01. 03. 12

Недо

Є в житті маленький парадокс - найменший місяць року для мене тягнеться найдовше. Може, тому, що я так пристрасно в ньому чекаю формального прояву весни. І ось вона прийшла! А що лютий? Я так багато хотіла написати, що в цей період відбувалося, а зараз чомусь бракне слів. Ну, може, почати про чергову закономірність, яка місцями викликала посмішку і навіть урізноманітнила життя, внесла щось новеньке. З'явилася і знову, як завжди, застигла на початковому етапі? Чи розказати про страшенні самокопання, "ефект мушлі" і всі дурнуваті казуси, що нею спричинені, про шанси, які залишилися шансами, про безкінечну возанину з методиками, ксероксами, книжками і брєдовими ідеями, про борсання в снігах, про довгоочікувані сни і нераціональний режим, про Француазу Саган, екзотичних птахів Андруховича, тихі зали бібліотек, про мою феміністичну статтю, в які розповідається про папесу Йоанну, про цікавинний фільм "Агора" і специфічний "Якось" ("Однажды), про надзвичайну музику Ніно Катамадзе?

Лютий. Ми його пережили. У  безкінечності обов'язків ми продовжували підтримувати свої традиції. У нас навіть вийшла "жесть" тільки естетична, тепла, дружня - глінтвейн домашнього приготування, легкий хміль, приємні, легкі розмови і гра в слова до ранку...

Лютий - це місяць гармонії, яка знайшлася у праці, місяць творчої нірвани (вдалося народити на світ 20 віршів!). Такого творчого піднесення ніколи в мене не було. Я шокувала саму себе! Лютий - це місяць переосмислення і відпускання, місяць холоду і тепла, поезії і прози.

Зараз відчувається виснаженість. Легка зневіра. Купа незавершених справ, розчарувань. Найбільше хочеться поїсти і більше нічого не хочеться.

05. 03. 12

Без назви

У мене в дитинстві була скляна кулька, в якій після того, як її потрусити, йшов сніг. Здається, в тій кулі сидів зайчик. Я її розбила. Може, я про неї згадала через те, що за вікном багато днів поспіль пунктирить такий сніг, як і в кульці. Я сумую за дитинством, більше того сумую за спогадами про дитинство, бо немає з ким згадати. Я ізолювалася навіть від своїх батьків. Свідомо розумію, що щось не так, а, можливо, зависока планка? Але ж потрібно завжди намагатися перестрибнути себе.

Церковний хор кришталево озивається в затушкованому повітрі, його, можливо, навіть чує той безсоромний аноніст, що заничкувався за вуглом. Непоєднуване існує поряд. Химерно переплітається, розкошує, мерзне від холоду і плавиться від мікрохвиль. Смішать люди, стомлено миготить екран, маряться сни, дивні, символічні сни, сни, що несуть голос якоїсь важливої істини, але куце розуміння притуплює шлях до розуміння. От би розгадати!

Переконуєшся, що до ідеалу далеко, що ти лише елемент порівняння, гірший елемент. Стомлено посміхаєшся, подаєш сигнали, намагаєшся говорити, але ентузіазм розпадається незв'язними словами. Кожна клітинка страждає у спразі. Кава, чай, яблука не допомагають. Рябіють ідеями книги, шокують, зоворожують, миготить все той же екран, стогнуть пружинки в ліжку, дратує смородом людське начиння, згасають дні і запалюються ночі вже навіть не вогниками доль, а звичайними непофарбованами вікнами. Ліпимо глиняні коники і відлітаємо в несвідоме ніщо, а тим часом оператор історичнить нас своїм дивооб'єктивом. І все проходить, і не повториться, а, може, тільки трішечки...

10. 03. 12

Космос, тиша і мускус

І знову знайоме дихання пустого космосу. Стомлені очі через скельця намагаються побачити темні силуети у вікошках навпроти, але їх чомусь сьогодні нема, мабуть занурилися в імбирні марення. А мені не спиться, може, тому що я люблю такі ночі, коли космос начинений лише мною, моєю незавершеною курсовою, недочитаними книгами і словами, розпорошеними в повітрі... Ммм, солодка незалежність! Шкіра пахне мускусом, думки - Андруховичем, а подушка - вранішними снами. І так нам добре разом! Кільчити свою приватність в теплій коробці -блаженство. І плювати на людей, які завжди будуть вилуплюватися, на чоловіків, які завжди будуть закономірностями, на гармонію, яка буде з'являтися хіба що тільки в хмільній прострації. Розводити себе для себе, а не для людей, набагато продуктивніше, бо люди ніколи не зрозуміють первинного. Люди взагалі тільки бажають, щоб розуміти їх, а мені вже набридло бути толерантним слухачем. Набридло думати про те, про що я раніше думала. Я відчуваю перехід. Видніється айсберг розуміння речей в новому світлі. Мені подобається вимовляти слова "пелерина", "перламутровий", "аквамарин" - вони для мого язика, як льодяник. Перед очима "Арфами, арфами..." Тичини - кларнетизм затишної самотності. Мені добре бути автономною республікою. Плювати на все! Є космос, тиша, вірші й ледь вловимий запах муску - цього достатньо, щоб забути про той рефлексивний світ за межами стін, що постійно вимагає пояснень. Жити і творити у відрізках скуйовдженого часу, нікого не любити, навіть не мати поняття про це, тихо себе ненавидіти і водночас жаліти, безпомічно перебувати у резервації подій, жити життям у собі...

20. 03. 12

Щаслива весна

Просто стомилася...від людей, від їх ставлення, коли тебе вважають за непотріб, коли на емпатію триста разів чхати хтіли, коли ти не оригінальна окремішність, а лише нікому непотрібна залізячка великого голоротого сплаву...затям - ти ніхто!

Дають і одразу забирають: дражняться. Та я що собачка якась?

Весна кублиться в гніздах голови. Затишно весні. Весна не лягає спати вранці, коли вже прокидатися треба, не замкнута програмою і обов'язками, її не болять очі й совість, її, мабуть, і доторків вистачає, і часу, щоб насолодитися дивною субстанцією "Колекціонера", вона ходить в стайлі, в неї безперечно красиві нігті і багато комунікації. Вдень вона естетичнить себе в галереях, торкається високого,смакує японською кухнею і насолоджується безвольністю шопінга, а вночі віддається танцю в найкращих клубах. Щаслива весна!

25. 03. 12

Перетравлюю весну

Я: Так свято вірила, що з приходом весни все зміниться...

Таня: Та ладно, ше буде літо...

Ми добре розуміємо один одного, бо в нас обох однакова проблема. Інколи я навіть собі думаю, що це і не проблема, а перевага. Телефона розрада, виливання наболілого, дружній аналіз - стає легко. "Оленка", м'ятно-ромашково-свербеусний чай на вечерю і знову багатозначчя пустого космосу. Іздрик правду каже, що "а все не починається майбутнє. А все той час теперешній трива." І все ж не перестаю надіятися на прихід часів, коли нарешті закінчиться панування в моєму житті тупих закономірностей. Легко пережила фіаско в конкурсі. Моя стаття не підійшла, але хоч потішилася кілька днів можливій перспективі. За першою спробою обов'язково колись буде друга. Має бути! Люблю галас весняного міста. Люблю взагалі це місто. І плювати, що це почуття однобоке. Люблю любити безкорисливо. Не вистачає доторків. Хочеться тілесного тепла і затишку в обіймах. Хочеться Апполона, тільки зовсім не того, про якого ти, Куітко, одразу подумаєш, коли це якось прочитаєш, а іншого, добрішого, проникливішого, естетичнішого. Одним словом, АППОЛОНА у всіх значеннях цього слова. Починає бісити віртуальне спілкування. Хотілося б дуже потеревенити вживу з усіма віртуальними знайомими. Мабуть, це б було гарно. Раніше Блокс був частиною життя, тепер в коливаннях днів я стала згадувати про нього все рідше, тому дякую Вільній, яка в своїй замітці про мене згадала. Насправді це дуже круто, коли тебе трішки пам'ятають. Дякую, Вільна, я дуже рада, що познайомилася з тобою, такою щирою і розумною, чи навіть краще сказати, МУДРОЮ. Ти мене надихнула на цей пост. Відкрито сезон гойдалок. Вчора я на одній із них насолодливо сиділа, записуючи у бурштин блокнота рядки буденних емоцій. Багато хто каже, що я схожа на француженку. Мені це подобається. Читаю вірші, пишу методики, їм шоколадки, перетравлюю весну. Гарнітура співає новими піснями. Авітаміноз переборюю яблуками. Чомусь хочеться знати, що все буде добре...

27. 03. 12

Весна падає снігом

Не читайте Селінджера "Над прірвою в житі". Що ж це така за книжка, після якої всі накладають на себе руки або йдуть на убивство інших? Особисто в мене, коли я її читала, почалася депресія. На всіх зла була. Оце вчора треба було освіжити в пам'яті сюжет, так що ви думаєте, знову сьогодні на всіх пихтіла. Недобра це книжка! Весна накрапає холодним снігом, неприємний вітер, гидкі плювачки на асфальті (люди, хіба вам самим не бридко?), негарні позіхаючі люди, чергова трясовина Дашвар, яблука, холод, байдужа Нона - каналія, як сказав би Колфілд. Хочеться писати, писати, триматися за руки, співати пісні, хочеться на хвиль примружитися від приторного щастя!

29. 03. 12

Ахінейка

Піанінія дощу, який вирішив тако собі покрапати потайки від людей, що мирно сплять в приватних футлярах. Захотів здивувати всіх вранці густИнною вологою вулиць, але не вийшло, я ж бо не сплю. Переглянула книгу, про яку згадала у своєму пості Жменя. Мій органім не вживається з її (книжки) ідеями. Максималізм ніяк не переродиться в мінімалізм. Не покидає мене думка, яку підняла у своєму блозі Неопіліна про родину. Мої предки також були і є простими трударями, горбатились і горбаться в землі, а все задади того, щоб я вчилася і нарешті розірвала ланцюг стереотипності. Подумати тільки, скільки людей вклало в мене лепту своїх високих мрій! А я? А я навчаюся. Чесно, совісно, усю себе віддаю науці (бо більше нема чому), відчуваючи абсурдність усього цього. А найгірше те, що ось ці всі знання поглинають мене, віддаляючи від рідних, від землі, яку вони так ненавидять люблячи. Ми з ними такі далекі. Часто вони зовсім не розуміють про що я говорю. Мене це бісить. Я злюсь, конфліктую, відмовляючись поюснювати. А потім за це себе ненавиджу. Я не люблю вибачатися і взагалі показувати свої емоції. Я не люблю цілувати подружок в щічку. Мене це, якщо чесно, дратує. Я люблю обійми. Вони щиріші за поцілункооблизування ...Титанік парує, дим з його труб піднімається сивиною в близнюкове небо. Якщо титанік димить - в мене поганий день. Титанік дихає сивістю практично завжди. Дивно, скільки людей мене можуть переповнювати одночасно: і наївні потенційні наречені (бідні, бідні дівчата), і апполонські модельки, і вусаті, самозакохані телепні, і сором'язливі здоровані, і тупі гуглоприхильники, і брутальні валєри, і прищаві невдахи, і знайомі незнайомці, дурні любці, занудні чіполіна, а ще розумні і класні Тараси, після бесіди з якими стає гарно. Розраховуйте тільки на себе, любіть батьків і мийте частіше руки. Все інше суцільна екзистенція, в якій хай розбираються філософи-жінконенависники.

31. 03. 12

антиГламурна виставка

Поскільки результати моєї розвідки не підійшли, то чого ж вона має пилитися десь в ящику, хай вже краще буде в Малюку. Виставляю статтю про арт-виставку, що проходила цілий місяць у Вінниці. Не знаю, може, скоро перекочує і у ваше місто. 

Звичайно можна патетично почати розповідь про основне завдання арт-виставки «Гламур»,  про епатажний перформанс вінницької художниці Н. Лісової, про організаторів цієї експериментальної виставки, про міграційний характер проекту (зародився в Сумах, продовжився в Одесі, наразі розкошує у дивному коридорчастому приміщені на другому поверсі торгівельно-розважального комплексу «Магіцентр» у Вінниці), але не буду. Натомість зупинюся на враженні, яке створюють художні роботи.

Після поглинання очима курйозних образів, що створили художники, виникає відчуття ступору, ви не можете визначити для себе, чи добре за своєю сутністю це мистецтво, чи зле і чи взагалі предмети такого формату можна назвати мистецтвом.

Кожна епоха має свої «мухи». Середньовіччя – надто догматичне, Ренесанс – надто пишний, Класицизм – надто правильний, Романтизм і Реалізм –надто передбачувані. Модернізм – надто складний. Люди звикли  шукати себе в крайнощах. От і наш шалений постмодерністичний світ не є виключенням. Якщо модерністи все ускладнювали своїми екзистенціально-сюрреалістичними вибухами ідей, то посмодерністи почали розвінчувати ці ж ідеї, причому роблячи це з особливою насмішкою, скептицизмом. Мистецтво сучасності – це криве дзеркало, яке з філігранною точністю відтворює стан суспільства. Ні, воно не перекручує, не викривлює, а показує все в правдивому форматі. І тут ми розуміємо, що наша дійсність насправді викривлена і неприваблива.

Зар а з мод ним стало називати мистецтво кітчем, який втілює підроблені емоції і підносить фальшиві цінності модерног о життя. Кіч зазвичай асоціюють з естетично невиробленими, дешевими мистецькими речами. Таким чином непроникливий критик може зробити висновок, що сучасне мистецтво деградує, але все має двобоку сутність. У сучасному глобал ізован

ому суспільстві кіч  виконує й важливі позитивні ролі, наприклад,  у процесах соціальної адаптації та психологічної терапії. Зокрема кіч полегшує сприйняття «інакшого» — іммігрантів, туристів, людей різних етнокультур, квір-, лесбі- і гей-спільнот. У формах кічу інакшість постає у формах, емоційно зрозумілих, візуально доступних, барвистих,  полегшуючи розуміння і комунікацію між людьми.

Звичайно, не все, що сьогодні твориться можна відносити до кічу, але мистецькі об’єкти представлені на арт-виставці є безсумнівно його породженням. 

Варто все ж врахувати ще один маленький нюанс, кіч буває двох видів: «кіч для кічу» і викривальний кіч. Останній, на відміно від «кіч для кічу», є зривачем усіх масок, викривальником суспільних недоліків, знаком оклику і знаком перестороги. Саме викривальним кітчем є арт-виставка «Гламур».

Що ж вона викриває? І тут все ж таки варто розповісти про основне завдання проекту, який поставив собі за мету показати гламур ізсередини. Гламур – це кітчеве явище: розраховане на масу, а не на індивідуальність. Отож, виникає цікавий парадокс – кітчева експозиція викриває кітчеве явище. І робить це, до речі, дуже вдало.

Таким чином перед нами антигламурна візія, подана окремим автором по-своєму, оригінально і свіжо.

Гламур – це диктаторство моди. Це спосіб жити, як всі, але ці «всі» обов’язково мають бути авторитетами, бо є й інші «всі», які займають нижчі пласти суспільної системи. Гламурно не мати власної думки, гламурно не виділятися, гламурно копіювати чиюсь поведінку. Гламурно – не обов’язково красиво. Гламурно – це модно! А моду і красу ніколи не треба ототожнювати. Єдине, що в них спільне – це с уб’єктивн ий хара кте 

р.

Давайте згадаємо про гламурні фото у глянцевих журналах, де люди посміхаються білозубою посмішкою і світяться чистим обличчя. Але ми розуміємо, що без фотошопу, можливості якого  безгранні, який творять чудеса без скальпеля, тут не обійшлося. Красуня на фото в реальному часопросторі може виявитися абсолютно непривабливою дамою. Таким чином гламур – це намагання досягти ідеального. А чи існує те ідеальне взагалі? Мабуть, це лише поняття без реально існуючого явища, так само, як латинська мова без носіїв комунікації. Якщо ідеального немає, то гламур – це ілюзія, розрекламована для загального щастя, щоб люди хоч трохи відчули себе повноцінно задоволеними.

В художніх роботах, інсталяціях, скульптурах, фото, які демонструють собою усі негативні аспекти гламурного явища, закладена ілюзорність, невловимість суті, хоч є й досить зрозумілі речі. Наприклад, в серії картин харківської художниці Катерини Ткаченко досить яскраво простежуються алюзії на поведінку жінок, що мріють свою долю знайти в соціальних мережах. Її картини – це своєрідні макети карикатурних аватарок. На роботах зображено власне портрет, ім’я (чи точніше сказати нік) персонажа картини і його коротка розповідь про себе. Як було вже сказано, гламур – це нестримний потяг до ідеалу: художниця зобразила це прагнення в іронічно-гротескному світлі, вона навмисне робить помилки в самохарактеристиках героїв, щоб підкреслити таким чином примітивність і обмеженість людей, які з шкіри лізуть, аби сподобатися комусь. Катерина не засуджує, ні, вона лише констатує факт деперсоналізації, втрати людиною себе. Своїми картинами автор хоче сказати, що бути собою - не тягар, а насолода.

Іншими за своїм стилем є роботи одеського художника Вацлава Юташ-Зюзіна. До речі, у Вінницькому центрі сучасного мистецтва «Арт-Шик» минулої осені була представлена виставка  його картин під назвою «Thetrip» («Подорож») . У творчості цього автора химерно поєдналися французька школа живопису ( зокрема відчутний вплив Амадео Модільяні) із насиченою кольористикою поп-арту. Роботи виконані у техніці олійний живопис з використанням таких прийомів як площинність, декоративність, графічність, майже відсутня глибина.

Якщо попередня художниця прямо передавала свій протест проти гламуризації суспільства, то Юташ-Зюзін робить це розмито, не нав’язуючи своєї думки. Зображеним сюжетом він наштовхує нас на подальші роздуми. Автор передає внутрішній світ через колір і лінійну ритміку. Наприклад, на картині «Самотність» зображено два покоління – літнього чоловіка та молоду дівчину, які, похиливши голови, одиноко сидять на лавці. Темний фон, що заступає собою просторовість, песимістичний динамізм ліній виправдовують назву. Можливо, тут немає вираженого антагонізму до гламуру, але можна впевнено говорити, що автор протестує проти людської ізольованості, що і породжує самоту.

Але «серцем» антигламурної виставки став експозиційний проект Вінницької «Лабораторії актуальної творчості» «Поклоніння», що за визначенням автора, Олександра Никитюка, «представляє поєднання елементів живопису, інсталяції та перформансу і є сатиричною алегорією такої існуючої соціально-культурної ситуації в суспільстві. У гротескній формі висвітлює її умовно карикатурну суть». Якщо бути повністю об’єктивним, то ця «гротескна форма» досить дика і смілива, бо автори ототожнили слово «гламур» зі словом «ідол», обвішавши картини рушниками, награно підкреслили «святість» цього явища, майже не порівнявши його з релігією.

У першій кімнаті «Експериментального центру сучасного мистецтва» є «Журнал відгуків», в якому химерними почерками відвідувачів рябіє задоволення і розчарування. Когось експозиція надихнула, когось відштовхнула, але це все суб’єктивні речі. Головне те, що є люди, котрі зацікавлені в лікуванні гламурної гарячки. Ми йдемо на виставку, переосмислюємо авторські позиції й робимо висновки. Нехай ця ліліпутія кроків пізнання неефективна, але, хто зна, можливо, колись вона приведе нас до гармонії, якої так не вистачає нашій добі.

Про своє

І скільки можна скиглити за тим, що не відбувається? Ну, не стається, то й гаразд. Як це не сумовито, але доля дарує нам бажане тоді, коли ми вже навчаємося жити без нього. І що тоді? Залишається приймати, бо в зуби дарованого коня не дивляться.

Якось сиділи ми на парі, Куітка конспектувала біографію О. Довженка і дратувалася, що про нього так багато написано. І я тут подумала, що напишуть про мене? З такого-то по такий-то рік навчалася в школі, університеті? Дати і рисочка, яка нічого не означає. В ній нема сонних ночей, перелистаних книг, списаних конспектів, зіжмаканих носовичків, пом'ятих простирадл, набраних номерів, незакінчених діалогів, нестерпних жартів, сліз, ефемерних думок, холодних соків, очікуваних зустрічей і неочікуваних обломів. Це просто рисочка, обов'язковий граматичний знак. В ній є лише формальність. І так сумно, що стільки всього, дуже важливого з мого скромного життя, відійде у незнаність для інших. Може, комусь би це пригодилося, когось надихнуло. Хоч, бляха-муха, кому це треба? Сентименти тупі це все, не більше...

Якось ще на другому курсі ми дійшли висновку, що колись в навчальних закладах будуть вивчати предмет "Контактологія". Може, навіть будуть писати наукові праці. А що? Засновник є? - Є. Позитивні і негативні боки також. Контакт відкриває безмежну інформацію, але робить її безликою. Слово окремої людини стає власністю міліонів, авторські права запхайте собі в одне місце. Але контакт - це світ, контакт - це ми, контакт - це зручно.

Я не хочу спілкуватися з людьми, бо не вмію. Я хочу спілкуватися з людьми, бо люблю їх. Вони, ці всі люди, різні. Це мені й подобається! Шкода, що вони про це не знають, бо я ніколи їм не скажу.

І ще одне: ніколи не шукайте причини в інших, усе закладено в нас самих - помилки і переваги. Усе в нас! У наших гріхах винен не Бог, що склав нам долю, не люди, що змінили її, а ми, тільки ми наслідок і причина усього, що відбувається. Починайте з себе!.. Не треба сприймати це за повчання, бо будь-яка дидактика є нав'язуванням, це просто самопереконування.

Як народився Малюк

Потягнуло на спогади...

Я любила дивитися "Найрозумніший". І там якось один малий під час спілкування з Тіною сказав, що в нього є блог і він туди записує свої думки і таке інше. Я так загорілася ідеєю блога, що вирішила також його якось створити. Тоді я ще навчалася на курсах "Оператора комп'ютерного набору", і ось там-то був доступ до екзотичного в ті часи нету. В гуглі я набрала "створити блог", і першим запропонованим сервером був звичайно ж Блокс. Ох, пам'ятаю я була дуже рада. Навіть не знаю чому. Все ж зареєстуватися мені тоді не вдалося. Потрібно було, щоб пройшло кілька місяців, і в мене з'явився нешвидкісний інтернет, коли для повноцінної загрузки сторінки треба було чи не 5 хвилин, але я таки зареєструвалася, на Блоксі, бо чомусь мені він сподобався з першого погляду. Це було в червні десь. Спочатку був  блог, під назвою "Ельдорадо", потім я його видалила.

А Малюк Філософія народився з телефонної розмови. Ми з моєю однокласницею Таньою розмовляли, як завжди, десь з годинки три.Тоді в нас було багато часу, іспити, тести, випуск пережили, мріяли про нове життя, були переповнені мріями й амбіціями, одним словом, дурненькі були. Ми страх, як любили пофілософствувати про все на світі. Я навіть пам'ятаю той момен, коли в розмові прозвучало моє "Філософія, Малюк Філософія!", бо наша філософія була хоч і філософська, але маленька ще. Коли ми закінчили розмову, я миттю ввійшал в блог і почала створювати Малюка. З першого разу звичайно ж нічого не вийшло, щось глючило, не вставлялося фото. Змушена була повторно створити. А потім все пішло і поїхало. Малюк Філософія став віртуальним відображенням, персоніфікованим образом мене реальної, проекцією моєї куцої філософії. Малюк познайомим мене з багатьма людьми, відкрив мені багато граней, став своєрідним етапом, його вплив, мабуть, невичерпний.

А що вас надихнуло на створення свого блогу?..