а чом би і ні

а мама каже плисти...

Мама каже плисти за течією... 

Мамі треба вірити. 

Вона хоч і не розуміє, але інколи намагається. Я їй за це вдячна.

Руки холодні, бо осінь. Сіра осінь, занедбана, як непотрібна нікому жінка. Осінь, яка не має натхнення і натхненців, кохання і коханців. Осінь, на яку навіть трамваї чхати хтіли. Осінь, яку не будуть згадувати. Осінь, від якої кутаються в кольорові шарфи, щоб хоч якось врятуватися.

Нона мовчить.

У моменти, коли вона їде додому, а космос залишається у моєму повному розпорядженні, я заварюю чай і п'ю його, дивлячись, як надворі капає світло з єдиного ліхтяря. І мені приємно. 

Сьогодні в мене день Елайджа Вуда. Подивилася "The good son" і "Everything іs іlluminated". Перший фільм, думаю, всі бачили,  де він грає  з Маколей Калкіним. Фільм чудовий за його краєвиди і ліризм, а психологізм примушує співереживати. А от другий фільм також дуууже цікавинний. Раджу. Події відбуваються на Україні. Головний герой Вуда приїзжає в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала в роки холокосту його дідуся. Гарна музика, комічні сцени, за якими нагнітається трагедія кожного героя. Фільм американський, але, як на мене, авторам, не зважаючи на те, що вони намагалися передати трагедію єврейського народу, вдалося розкрити трагедію українців та України в цілому. Яскраво в стрічці постає різномов'я, чудова музика, прекрасні краєвиди, дещо наївне і шаблонне бачення пейзажів, але то таке... Фільм специфічний і цікавий.. З тих, що без зайвих слів, з тих, що з глибиною...

Я не читаю, не пишу, я займаюсь чорт зна чим. Тіні мені співчувають, а світло штовхає все вперед і вперед. І мені дискомфортно.

Мені дискомфортно в цій осені, з Ноною, з самою собою. 

У сусідній квартирі здається хтось поселився. Там безперестанку працює телевізор. Інколи мені здається, що він в ній і живе...

Усе змінюється, навіть он Блокс закривають.

Крутиться на язику фраза: "Усі ми родом з блоксу". Хе-хе...

Останній рік студентства... У крайньому разі в цьому університеті, бо хто зна, куди ті шляхи заведуть... І відчуваєш, як пороги вже тиснуть, а дверей не видно, лише пороги...

Я часто згадую, як весело було, коли ми збиралися на естетичні жесті, а тепер кожен пішов своєю дорогою.

А мама каже плисти. 

Мам, я не вмію плавати...

гарний спогад одного Нового року

Натрапила на текст, який був написаний після новорічних обіймашок. 

Хм, в ці невеличні часові рамки стільки людей помістилося, стільки розмов, ніжностей, щиростей, зрад, сліз і посмішок. Які ж ми щасливі, що в нас є спогади.

І тепер, коли я читаю це, то мені стає так гарно. 

Просто добре, що все так, а не інакше. 

Мене дратувало все "недо", що відбуваються зі мною безперестанку. Мабуть, все має своє специфічне завершення. Крапка не там, де ми хочемо її бачити. Крапка там, де закінчується одне, і починається інше.

Хочу, щоб цей сокровенний текст був тут, в Малюку Філософії, бо це місце, де зберігається моє життя.

Усі історії мають здатність закінчуватися. Але ніхто чомусь не зізнається, що після остаточної крапки є біле поле пробілу - своєрідний вакуум недомовк і невидимих перспектив, загадок чи непередбачуваних ходів. У будь-який момент хтось може легким доторком чорнила почати продовження начебто закінченого твору.

Життя влаштовує для нас складні етюди, в яких ми мусимо розібратися без підказок літературних критиків, суфлерів чи екстрасенсів, ми доторкаємось до чуттєвого тіла істини, але в якомусь напівреальному маренні. Ми ніби розуміємо суть, але не бачимо її. Без візуального підкріплення майже осягнена істина стає викривленою, а згодом - брехнею.

Уночі ми стаємо цілісністю. Я відчуваю кожну клітину твого тіла, гарячого і збудженого, відчуваю, як б'ється твоє серце. Ти оголюєшся переді мною. Стаєш тим, ким є насправді. Уночі наша історія існує поза проекціями накресленого, але ранок знову одягає нас у звичні ролі.

Холодні простирадла і ніч, з трикрапковим наповненням і вичерпним висновком.
Маленька ніч, яка стане сутнісним наповненням всього року...

Мені хочеться поставити крапку в цій дивній історії, яка не може мати майбутнього, але продовження чомусь несвідомо проростає свіжими надрізами на тканинній основі пам'яті.

Ти знайшов в мені слухача, а я шукаю долю. Ти продовжуєш ненавидіти, кохаючи, а я продовжую кохати, шукаючи.
Наші пальці перешіптувалися дивними візерунками, а наші душі так і залишилися неприкаяними. Як не дивно, але ми обоє не знаємо свого шляху...

Хто ми? Навіщо ця закінчено-незакінчена історія?
Стільки незначних деталей, які можуть згодом мені допомогти розібратися в усіх незрозумілостях цього життя. Мого життя, моєї історії, яка коливається в ритмі наростання життєвого досвіду... Вічні градації, такі властиві моїй долі...
Прості істини, такі непідвладні вашому розумінню...

вівторок, 10.09.2013

брєд

Я скоро сама стану якимось деревом з цими кипарисовими полями... Чесно.

Нестерпна осінь.

Осінь без осяяння.

Навмання по клавітурі днів.

Нівечити свої ж плани.

Не треба спішити...

Залишись в кімнаті один на один з собою, увімкни приглушене світло, намагайся відкинути усі слабкості, отак сядь і дай відповідь собі, що ти досяг у свої, наприклад, 21?

У тебе є друзі. Окей. У вас цілий потяг спогадів. Він летить, летить калейдоскопами вікон крізь тебе і нема йому кінця краю. Спогади, так. А які вони? Ну, хороші і погані. А ти покладаєшся, що ці друзі будуть завжди? Не дуже.

Коли виростають кипарисові поля, то кожен замикається у своїх площинах. А друзі у площині - це щось пахне математикою, а значить дуже складне для гуманітарної голови.

А ти можеш сказати у свої 21, що знаєш задля чого ти скількись років протирав штани у виші? Ти вмієш покладатися на себе, а не на випадок? У тебе купа вигідних знайомств? Ти вмієш переконати людину в тому, що лимон синій, з першого разу? У тобі купа невідкритого потенціалу, який ти вигідно починаєш відкривати? Люди вірять у твій потенціал? Вони його хавають? Ти знаєш, чого хочеш? Ти не знаєш, що таке тінь, бо в тебе в заду лампочки денного світла? Тобі люди кажуть, що люблять тебе? Ну, то чьо ти? Життя вдалось. Купи собі чупа-чупса і радуйся. Чекай, все буде по сюжету.

***

З'явися, просто, щоб з'явитися, просто, щоб бути осені. Щоб надовше затриматись у власноруч створеному атласі.

Весняні кипарисові поля мали зелений запах.

Осінні - без запаху.

У моря немає виходів і входів.

Шкода, що ми живемо на суші.

Ми щасливі. У нас є ми. Ми не голодні, у нас є в що одягнутися. У нас є щонайменше кілька людей, які вірять в нас замість нас.

Ми щасливі, якщо не відносно себе, то відносно когось.

Усе ж пізнається в порівнянні.

Якщо відпускається - відпускай. Приймається - приймай.

Всьо, досить дидактикувати...

Просто залишись в кімнаті один на один з собою, увімкни приглушене світло, намагайся відкинути усі слабкості, отак сядь і дай собі відповідь.

Відповідай собі завжди.

Говори з собою, навіть коли тобі ніхто й слова не скаже.

Говори!

Да, і я ще раз кажу, що я поїду в Амстердам. Отак.

понеділок, 09.09.2013

без образів

Будні... Університетські будні, прозорі, як льодянець, холодні, як сніг. Будні далекі від аполлонів, супергероїв, диваків, чарівників і різних образів.

Повторювати, як мантру. Сміятися, вічно запізнюватися і пропускати крізь вуха всю фігню.

Писатиму магістерську у крейзанутої бабці про якісь там іменниково-прийменникові конструкції. От знаєте перш за все чому я розчарувалася в професії філолога-науковця? Бо це абсолютно беззмістовна професія. Пишуть люди про якісь там денотати, конструкції чи тупорилі категоріальні транспозиції номінацій, а користь для інших то яка? Висновки про функціонально-семантичну визначеність не врятують африканських дітей від голоду, не підкопаються до причин шизофренії, не знайдуть панацею від усіх недуг, не скинуть з престолу блазнів. Я люблю ліс. І мені шкода, що його вирублюють, щоб якийсь задрот складав зі своїх праць паперові хмарочоси, які перекладатимуть з місця на місце аж до тих пір, поки не прийде якась інквізиції і не спалить весь непотріб.

Паралельно хожу в гімназію. Десятий клас. Байдужі, байдужі діти.

Вбиває мене ця шкільна система. У молодших класах урок побудований на діалогічній взаємодії вчителя і учнів. А тут нє, готують до ЗНО до тестів, диктують, диктують, диктують, а ті нещасні пишуть, пишуть, пишуть. Е, то кого школа випускає? Письменних мовчунів, які не зможуть слова зліпити, щоб висловити свою думку? Говорити треба, говорити!!!

На філософії з Івою говорим про свою філософію і доходим висновку, що у світі була б одна весна, коли б ми ним правили.

Теплі голуби випурхують з вікон і летять... і пишуться книгами, і змолюються мантрами, і опадають листям. Хочеться разом з голубами... не опадати, а вічно кружляти у тихих надхмарах. І вирватися хочеться. Кудись вирватися і щось зрозуміти.

неділя, 08.09.2013

сильнішою

Ти кажеш, що не можна бути бур'яном. Але ж я насінина бур'яна, яка не знає куди впасти, а ти перекотиполе, без коріння, але з ціллю. І чомусь мені шкода обох, по-різному. А тобі смішно. Мене це внутрішньо ображає. У мені руйнуються замки зі слонових кісток, вириваються капіляри у корі дерев, висихають окенати зі всім озерним планктоном і зі всіма нісенітницями. Я розумію, що надто багато надбудовую, розумію, що з мене херовий будівельних.. і разом з тим педагог, і філолог, і врешті людина.

І стає якось пустельно, може, то через осінь. Може, іскри - то тільки атрибути літа, а осінь має інші реквізити. Щось не так, не так, не так. Той інтерес, той запал, що зароджувався в приємних течіях, кудись зник.

Чому нові сторінки так приємно заповнювати чимось гарним, а потім все стає буденно-нецікавим. Нове так оманливо дає натхнення.

Осінь не така. Осінь голодна, неприємна, дощова і самотня.

Я обрізаю зв'язки, я хочу почати те нове і оманливе.

Я опускаю голову, закриваю вуха і... малюю... Нова фішка осені - малювання на парах з філософії. Це моя улюблена пара, бо на ній можна робити все що заманеться. Правда, ми танцювати ще не пробували.

..Я розумію, що від цього не втекти. Треба пережити і сприйняти нестерпність як досвід. Поганий досвід - також досвід.

У мені живе море. Воно народжує чайок, що падають у глибини, воно поглинає стигле сонце, воно лікує тіні, воно відроджує і відроджується, воно виносить каміння і мушлі, воно зволожує піски і відходить у ночі, дивні ночі теплих літніх днів, насичених і важких, захоплених і закоханих, запакованих у конверти, що колись комусь перешлються.

І кожен живе своїм життям, лиш періодично дотикається вуглами до інших вуглів. І так ми дізнаємось один про одного.

Нона мовчить. Не говорить.

Я не удостоєна її світу. У неї до мене, мабуть, відраза. І найгірше, вона не може мені обґрунтовано висловити свої претензії, відтак я не знаю причин її вічних мовчанок.

І так вже п'ятий рік.

Коли вона є, космос перестає існувати. Вона псує його своєю злобою.

Отак живу з людиною, яка зі мною не говорить.

Мені її часто шкода, вона не вміє розбиратися в людях, і навіть сама в собі.

І я намагаюсь її зрозуміти в силу обставин...

Вона прагне розради в малознайомцях. Але неосвоєні люди можуть причинити багато бід. Друзі зраджують, а що криється в нових знайомих тільки вони самі знають.

Може, колись вона це зрозуміє.

Запастися заваркою, лимонами, імбирьом, шарфами, людьми, творчістю, книжками і дотягнутися до справжньої осені... Кінчиками пальців... щоб відчути те сокровенне, до якого я завжди прагну. Перетравити усе непотрібне, негативне, нестерпне і просто ставати з кожною осінню сильнішою.

музика_під_настрій: «Blackmore's Night» і Бумбокс (осінній це якийсь гурт для мене).

неділя, 01.09.2013

в осінь!

Літо! Летять комети над головою,
Бачу кожну з них я в твоїх очах.
Літо! Воно знайомить мене з тобою,
Нотами звучить у моїх думках!
ОЕ

Літо...

Я закриваю очі і намагаюся все згадати, що відбулося цього літа. Я провалююсь в тисячі флешбеків, приємних і не дуже.. Але немає різниці, вони мої. І в цьому весь кайф. Зазвичай у своєму ж житті я граю другорядну роль, завжди в тіні когось.. це було ще з дитинства і продовжується далі. Але цього літа я трішки зіграла головну героїню приватного арт-хауса.

Літо з присмаком маленьких шаленостей, алкоголю, недосказаностей, спостерігань за людьми, обійманнями, переживаннями, самотніми пляжами, красивим морем, холодними людьми, теплими розмовами, дружніми посиденьками з дівчатами, нічними прогулянками і щиростями, недосипаннями, підготовками до екзаменів, особливою атмосферою тихих космосів, любовними трикутниками і безрезультатними побаченнями, розчаруваннями в людях, дрібними катастрофами, спантеличеними знайомствами, спустошеннями, довгими переписками, підніманнями і падіннями, спустошеннями і наповненнями, зрадами, маяком, іншим маяком, не таким, який колись мені показав іншу мене, маяком з тролями, мавпами, чортами і німфоманками, з людьми, які не вміють цінувати справжнє... з людьми, які просто трохи з іншого світу...

Ми втекли з Надьою від усіх, накупили купу шкідливого, сіли на тротуарі в чужій Євпаторії і насолодливо їли. Ми не хотіли повертатися.

Люди не мають право повчати жити, якщо не знають вашу душу. Вони можуть про щось здогадуватись, але повноцінно вас все одно не вивчать.

Валєрина атмосфера трохи розряджала.

Німфоманка весь час шукала нових жертв. І єдиним плюсом в ній було те, що вона нечасто приходила ночувати в нашу кімнату і не приводила своїх жертв. Це було дуже благородно з її боку.

Куітка перейшла на темну сторону, і мені було і є дуже шкода.

Інколи мені здалося, що я потрапила не в те місце і не до тих людей. Було нестерпно, але..

...море зцілювало і нагадувало про гарне.

Сонце заходило і заплутувало своє світло в прозорих фіранках холу.

Але це все неважливе поряд з хорошою новиною, яку сповістила Маріна. Вона стала мамою!!! І це так неймовірно! Здоров'я їй і її малятку.

Літо...

Воно було дуже довгим, насиченим, важливим, воно дало зрозуміти деякі речі. Галочки поставлені, маски зірвані, все на своїй місцях наче, але вісь зрушена, сонце світить по-іншому.

Не знається нічого, не хочеться нічого, єдине, про що я відаю, це те, що завтра буде осінь. Осінь зі своїми історіями і наповненнями, музиками і людьми. Дамо їй волю.

Все, що не стається, стається, щоб сталося потім щось хороше...

Досить багатословити, гайда в осінь!

середа, 21.08.2013

балкончик

Два роки пройшло з тих пір, коли я писала замітку, в якій вітала Куітку з Д.Н. Скільки ж води з тих пір утекло. Одні люди залишились в минулому, а інші поприходили і стають ключовими моментами, чи як. Сижу на балкончику і слухаю, як в темряві дихає море. Балкончик осквернили. Тепер на ньому не живе теплота. Тепер сюди приходять, коли хрєново. Ритмічно світить маяк. І, мабуть, досить з мене цього. Є місця, в які не варто повертатись. Але...але не все так погано. Просто це життя, коли треба вчитись виживати, розуміти людей і ситуацію, коли треба вміти втікати від усіх до краси. Життя, для якого заслабкий, але змушений адаптовуватись. Куіткине День народження, камінчасті пляжі, сходи, розмови, сонце, пісні під гітару, Надін світ, день навпаки. А завтра знов строїти піонерів, і так по колу.

середа, 31.07.2013

"не пиши розумних слів"

Досягла апогею, отже треба тікати, тікати, тікати... Де немає мене, як мене, а є простір і то по вихідним, але хоча б щось. Зламані окуляри, зламана психіка, зламані відносини... Кумедно, а ти не знаєш значення слова "апогей"...

Як там співає Джейсон Мраз:

I'm looking for love this time

Sounding hopeful but it's making me cry

Love is a mystery...

Просто гарна пісня... Оточую себе новою музикою, це єдине, що я можу. Створюю захисну оболонку з улюбленого плейлиста, і буде мені трішки щастя.

Втекти, щоб наблизитися до осені, а там знову звичні вулиці, холодні ранки, маленькі радощі, сухі листя. Мабуть, ця осінь обійдеться без того, хто з нею довгий час асоціювався, бо набридло...

Супергерой, здається, вже почав давно рятувати мене від мене, і це з його боку дуже гарно.

Ти завжди мені говориш про золотий пісок, по якому ходять люди і не помічають, шо то золото. Дивні асоціації.

Мама заставляє писати списки, а мене від них аж коробить.

...Я хочу справжніх листів, я хочу живого спілкування...

Мені було тепло і безпечно, а далі... далі час покаже...

вівторок, 23.07.2013

ніжності

Ти кажеш, що тобі не вистачає ніжності. Я пропоную тобі сублімуватись, бо не знаю, що говорять в таких випадках. Я не вмію утішати. Мене твоя щирість заводить в тупий кут. Я йду на безмовні побачення, щоб викликати ревнощі. І це так по-жіночому, що аж солодко і водночас затхло...

Культура затертої тактильності і субтильних вигинів. Усі виставляють свої зап'ястя і ключиці. Ними відмикаються сокровенні недоступності.

Ми не готуємось до вступних. Ми знову співаємо, смажимо горіхи, жартуємо і дратуємо сонну Нону. Зі стіни виходить Богдан Хмельницький... (-А чо' Богдан Хмельницький? - Ну, а хто ж ще може виходити?), і ми таки засинаємо, знову під ранок...

Ми спостерігаємо за людьми. Нам вони здаються щасливими. І я так хочу щастя Маріні, бо вона цього заслуговує. І в неї воно буде.

А десь тим часом вириваються сторінки чужих книг.

Ми говоримо про Маяк, рецепти, книги, подорожі, людей, майбутнє, бо з Юлею можна говорити безкінечно. В наушниках розливається Океан. І все проходить так, наче це було кимось заплановане.

Трошки естетичної терамари і розмов про тих, хто западає в серце і про тих, хто залишається поза. В очах Тані, як завжди, народжуються флюїди, і вона каже, що все буде добре. І я повторюю цю фразу, щоб не забути.

Пусті вокзали говорять тобі, що ще один етап пройдений. І ти повертаєшся, щоб поглянути на те, що залишилося у відсіках пам'яті.

Тобі не вистачає ніжності. Мені її також не вистачає.

Хвилі вже позаду. Лише солоний післясмак. Лише ще неусвідомлені зсуви. Лише те, що мало колись прийти...

п'ятниця, 12.07.2013

історії одного літа*

Ми блудимо дивними кімнатами, де пахне творчою шизофренією, заходимо за чорні атласні шторки і дивимось чорнобілі фільми. Нам їх не зрозуміти, бо ми, мабуть, з іншого космосу. Ми з ізольдиного космосу! А там по-іншому. Там тепло і невимушено, там стіни впізнають по літерам і знають багато чого. У цих стінах часто відбуваються теплі змовини людей, що зв'язані прозорими ниточками. По-різному зв'язані. Інколи ці ниточки натягуються, і стає трохи тремтливо, трохи боляче, а трохи весело. А коли люди вип'ють пиво, то ниточки зникають. Кому вони потрібні!

Так, про кімнати. Ми мовчки розглядаємо інсталяції і самі інсталюємось.

На стінах чорнобілі люди. Вони посміхаються. Весело їм, мабуть. Я обережно розглядаю експозицію круглих дерев. Куітка каже, що кожна людина - це як дерево. Дерева по-різному скручені. І Сірьожа робить висновок, що всі люди різні, як і дерева. Я дивлюсь, як падає вода, і погоджуюсь з ним.

Йдем далі. У воскових фігур замість голови каміння. І це трохи нелогічно, бо каміння зазвичай з серцем асоціюються, а не з головою, але творча шизофренія - то річ тонка і варіативна. Нас примушують роззутись. Роззуваємось. Від килимка, по якому ми крокуємо, Куіткині п'яти відчувають оргазм. Минаємо купу дивних збочень, геометризми бачення, конструкції з велосипедами, скляні стіни, знову потрапляємо в чорний кінозал, де показують знову дивні речі. Надя починає розказувати про ще дивніший артхаус. І це має такий присмак!!! Дивний присмак.

Ми плавимось, як морозиво. Нас завівають протяги. Надя схожа на рудого кота, але мені вдається почіпати її коліна. Куітка називає фунікулер транквілізатором, і я переконуюсь, що атмосфера вдалася.

Рисунка підштовхує нас на пригоди. Її Дня народження нам мало. Ми переспівуємо з Женьою усі пісні, які помістилися на наших поличках, за ніч і ранок, цитуємо вірші і граємо в слова. Нона каже, що ми корисні для вагітних жінок, бо можемо їх культурно збагатити. Ранок зустрічає нас, а ми зустрічаєм ранок. Ми не втомлені, ми наповнені...

Я ловлю колібрі, а передбачення збуваються.

На долонях читається доля. Світлофори постійно примушують зупинятися. А пам'ять так швидко витікає піском крізь пальці. Затримати б.

Все надто добре, щоб бути кульмінації. І вона таки зривається.

Ми не прощаємось, бо в руках парасоля і присутність дощу.

Тонто Джоні Деппа розмовляє з конем. І я починаю його любити, бо я ж також розмовляю... тільки з котами.

Меліса вчить мене англійської фразеології, а я люблю вигляд з її вікна, де видніються червоні дахи, наче в Європі.

Імбирний чай.

Ми багато говоримо, особливо коли запалюються ліхтарі. Розмови оголюються, і я тебе намагаюсь зрозуміти. Але не виходить. І тут я вирішую бути психологом.

Десь на перефирії несправедливість, але ми зайняті розмовами і не помічаємо всього, що відбувається зовні. Так проходять дні. Телефоні лінії гарячі. Коліна теплі. Відстані стерті. І всім дуже добре. Відносно. Насправді все складніше.

Гойдалки постійно зайняті. Слова недоговорені, а дії незроблені.

І ми залишаємо все, як було.

Маріна вирішує написати колись про мене книжку і назвати її "Три непорозуміння".

Хоча немає вже ніякого третього чи першого, завдячуючи першому чи третьому.

Хвилі.

У третю пірнаємо на автоматі. Надто стомлені течіями, чесністю і усвідомленнями.

А потім, коли знову сонце перетворює Вінницю на Біле місто, все стає на свої місця. Будинки плавляться, люди роз'їзджаються, а спогади... спогади живуть, вони заплітаються в безкінечні вузли. І ми не здатні їх розплутати, бо так би було зовсім нецікаво...

А підсумком усього цього стає усмішка. Моя усмішка. Спокійна така і приємна, як панкейк з кедровим сиропом...

...