Червневі хроніки

Вечір 3 червня 2012 року

Майже рік тому була написана замітка «В літо». У той день я також слухала тишу цього космосу, також була вільною від навчальних обов’язків. Швидко же час біжить! Їй-бо! І багато що змінюється. Перш за все ми. Ми набираємося якогось досвіду. Хтось має вже великий багаж, а хтось тільки робить перші кроки. Але всі поступово розширюють свої курносі стежини в серйозні магістралі з повноцінним двостороннім рухом і миготливими світлофорами.

Якщо перечитати блог, то можна порахувати кілька періодів в моєму житті: період невдахи, період сплячки, бігової доріжки, мовчанки-апосіопези… Охохо! Люди, не переставайте вести свій блог. Пригодиться в будь-якому випадку. Потім так цікаво про себе аналізувати!

Так от, зараз в мене новий період, який називається «ламання мушлі». Мабуть, про успіхи і невдачі не варто ще говорити, адже все вимірюється часом, але, повірте мені, я щиро працюю над викоріненням мушлі. Можливо, колись мені і вдасться її позбутися назавжди.

Отож, тиша космосу, відсутність Ізольди і Нони, яка зараз десь муштрує дітей в дитячому таборі, надає цьому вечору присмаку дежавю. Але це лише на перший погляд, зовні. Адже є багато речей, які неозброєним оком не помітити.

Відчувається ріст. І це так гарно рости не тільки уві сні, а й наяву! Читати книги, писати оповідання, знайомитися із людьми, вбирати у себе чужий досвід, прокидатися вранці, не очікуючи, що з вами станеться протягом дня, зіщулюватися від грейпфрутових променів призахідного сонця, пити хвилини тихими ковточками і на щось сподіватися… на шматочок щастя з далеких берегів майбутнього.

Ніч 4 червня 2012 року

Сьогодні день був дуже гарним, і я вдячна собі, що на будь-які підсвідомі «а може не треба», я  казала «заткнись!». Ще після зустрічі з Люко Дашвар, я дізналася, що в червні у Вінницю має завітати пан Андрухович. Ясний пончик, що цього разу я просто не мала права прошляпити його. Прокинувшись в 12.00 годин ранку після нічного перенасичення Ремарком, в’яло почала збиратися в книгарню «Є». Андрухович туди мав прибути в 14.00. Я то думала, що то буде повноцінна презентація «Лексикону», що задам кілька питань письменнику і т.д, і т.п., але мене обламали, бо, як виявилося, Андрухович насправді у Вінницю приїхав з медіа-виставою, а презентація – то так, по ходу. Зрозуміло, що мені стало замало і я наплювавши на статус бідного студента, купила квиток на ту виставу. Живемо ж один раз.  Правда ж?

… З «Лексикону інтимних міст» Андрухович зачитував уривок про Белград, а там згадується мій улюблений вірш Неборака «Пісня про лялю бо». Коли я читаю комусь цю поезію, то всі піднімають брови і недоладно починають посміхатися. Класний вірш! А у виконанні Андруховича ще кращий...

До «Абсенту» залишалося десь три години, і я знову ж таки, сказавши «цить!» своєму «а може не тре?» і пішла на ботанофест – то такий захід, чисто, щоб поржати. Потрібно було вирядитися, як ботан і ходити по місту. Такі заходи підходящі для розтрощення ваших приватних мушль. Хоч я там нікого практично не знала, але було весело.

Потім була годинка в  стінах рідної «Тера Мари» з моїми дівчатами. Як же давно ми нікуди не вибиралися. Щоденне розгрібання проблем, поглинання «сімейним життям», хвилі днів, а ми маленькі паперові кораблики… Було тепло!

Ну, а далі трамвайко мене ніс до «Зорі»…

Що можна сказати про цю виставу «Абсент»? В мене одне порівняння: це коли вас з корінцями вирвали з ґрунту свідомого і перенесли в темний, притишений хаос підсвідомого, який складається з різноманітних  медіа-пазлів. Я б назвала це поезо-сюрреалістично-дадаїстично-роковим дійством. Коли ви там, ви нічого не можете второпати. Слова, рими, картинки, музика діють на вас як гіпноз. Ви зацікавлено вражені. Ви відчуваєте потужну музику «Карбідо» під собою, над собою і в собі. І це дійсно потрібно відчути тим, хто розуміється на цьому.

На початку, коли на екрані  з’явився мульти-слайд про Перфецького і карнавальні декорації (ну, в крайньому разі, я так зрозуміла), потім ефемерне чергування облич різних знаменитостей, які потім склали образ Адруховича, мені весь час не вистачало зорової присутності «Карбідо» і власне автора. Але коли білий екран нарешті оголив сцену, і усі показалися в своїй красі, я заспокоїлася і почала насолоджуватися, якщо можна то так назвати, бо я ж кажу, усвідомлення до вас приходить пізніше. Я тільки зараз можу сказати, що насолоджувалася. Тоді мені здавалося, що я ніби в якійсь прострації.

Музика поляків-карбідівців насправді дуже гарна. Я розчинялася в їхніх високих нотах. Катарсис.

Неймовірно було, коли Андрухович з декламації переходив у спів. Ще один катарсис. А його хамелеонний голос – то подвійна форма мистецького обліку. Ай лав іт.

Коли ти безпосередньо знайомишся з письменником, його творчість стає більш зрозумілішою і наближенішою.  Я зовсім не таким собі уявляла Андруховича. Він дуже уважний і м’який до читачів, а це насправді так класно.

Зараз сиджу, замотана в ковдрі, переповнена образами, незнайомими обличчями, які чомусь видавалися знайомими, поетичними перверзіями, посмішкою Андруховича, тишею цього замкненого простору - щаслива, як п’яний чіп.

Вечір 4 червня 2012 р.

Тепле повітря білого міста проникало в наші душі, і ми сміялися неологізмами і парадоксами. Вигини хвильок внизу, вигляд на міст, маленькі радощі трьох малявок. Потикунчики, розторопки, вислови дня:

"Спитай моєї бабці"

"То ти великих курей любиш? А я великих гусей"

-  Якийсь сьогодні день сумний!

- То давайте вип'єм.

- Я над пропастю во ржи.

- Це не ржа.

- Ржа, диви.

- Тепер для повного щастя мені не вистачає щасливого білетика.

- А мені для повного щастя не вистачає щастя.

Це все таке рідне і миле серцю. Гарно мати людей, які вміють сміятися над тим, до чого інші не додумаються.

Традиція майже не порушилася!

…І коли приходить ніч, залишаються лиш випиті чашки і тиша на дні.

Вечір 5 серпня 2012

Якщо з самого ранку не поталанило – то так до вечора. Це закон. Дивне це життя, воно не знає міри, в нього все оберемками і радість, і невдачі. Нема щоб якось міксувалося. ...Контрасти - конкурс життєвого порівняння. З дитинства ненавиджу це.

Знаєте чого б мені хотілося? Щоб якийсь відомий літературний критик прочитав моє чтиво і популярно роз’яснив мені помилки. Я щось пишу, пишу, вже навіть кістяк  художнього стилю закостенів,  і  виявляється воно нечитабельне.

Нема настрою шукати в дощових  краплях, що розбиваються об вікно, і тиші, що причаїлася в м'яких тінях, красу. Не цю красу шукають люди.

Ніч 6 червня 2012 року

Є два варіанти: або я дуже повільна, або в цьому космосі аномальними швидкостями витікає час. Максималізм бурлить в мені підводними хвилями. Хочу встигнути все, але не встигаю нічого. Через це виникає якась в’язка втома. Нема бажання навіть приготувати щось попоїсти. Ненавиджу куховарити, якщо це слово взагалі можна вживати в моєму випадку.

Мої дні – це ранок під холодними простирадлами, недоладне готування сніданку, запізнення, поспішання, байдужі трамваї, перегляд телевізійного мотлоху, який трохи забиває пробіли бридкого настрою, інтернет в маленькому дисплеї мобільного, важкі кроки з кухні до кімнати, знімання слухавки, слухання дощів, сирен, людей, світла, чайника; боротьба із сном, щоб хоч трішки почитати пожовтілі сторінки ремаркових писань; байдужий потік води, сон, і безкінечність немитого посуду, і беззмістовність мого перебування тут, і самотність у вухах, і потреба руху, руху, руху.

Я звичайно за демократію, але все частіше мені хотілося б мати раба, який би мив за мене посуд, готував корисну їжу, робив запашну ванну з пінкою, розстелював мені постіль, організовував легкий масаж. Я б була хорошим хазяїном, я не ображала його, я б навіть дружила з ним.

Просто ненавиджу готувати, бо поки те все начиститься, звариться, підсмажиться, я сто разів відчую голод, а потім нещадно пожеру ту убогу їжу і відчуватиму себе зажерливим слоном.

Хочу заробляти стільки, щоб харчуватися в найкращих ресторанах.

Їжа – то релігія, а релігія – то бізнес.

Потрохи починає вимальовуватися цілісна картинка: я ненависниця кухні, прибирання, прання, створення елементарного сімейного затишку. Отож, вирок – не бути мені гарною дружиною і мамою. Гарні дружини не знають, що таке лінь. А я знаю! Я через неї вже, мабуть, тижнів зо два ходжу із залапаними окулярами.

Мої подруги одна за одною поступово входять в сімейну буденщину, себто живуть зі своїми хлопцями, перуть їм їхні шкарпетки, готують, миють підлогу… Це страшно, люди.

А мені дай книги, якісь мистецькі заходи, побільше людей, вражень, фільмів, повітря, чистого, побільше краси і волі. Воля і краса – орієнтири життя. Одна постійно живе в мені, а інша – в інших. Боюся, що нарешті отримавши одну, я втрачу іншу.

Надвечір'я 6 червня 2012 року

Дощ у це місто приносить шум – новий напрям музики. Урбаністичні акорди невпорядкованих звуків. Заховавшись в парасолях, люди перестрибують через широкі потічки, або стурбовано вичікують під накриттям.

Узгоджений рух, кліпання світлофорів, приємне купання під крапля дощу, складність вибору.

Трохи згодом

Нарешті вирішено всі справи , які тримали мене в білому місті. Скоро воно знову буде спустошено вигорати на сонці. Студенти роз'їдуться по домівках, постійні жителі на відпочинок в села, на моря, лише бабці сидітимуть ввечері на лавах і слідкуватимуть, щоб на дитячих майданчиках не тинялася доросла молодь.

Хоч сьогодні майже весь день ішов дощ, але мені було чомусь так радісно. Я навіть смачний обід приготувала і скельця в окулярах протерла. Ось як! :)

Минуле літо я провела не дуже насичено, але продуктивно. Я навчилася плести феньки, передивилася купу якісних фільмів, щось там трохи читала, втопила на морі багато цінних речей, благополучно перетравила тривалу присутність моєї сестри, спекла торт (!).

Що буде цього літа? Та хто його зна. Єдине, що в моїх силах - це не байдикувати. Тому пишу список, що я маю зробити до кінця червня. Отож:

А) прочитати десять книг для загального розвитку. Які це будуть, вирішуватиму по ходу.

Б) навчитися робити модульне орігамі. Дуже хочу! Як на мене це така краса.

В) написати кілька якісних оповідань й етюдів, можливо, навіть віршів.

Ніч 7 червня 2012 року

В моєму світі швидко змінюється настрій. Коли накреслити абсцисно-ординатну конструкцію, на ній позначити точками мій настрій, то б вийшла химерно покручена парабола. Якщо, звичайно, парабола може бути покрученою.

Цікаво, що якщо ви певні речі категорично не хочете сприймати, вони видаються не таким вже й поганими (хоч по своїй природі в них нічого хорошого нема), ви цілеспрямовано їх перетравлюєте,щоб не заглиблювати до конфлікту. Люди – то дивні люди.

...Вмикаю світло чи не в усіх кімнатах – і закриваю очі. Хай сонце під стелею світить, а я буду думати про гарне.

...Ми знаходимося в різних медіанно-паралельних квадратиках. Ми потребуємо один одного, але чомусь доля так і не зводить нас. Ми починаємо розмірковувати, а, може, ну її, ту долю, може, самому якось. І ось, калатаючи ключами, виходимо на вулицю, роззираємося і розуміємо, що ми безталанні бовдури, бо нічого самі не вдіємо в цій ситуації.

Якщо доля вам ставить в колеса спиці, плюньте ви тій долі в обличчя. Це вона вас так випробовує, чи сильні ви. Бо ж в цьому житті тільки сильні чемпіони. Куітка, я з тобою! Головне, в тебе вірю я, отже ти вже не одна.