Поглинаю одну за одною рококошечку, дивлюся на нареші пересаджені вухасті кактуси, читаю блог однієї закоханої, напевно, до нестями успішної дівчини і думаю собі тако (ого скільки дій одночасно роблю! ти ба! а користі?) : я ж нікому ніколи ще не признавалася в любові, щоб так, в голос: ні батькам, ні подружкам, ні сестрам/братам, ні тим паче "особям мужского пола"...
Пам'ятається, як недавно мені так чомусь захотілося мамі сказати, що я її люблю, а ці слова застрягли в горлі і не вилазять. Я хочу їх хоча б викашляти, і те не виходить - вперлися, як осли, і сидять до цих пір, напевно, десь в шлунку. Звичка? Гордість? Та просто не люблю телячих ніжностей. Я навіть не знаю: чи правильно так, але ж в кожного своя правда. Вона універсальна і не патентується. Це вже вам так Малюк рече. Отож, до чого я веду? Для чого розкидатися словами? Слова - це лише короткочасні імпульси. Дія - от що виправдано... Але дії в мене також не ахті. Одним словом, погана я. І , знаю, що так нейлегше казати.
Немає коментарів:
Дописати коментар