Діалоги

Я не розумію, чому до цих пір наївно вірю своїм батькам, які кожного року годують мене обіцянками. І я вірю, таки щиро вірю, знаючи своєю свідомою частиною мозку, що вже треба припинити, але не можу. Я дитина, яка не вміє дорослішати.

Кілька днів не плела браслети, і в голові знову почали крутитися різні песимізми, а тільки взялася за роботу, знову заторохтіли нотки світлої філософії. "Я нікому непотрібна, бо ні для кого не вигідна; більшість людей шукають у спілкуванні вигоду. А в мені нічого такого, щоб могло пригодитися співбесіднику, ну хіба що актуальна моя допомога в період навчання. А зараз плювати на мене хотіли... " - муркає моя занудне "я". "А для чого ця корислива гра в стосунки? Краще одинична щирість, ніж мільйонне задолизання" - підказує гордовито інше "я", що цілеспрямовано вузлує райдугу ниток. Воно говорить мені, що якщо чогось зараз не вистачає в нашому житті, то обов'язково з'явиться в наступному або трохи пізніше, або якщо ми не зустріли ще справжнього кохання, то це просто нам дається час для удосконалення себе, щоб постати перед тим єдиним чи єдиною у найкращому ракурсі. Якщо вже підкоряти гору, то найвищу!

І отак кожен день в мені воюють два начала, а я плету і думаю, думаю і плету. І не знаю, хто з них правий. Слова першого більш реалістичніші, а в слова другого хочеться вірити. Хай говорять, а я помовчу. І нехай збудеться все те, про що я мовчу!

Український янгол техногенної Америки

Вперше я дізналася про неї ще три роки тому. Це сталося на тестуванні з української мови. Саме там було вміщено для аналізу статтю О. Вергеліса про цю жінку. Так от, ще тоді, будучи притохмаченою вузькою шкільною програмою, я зацікавлено читала, забувши навіть про мандраж і брак часу. І тільки зараз нарешті, побачивши знайоме прізвище у аудіозаписах одного мого "новоспеченого друга", я повноцінно ознайомилася з її творчістю. За прослуховуванням пішло шукання ще більшої інфи про життя та творчість. Одним словом, цілий вечір я зачаровано слухала прекрасний голос американського херувима українського походження. Отож, хочу розповісти про надзвичайно талановиту аудіомісіонерку з українською душею, але американським громадянством, Квітку Цісик. Мало хто про неї знає, бо коли був пік її кар'єри, то радянська Україна була оглушена "воплями" тодішньої попси. А до всього того кому треба була якась там американка, що співає українські пісні, просякнуті волелюбною ідеєю? Це все було зайвим. Тому якщо і чулися її співи по радіо, а вони таки і чулися, то акценту на її особистості не робили. Вона чарувала, приворожувала, але залишалася легендою для українських слухачів. Ніби і не було її, існував лише голос, вишуканий, чистий, унікальний, бо вона володіла таки рідкісним сопрано.

Батьки Квітки, які були, до речі, музикантами, емігрували в Нью-Йорк ще до її народження. Дівчинка народилася вже в Америці, але приналежність до роду не стирають обставини. Живучи все життя за кордоном, вона мала українську душу, українську вроду, український голос!

Безглуздо переповідати її біографію, так як ви знайдете її на будь-якому ресурсі. Я хочу просто сказати, що це була унікальна жінка. Коли в Україні вже потроху забували мову і карлякали російськомовні хіти, вона гордо виспівувала соловейком. На Батьківщині Квітка була лише раз з матір'ю ще до здобуття нею назалежності. Її заповітною мрією було дати концерт уже в незалежній Україні, але це так і не збулося через короткочасну смерть співачки. Хвороба також завадила випустити Квітці Цісик третій альбом з українськими колисковими. Перші кроки для реалізації свого бажання вона робить в Америці, створюючи "сімейні альбоми", ніби і не для продажу. Технічними характеристиками альбомів займалися  композитор-аранжувальник Джек Кортнер (колишній чоловік) й інженер звукозапису Ед Ракович (уже другий чоловік, якому Квітка народила сина), над вимовою співачки працювала її матір, а партії на піаніно виконувала сестра Марія. "У результаті народжується щось ніким не очікуване". Два альбоми - "Квітка" та "Два кольори" - вмістили у собі весь український колорит, пікантно орнаментований іноземним акцентом, що ледь-ледь можна почути. Як говорила сама співачка, "ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу".

Сьогодні я слухала і ніби в раю побувала. У неї чудовий голос. Послухайте, наприклад, ось на цьому ресурсі і, якщо ви справді поціновувач мистецтва, чистого, цнотливого і справжнього, то не пошкодуєте втраченого часу. Та  його і втраченим не можна назвати, скоріше часом, що виправданий естетичною насолодою. Для мене в Квітчиній імпровізації старі пісні набули нового значення!

Ця жінка, що була голосом американських реклам, яка отримала "Оскар" за кращу пісню, яка стала номінанткою на премію "Греммі" за ці таки українські альбоми, "як і раніше, існує не "всупереч", а просто окремо." Але зараз, слава Богу, про неї таки згадали на Україні, ну хоч на третій Великдень і то вже добре! Назвали навіть її іменем вулицю, зняли передачу, проводять пам'ятні вечори. І на материку за океаном Цісик також не забувають. Справжній талант безсмертний! Отож, шановні, слухаймо Квітку і будьмо справжніми українцями! Я хочу, щоб ми нарешті второпали, що наша нація таки найкраща. У нас все, починаючи від землі, закінчуючи небом, найкраще! І ви, і я, про це, на жаль, забуваємо або просто не хочемо бачити! Відкиньмо короткозорість стереотипів, адже ми варті кращого майбутнього!

27.07.2011

Рідне

У вашому житті була стежка, яку ви топтали на день n-кількість разів? Стежка, яка прискіпливо чекала ваших маленьких кроків, яка з одного боку колола травою, а з іншого - плювалася землею? Стежка, яка вела до будинку чудової людини? А в мене була. І більше немає. Дивовижно, але саме з нею у мене багато дитячих споминів. Я пам'ятаю червоняві заходи сонця, пам'ятаю мої дикі гасання і віртуозні завивання вітру у вухах, пам'ятаю суниці, які росли в рові, що хилився до стежки, і які мені мама не дозволяла їсти, бо вони достигали тоді, коли саме кропили городи. Пам'ятаю, коли весною я замріяно чимчикувала стежкою і вдивлялася в той же рів в очікуваннях знайти перші фіалки. Я ніколи їх не рвала. Ніколи. Я, напевно, підсвідомо не хотіла руйнувати усе те, що буяло, сміялося, майоріло в моїх наївних очах. І ще я пам'ятаю смачну чорну вишню, в її тіні мої батьки часто перепочивала під час копання картоплі. А я так це любила, бо приходили чужі люди або Женя і починали розповідати щось цікавинне, і я під їх бубняву балачку натхненно гралася бурячинням. Я пам'ятаю, що коли йшла по цій стежці, то обов'язково про щось думала. Я любила її, вона була частиною мого життя. Частиною мене. Зараз я намагаюся пригадати, про що ж я тоді думала, і не можу. Поступово забувається все. Залишається лише візуальне нашарування розсіяних спогадів. Прийшов час, і мою стежку переорали. Я ніколи про неї не згадувала, а оце зараз чомусь прийшло, не знаю навіть чому. Я впевнена, що в цьому житті у мене не буде вже ТАКОЇ стежки, вузенької, трав'янистої, запашної, стежини, де під заходи сонця і аромати щирої землі мужніло моє дитинство, де я безперечно була щасливою і комусь потрібною.

26.07.2011

Мій маленький хаос

Мій хаос пахне яблуками й абрикосами. Зім'яте простирадло скривджено дихає вчорашнім днем, хоче чергову дозу мого тіла. Скрізь розкидані кольорові олівці, схеми, папір, нитки - різнокольоровий безлад. Книги, наушники, ножиці, шпильки, кактуси, музика в альбомі "літо_". Здається навчилася не хотіти, а просто жити, усміхаючись повітрю. Сумно, звичайно,  що на разі немає людей, з якими мені цікаво і вільно, але то вже інша історія.

Подивилася два фільми - "Беспокойная Анна" і "Экзамен". Раджу обов'язково переглянути і вам. Перший фільм становить собою специфічний сплав вульгарної естетики. Там усе - пристрасть, натуралізм, збільшений до шокуючої виразності, витончена філософія. Коли дивилася, то дивувалася кожному кадру, а розв'язка взагалі знищила мій здровий глузд. Основна ідея кінострічки - незнищенність жінки, її здатність продовжувати себе в дітях, а також в інших життях, тут наявний також фемінізм. Не можу сказати, що дуже сподобалося, але запам'яталося. Я гадаю, такі фільми треба знати.

"Экзамен" - зовсім інший жанр. Це один із небагатьох фільмів, події в якому розгортаються в замкненому просторі, що дозволяє більше приділити уваги психологічному портрету кожного героя. Гарна гра акторів. Фінал абсолютно неочікуваний. Фільм примушує задуматися над важливими речами. Я надаю йому більшої переваги, ніж Анні, але все ж хочу, щоб ви подивилися обидва. Чесно кажу, у вас залишаться неймовірні враження!

А ще на дня я зареєструвалася на "Твітері", так до цих пір не зрозумівши для чого він потрібен і чому на  ньому виснуть мільйони. Ну, я звичайно допетрала, що це мікроблог, який вимагає від тебе всього навсього 140 символів, настрій в лаконічному виражені, а прикол то в чому? Одним словом я там також є і крапка. Якщо кому цікаво, то моя сторінка ОСЬ. Я там російською пишу, практикуюсь.

21.07.2011

Дивне-предивне

Це щось дивне-предивне, бо я сьогодні прокинулася в сім годин ранку. Отак тільки розкрила очі - і до дзеркала. Покрутилася перед ним, поспівала українських пісень півгодинки, потанцювала і сіла доплітати свою першу фенечку. Зараз вона гордовито обплела моє зап'ястя. В цю пору я тільки прокидалася. Гарно тако щось змінити в стандартному режимі.

Сині птахи

От вчора я зрозуміла, що добре мені отак самій. Я справді не хочу нікого бачити, не хочу зустрічатися з подругами зараз, не хочу нікуди їхати, іти зі своєї затишно-душної кімнатчини, мені подобається ця спека, від якої всі ахають, а я кайфую. Так, може, певним чином це прогресує пасивність, але фіг з нею: мені ж добре! У кожного свій відпочинок, і потрібно насолоджуватися тим, що у тебе є. Я свідомо ізолювалася від багатоповерхівок і галасу, і хай це піде мені на користь. Десь там в підвалах свідомості, щось ще галасує, стимулює, але я вже майже не чую. Мені подобається перечитувати вже четвертий раз книгу, дивитися фільми до ранку і роздуплятися в схемах фенечок. Ніколи б не подумала, що у мене до цього прикипить душа. І зараз саме себе дивую - вчуся плести браслети з муліне. І трошки тішуся, що хоча б щось відкрила для себе нове. Взагалі-то, цитуючи героя одного фільму, "я люблю себе дивувати". Літо проходить швидко. Проходить під акомпонимент моїх нічних намрієних сюжетів. І я не збираюся розлучатися зі своїми фантазіями. Мені добре. На все свій час. Сині пташки щастя бувають невидимими. Їх треба відчути. Я борюся з голосом підвальної свідомості і, здається, відчуваю.

Любити? Казати?

Поглинаю одну за одною рококошечку, дивлюся на нареші пересаджені вухасті кактуси, читаю блог однієї закоханої, напевно, до нестями успішної дівчини і думаю собі тако (ого скільки дій одночасно роблю! ти ба! а користі?) : я ж нікому ніколи ще не признавалася в любові, щоб так, в голос: ні батькам, ні подружкам, ні сестрам/братам, ні тим паче "особям мужского пола"...

Пам'ятається, як недавно мені так чомусь захотілося мамі сказати, що я її люблю, а ці слова застрягли в горлі і не вилазять. Я хочу їх хоча б викашляти, і те не виходить -  вперлися, як осли, і сидять до цих пір, напевно, десь в шлунку. Звичка? Гордість? Та просто не люблю телячих ніжностей. Я навіть не знаю: чи правильно так, але ж в кожного своя правда. Вона універсальна і не патентується. Це вже вам так Малюк рече. Отож, до чого я веду? Для чого розкидатися словами? Слова - це лише короткочасні імпульси. Дія - от що виправдано... Але дії в мене також не ахті. Одним словом, погана я. І , знаю, що так нейлегше казати.

Тихо, вічність дивиться!

Ми у вічності, а вічність у нас. Ми живемо, щоб спостерігати, щоб знаходити щось прекрасне серед хаосу календарних відривків. А прекрасне тим часом затаїлося в секунді і чекає..чекає поки ми його побачимо... Отоже, відкриваю нову порцію моїх аматорських фотопроб звичайно небом - таємничим і трохи рідкуватим, небом, яке я люблю і в якому я ховаю інколи свої сльози...

В цьому дереві, як на мене, сконцентрувалася всесвітня самотність. Але воно таке величне в ній, що поряд з ним відчуваєш себе беззахисною і маленькою.

Інколи у траві можна знайти притихлу осінь, яка мовчить собі і чекає чогось, бо все має здатність чекати.

І знову небо, святе і непорочне, як храм, що тягне до нього свої хрести. Пошматовані хмари дають ефект солодкої невизначеності. Люблю таке небо.

Багацько є ліній у світі. Лінія життя, лінія дороги, телефонна лінія, а тут, у вічності, все інакше, тут лінія є прихистком симбіозу - мох так гармонійно співжився з деревиною. І промені, як передвісники чогось гарного, обов'язково гарного, бо не буває інакше.

В цих неочікуваних фотках я знаходжу свої ідеали. Нічого не буває просто так, усе має підтекст, навіть найбезглуздіша безглуздість, так і ці світлини наповнені ідеєю. Потрібно просто вдивитися:)

Зла

У мене дивне відчуття: тісно мені.Тісно жити, коли є багато вільного часу. За мною плачуть дві практики - діалектологічна та етнографічна, а я плювати на них хотіла. Почала слухати аудіокнигу, і те не радує. Кожен день пожираю порцію якого-небудь фільму. Пальці прилипли до клавіатури - спілкуються так. Кожної секунди я довблю себе, що не повинно так бути, що треба занятися чимось путнім, треба взяти себе в руки, зробити ці довбані практики...і так вони продовжують чекати вже цілий тиждень.

Почалася чергова переоцінка цінностей. Подумалося, що нафіг здалася мені ця філологія, від якої людям ні холодно, ні жарко. Треба було вчитися на лікаря. Напевно, я б собі вибрала щось пов'язане з психіатрією: направляла людям мізки, ставила їм кутові питання, і хоча б якось змогла  допомагати цьому грьобаному світу. А так ніякої користі від мене. Коли у мене буде можливість, я, напевно, таки піду в медичний. А, може, відкладемо цю затію на майбутнє життя. Я вірю в реєнкарнацію. Ще вібдувається переоцінка в плані творчості: раніше я не могла подивитися збоку на свої етюди, зараз уже виходить, одним словом хочеться чогось нового. Але знову ця тіснота, що впирається в лінь. Боже, яка ж я дурна! А ще, от в цю саму хвилину, мені б дуже хотілося покурити. От якби була б можливість, чесне слово, затягнула в легені тютюн, а так. Все добре, це всього             навсього чергова сцена. Треба вже звикнути. Нє, треба пива.

Улюблені слова

Ще раніше Куітка мене запитала, які слова мені подобаються. Тільки тут береться до уваги не значення слова, а його звукове оформлення, естетика вимови. Я довго не думала і сказала, що мені до вподоби слово "цнота". В цьому злитку звуків стільки тонкого, майже прозорого звуку і так він гармонійно колишеться на повітрі. А ще подобається "філіжанка", не знаю навіть чому, можливо, це їдючо-терпкий звук [ж] причина тому, чи ніжна палаталізація перших двох звуків. А ще люблю слова "тістечко", "тільки", "тіло", може, через м'яку невимушеність [т']. Це тільки те, що я змогла згадати в цю хвилину, а таких слів ще є купа. А у вас вони є?

Заділо

Ізольда каже, що я неактивна, що я не хочу пробивати собі дорогу, що не цікавлюся успішністю свого майбутнього, що нецілеспрямована. Не заперечую, тому що все це є: я не вмію приклеювати до себе піпел, не володію мистецтвом жанглювання флюїдами, я, можна сказати, навіть не дуже комунікабельна, але я відчуваю людей, відчуваю їхнє ставлення до мене. Якщо людина байдужа до твоєї персони, її начхати на твої таланти, здібності, потенціали, взагалі її все одно на тебе, то якого біса нав'язуватися? Не звикла просити, в цьому, мабуть, і є моя помилка. Краще я двісті разів сама допоможу, ніж попрошу в когось допомоги. Самореклама? "Подивіться я така гарна, розумна, красива!" Не моя фішка. Чому людина має розкидатися про себе пустими словами? Хай за неї говорять вчинки. Я така, яка я є, а не така, якою хочу бути - і хай це буде неправильно. Мене дратує, що все в цьому світі базується на зв'язках, які я не можу своєю кволою комунікацією налагодити. Для Ізольди все дуже легко, але ж це далеко не так. Ніхто не знає, як це бути мною. Я не давлю на жалість, просто усе це не дуже просто...Ех...я хочу чогось солодкого.

В літо

Чому завжди так: мозок переповнений струмом думок, а коли ручка тільки дотикається до білизни паперу усе надумане стає невпорядкованим і мутним? Вже й сама не розумієш, що хотіла написати. А писати хочеться. Так хочеться, що аж оскома на пальчиках, аж гаряче на губах, аж темно в очах...

Позаду приємні спогади і теплі моменти. Я раніше не думала, що в моєму житті з'являться такі неймовірні люди. Їх не багато, але для повного щастя вистачає. Скільки подій, емоцій, неологізмів, скільки дощів і сонць з ними пов'язано. В голові так багато солодких згадок, але їх можна повноцінно відтворити лише в контексті життя. Безкомпромісна посмішка щирості.

Холодне літо, дощове...Свобода часу, відпустки, море, далекі села - в кого що, а в мене знову перспектива одноманітного чередування днів, ну і хай, вже не лякає, адже члену Клубу анонімних невдах все по силі. Будемо рятуватися книжками, теплим чаєм, кінотерапією та спостеріганням за небом.

Тихо зараз у моєму "космосі". Спокійно, ні Нони, ні Ізольди. А скільки всього тут відбувалося. Безсонні ночі, безкінечні розмови, одним словом..."космос".

Оточення має гігантський вплив, воно є рушієм особистісного прогресу, каталізатор реакції формування індивідуальності. Саме навколишня атмосфера диктує вам ваше резюме. Від нас вимагають тільки реакцію, тільки відповідь на зовнішній подразник.

У вас буває так, що після якогось речення враз втрачається нитка роздумів і нічогісінько не можна далі написати, от в мене зараза точнісінько така ситуейшен. Напевно, це прозорий натяк безязиких слів, що пора ставити крапку. Отож, ставлю.

....

Дощ... Дивний день. День справжньої невдахи. Це вперше я проспала екзамен. Ну нічооо... Рівні штрихи вологих ліній, ходячі парасолі і незрозуміле відчуття. Гіркий присмак кави і знову в путь... Ех, життя! Малюк і життя!.. Дивні люди, дивні дороги, дні. Що далі? Клаптикова ковдра і далекі береги..Хм.

25.06.2011