Травневі хроніки

День 15 травня 2012 р.

Вимовляти «Я не маю часу!» з якоюсь особливою гордістю, дивитися на брудний посуд, содомо-гоморрський клімат в шафі, на столі і полицях і войовничо писати, писати про те, що десь вигинається крутими хвилями приватного океану, який пишається своєю безіменністю.

Колекціонер образів. Лахматий чолов’яга, схожий на єврея пореволюційних часі, білий бородань в зелено-довгому плащі, звиклі до візуальної оскоми обличчя, практично однакові силуети, риси, голоси, смішки. Шукаю те, що вже склалося в єдину систему якихось доідеалістичних архетипів, але не знаходжу.

Колекціонер запахів. Штучність і природність витають в повітрі. Приємно переплітається амброзія бузку із тихорослим смогом. Не люди блукають вулицями – їхні запахи, що штучно нав’язані становищем у суспільстві.

Плин днів плутається десь під ногами, тому його не можна помітити, бо обличчя підставлено сонцю. Біле місто, де дзеркала вікон витісняють природну жовтизну сонця. Біле місто!

Червоні панчохи швидко червонять траєкторію незапланованих маршрутів. Кристиалізація спокою під час сну Нони.

Очі! Які ж у людей бувають гарними очі! Схожі на дорогоцінні камені…

Виношую в собі цілий світ чужих думок, імен, одягу, історій, слів, а коли викроюється час – тереблю клавіатурою, щоб дозволити світові стати реальним втіленням якогось надреального збігу обставин.

Відчуваю себе якось «недо», коли про мене забувають. Люблю працювати, люблю любити те, що любиться.

Ніч 16 травня 2012 р.

Амплітуда настрою поволі знижується. Навіть не можу пояснити причину якоїсь невимовної прикрості, а може і навіть можу. Тавтологія зашпоркується, бодай її! Дощ на дворі, кажуть, калюжі, а в голові легке полегшення затуманеного завтра. Дівчата на кухні про щось розмовляють, побутові дрібнички. Клаптики паперу і тверде переконання, що все залишеться так, як має бути. Просто, мабуть, так потрібно.

День 16 травня 2012 р.

Хаос маленького міста, до якого в мене однобока любов. Цікаво, колись це почуття стане линути від нього до мене? Чи мій маленький силует так і залишиться непоміченим його кулястим оком?

Ми сидимо, підставивши своє тіло, невинного після зими кольору, сонцю і сконцентровано задовольняємо свій порожній шлунок шкідливою їжею. Вітер цілеспрямовано направляє на нас фонтанні краплі. Ми доходимо висновку, що все в цьому світі нав’язано: релігія, бажання завести сім’ю, їжа. Лише новонароджений має кілька безцінних років незалежності від суспільного навішування ярликів.

Полудень 18 травня 2012 р.

Нарешті той світ, який переповнював мене всього кілька днів тому, вихлюпнувся досить великим, як для мене, оповіданням. Я за себе трохи рада, хоч невпевнена, що твір має художню цінність.

Про мене знову всі забули. Кожен зайнятий своїми справами, а я спокійно сиджу на червоних диванчиках в теплих стінах університету, і мені трохи затишно.

Вчора на передачі "Розбір польотів", обговорюючи проблему гомосексуалізму, сказали досить гарну думку, що людям немає чим заповнити свою пустку, от вони заповнюють її ненавистю. Ненавидять всі. Багаті ненавидять бідних, міські жителі - сільських, гетеросексуали - гомосексуалів, неуспішні - успішних. І це правда! Що поробиш? Такі ми вже вродилися.

Може, не в тєму, але чомусь хочеться сказати, щоб ви любили себе.