Діалоги

Я не розумію, чому до цих пір наївно вірю своїм батькам, які кожного року годують мене обіцянками. І я вірю, таки щиро вірю, знаючи своєю свідомою частиною мозку, що вже треба припинити, але не можу. Я дитина, яка не вміє дорослішати.

Кілька днів не плела браслети, і в голові знову почали крутитися різні песимізми, а тільки взялася за роботу, знову заторохтіли нотки світлої філософії. "Я нікому непотрібна, бо ні для кого не вигідна; більшість людей шукають у спілкуванні вигоду. А в мені нічого такого, щоб могло пригодитися співбесіднику, ну хіба що актуальна моя допомога в період навчання. А зараз плювати на мене хотіли... " - муркає моя занудне "я". "А для чого ця корислива гра в стосунки? Краще одинична щирість, ніж мільйонне задолизання" - підказує гордовито інше "я", що цілеспрямовано вузлує райдугу ниток. Воно говорить мені, що якщо чогось зараз не вистачає в нашому житті, то обов'язково з'явиться в наступному або трохи пізніше, або якщо ми не зустріли ще справжнього кохання, то це просто нам дається час для удосконалення себе, щоб постати перед тим єдиним чи єдиною у найкращому ракурсі. Якщо вже підкоряти гору, то найвищу!

І отак кожен день в мені воюють два начала, а я плету і думаю, думаю і плету. І не знаю, хто з них правий. Слова першого більш реалістичніші, а в слова другого хочеться вірити. Хай говорять, а я помовчу. І нехай збудеться все те, про що я мовчу!