Чому завжди так: мозок переповнений струмом думок, а коли ручка тільки дотикається до білизни паперу усе надумане стає невпорядкованим і мутним? Вже й сама не розумієш, що хотіла написати. А писати хочеться. Так хочеться, що аж оскома на пальчиках, аж гаряче на губах, аж темно в очах...
Позаду приємні спогади і теплі моменти. Я раніше не думала, що в моєму житті з'являться такі неймовірні люди. Їх не багато, але для повного щастя вистачає. Скільки подій, емоцій, неологізмів, скільки дощів і сонць з ними пов'язано. В голові так багато солодких згадок, але їх можна повноцінно відтворити лише в контексті життя. Безкомпромісна посмішка щирості.
Холодне літо, дощове...Свобода часу, відпустки, море, далекі села - в кого що, а в мене знову перспектива одноманітного чередування днів, ну і хай, вже не лякає, адже члену Клубу анонімних невдах все по силі. Будемо рятуватися книжками, теплим чаєм, кінотерапією та спостеріганням за небом.
Тихо зараз у моєму "космосі". Спокійно, ні Нони, ні Ізольди. А скільки всього тут відбувалося. Безсонні ночі, безкінечні розмови, одним словом..."космос".
Оточення має гігантський вплив, воно є рушієм особистісного прогресу, каталізатор реакції формування індивідуальності. Саме навколишня атмосфера диктує вам ваше резюме. Від нас вимагають тільки реакцію, тільки відповідь на зовнішній подразник.
У вас буває так, що після якогось речення враз втрачається нитка роздумів і нічогісінько не можна далі написати, от в мене зараза точнісінько така ситуейшен. Напевно, це прозорий натяк безязиких слів, що пора ставити крапку. Отож, ставлю.
Немає коментарів:
Дописати коментар