У вашому житті була стежка, яку ви топтали на день n-кількість разів? Стежка, яка прискіпливо чекала ваших маленьких кроків, яка з одного боку колола травою, а з іншого - плювалася землею? Стежка, яка вела до будинку чудової людини? А в мене була. І більше немає. Дивовижно, але саме з нею у мене багато дитячих споминів. Я пам'ятаю червоняві заходи сонця, пам'ятаю мої дикі гасання і віртуозні завивання вітру у вухах, пам'ятаю суниці, які росли в рові, що хилився до стежки, і які мені мама не дозволяла їсти, бо вони достигали тоді, коли саме кропили городи. Пам'ятаю, коли весною я замріяно чимчикувала стежкою і вдивлялася в той же рів в очікуваннях знайти перші фіалки. Я ніколи їх не рвала. Ніколи. Я, напевно, підсвідомо не хотіла руйнувати усе те, що буяло, сміялося, майоріло в моїх наївних очах. І ще я пам'ятаю смачну чорну вишню, в її тіні мої батьки часто перепочивала під час копання картоплі. А я так це любила, бо приходили чужі люди або Женя і починали розповідати щось цікавинне, і я під їх бубняву балачку натхненно гралася бурячинням. Я пам'ятаю, що коли йшла по цій стежці, то обов'язково про щось думала. Я любила її, вона була частиною мого життя. Частиною мене. Зараз я намагаюся пригадати, про що ж я тоді думала, і не можу. Поступово забувається все. Залишається лише візуальне нашарування розсіяних спогадів. Прийшов час, і мою стежку переорали. Я ніколи про неї не згадувала, а оце зараз чомусь прийшло, не знаю навіть чому. Я впевнена, що в цьому житті у мене не буде вже ТАКОЇ стежки, вузенької, трав'янистої, запашної, стежини, де під заходи сонця і аромати щирої землі мужніло моє дитинство, де я безперечно була щасливою і комусь потрібною.
Немає коментарів:
Дописати коментар