Чайковська, Сергій Бабкін, Бумбокс, ZaZ, Антитіла, Джейсон Мраз та інші...

Місця року: Терамара, балкон 2/4, ізольдин космос, гойдалка.

Відчайдушні, авантюрні вчинки: театральна студія, побачення з "маньяком" і все, що відбувалося в "Маяку".

Дивні враження: від фестивалю "Підкова пегаса" - багато чого приніс мені цей фестиваль.

Шанс року: охохо...було... і шанс потрапити на роботу в модний журнал, і шанс стати переможцем в конкурсах, але не склалося, як то кажуть...

Загалом рік видався багатим в усіх планах: розваги, емоції, нові відчуття, сміливі кроки, доторки і цікаві розмови з цікавими особистостями. Я стала іншою трохи, і в цьому весь кайф!

Цілі на наступний рік:

Дейв Беррі сказав, що не треба боятися того, чого не вмієте: "пам'ятайте, ковчег збудував любитель, професіонали збудували "Титанік". Тому в цьому році я хочу спробувати щось новеньке, щоб допомогло мені знайти себе.

Нехай же 2013 рік буде ще продуктивнішим і яскравішим. З наступаючим вас!

18.12.2012

Отак

Сижу, обкладена книжками, паперами, курсовими, дипломними, шарфами, шапками, рукавицями, пластиковими стаканчиками, руками, тілами, відстаннями, зимами, піснями і всім тільки, що може існувати в цьому холодному світі.... З рук все валиться... Стиснена вузькими рамками... Біжу... В руках розлітається чорнобілість літер... Мороз в обличчя: ховаю щоки... Під снігом лід... Під теплим одягом - я, холодна. Сняться списки літератур, герої творів, тільки не люди... Живу в абзацах кимось створених книг. Тісно, нудно. В'язкі довгі дні. Голодні дні... Немає часу їсти.. Лише кава і чай в пластикових стаканчиках. І холодне повітря, і стомлені обличчя людей...

12.12.2012

Магічний день

Продовжуємо жити в снігових заметах, байдужо закутавшись шарфо-шапко-рукавицями, гріючи вранці й у час полуденного релаксу руки трав'яним чаєм. Розуміємо, що ідеали - ті ж люди, яких ми просто не розгледіли потужно під лупу прискіпливості.

Розглядайте або сприймайте незнайомих людей не так грандіозно, бо потім вас чекає таке ж грандіозне розчарування.

12.12.12 - задумайтесь! Це останній шанс бути сучасником такої надзвичайно магічної дати.

Якщо у когось також день не склався, пропоную компенсувати його чудовим піксарівським мультиком, який подарує вам дивовижні враження і посмішку.

Диво - це все те, що в нас самих! Живіть ним!

10.12.2012

Купа

Як сказав мій любімий Оскар Уальд, "потрібно залежати тільки від самого себе. Люди вільні, і прив'язаність - це безглуздість, потреба болі"... Чомусь мені здається, що багато з нас приміряють на собі мазахізм...

Я знаю, що інколи моя ізоляція від чужих-рідних проблем  - це неправильний хід, але не маю сили пропускати це крізь себе. Підтримка, підтримка... Навіщо? Куди воно все рухається? Чи, може, це чергова кульмінація. Переживемо.

Багато обіцяю... Запихаю себе в рамки... А потім розумію, що неформат. Але ж я не якесь фото, щоб поміщатися в пусто-порожні рамки. Я звичайна, неідеальна людинка, яка звикла ховатися за гарними метафорами.

Растаманська шапка з бумбоном, діалоги, сни, які повторюються по кілька разів, непроглядні сніги, мокрі ніжки, падаюче небо. Але чомусь мені подобається ця гіперсніжність і мокрі зірки у волоссі.

Я несерйозна! І так не хочу грати в ці дорослі ігри, коли всі навколо корчать з себе стриманих і розумних. Бути розумною - це така ж обмеженість, як і у випадку з тупістю, але навпаки. Балансувати треба.

І жити треба... Яскраво жити!

Ну, для прикладу зробити кілька контактних імпровізацій зі стіною... Кххх:Р

Дивлюся я на пані Ц. і думаю: як же на таку не перетворитись...

Ми вирішили святкувати кінець світу. Це такий гарний привід зібратися і знову щось зморозити, типу звукового апарату з банок, який заломлює звук чи насолодливо відчувати невагомість у кількасекундному підніманні ліфта.

Якийсь стан борсання в снігах - але не тих, що на вулиці, а борсання в своїх приватних снігах сумнівів, ідей...