Сто років самотності від Маркеса

28. 04. 12

У веремії постійного поспіху намагаюся подолати довжелезний список літератури, знаючи, що все одно не встигну. Сьогодні дочитала "Сто років самотності" Ґабріеля Маркеса. Раджу! Це дивна книжка, і в цьому її краса. Коли прочитала останній абзац, то по шкірі пройшли мурахи. Нагромадження безкінечної вервечки ауреліан, хосе аркадій, урсул, амарант та рамедіос Буендіа трохи збиває з пантелику, однакові імена героїв заплутують, безкінечні події заступають минулі, і ви не можете згадати, про що ви читали, наприклад, один день тому...а потім пригадуєте. І ця дивна читальна амнезія солодко бентежить мозок. Твір просякнутий якось крикливою філософською істиною, але її крик німий, самотній, незрозумілий, такий, які і герої роману. Ми всі самотні, й інколи це відчуття не заглушиш навіть смертю, бо воно в нас, воно є нами.

Про твори Маркеса не можна говорити погані вони чи хороші, їх просто потрібно читати. Їх не треба розуміти, а відчути, на дотик, на запах, на смак. Треба уявити себе в жаркому примарному Макондо, зіщулитися від жовтих метеликів коханця Меме, поп'яткувати від жахливого смороду 72 золотих горщиків у забутій лабораторії цигана Малькіадеса, подумки доторкнутися до голої шкіри Рамедіос Прекрасної, стати свідком брутально-жагучих оргій у затхлих стінах, закрити від жаху очі, побачивши жахіття смертей, співчутливо посміхнутися Урсулі, щоб вона у сліпоті своїй побачила цю посмішку.

Книга має здатність зринати окремими сюжетними деталями, тому її варто читати багато разів. У ній особлива атмосфера: легка журлива самотність, яку люди намагаются знайти в гріховних гульбищах, а потім розчарувавшись, знову повертаються до своїх самотніх кімнаток.

Монотонність розповіді може вас відштовхнути, але не варто полишати читання, бо весь смак...і жах, і відчай...в кінці книжки.

Роман написаний в стилі "магічного реалізму", тобто герої твору спокійно собі можуть говорити з мертвими пращурами, або піднятися одного дня з простирадлами і полетіти назавжди не зрозуміло куди. "Магічний реалізм" проявляється у дивовижному сплетінні побутового і міфологічного, казкового і рутинного, плотського і духовного.

"Сто років самотності"  - це століття пошуків незвіданої таємниці, зашифрованої санскритом, яка може врятувати; це шанс осягнути істину всього роду, це абсурдне зачароване коло, яке може розірвати така ж абсурдність...

"Сто років самотності" - одна з кращих книг Маркеса, який є лауратом Нобелівської премії. Кожне слово в ній смакує латино-американською далекою неповторністю, яка зачаровує і відштовхує водночас. Це сумна перчиста оповідь столітньої історії однієї сім'ї, яка приречена була зникнути назавжди, "бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге".