Поверніть мене в той час, де ми були щасливі і спокійні в своїх маленьких приватних неспокоях, коли ми розводили культурні дискусії про різні речі, коли ми читали вірші, коли ми гуляли, думаючи, що так буде завжди, коли ми вірили тим, кому зараз не віримо. Коли яскравості таїлися в незнаному майбутньому і коли основною проблемою була сесія. Поверніть мене туди, де затишно і приємно. 

Чуже місто без дерев.

Заплакані матері без синів.

Коли у жінки забирають її дитину назавжди, вона або замикає усі двері і вікна свого світу, або відкриває своє щедре серце для інших, сіє мальви і помагає чужим дітям. Де ті герої? Вони живуть у спогадах своїх друзів і рідних. У словах. Це маленькі невмираючі світи. Щоб діяти, треба мати неабияку силу... духу, волі і моралі. Шкода, що я безсила. Все, що я можу - це розказати про вас. Розказати тим, хто слухає. Не усім.

Відчуваю страх.

Добрі турботливі чужі люди.

Дякую вам. На вас тримається Україна. Хочу, щоб таких множилося. Просто допомагайте один одному. Тримайтеся!

Глибокі велетенські очі молодих бійців.

Стомлений сумний погляд. 

Бережи вас Бог.

Хай усі повертаються живими і здоровими.