самотерапія

Дніще... Ти в ньому. Ти підіймаєш голову і розумієш, що ти на самому дні.

Десь згори видніються снігові кулі, які думають в перспективі тебе роздавити. 

А поряд нікого.

Поряд якийсь холод і небезпека. 

Зима, байдужа до твоїх садів і лісів.

Ти не довіряєш людям, ти боїшся їм довіряти.

Тобі говорять одне, а чинять інше. І ти втомилася вірити в пусті побрехеньки, які сама колись створила. 

Тобі, здається, треба фахівець, який зможе розставити на полички усі твої недовисновки, бо сама ти нічого не можеш. Тобі стає прикро, що ти перетворилася в такого от недоінтелігента. 

Ти відчуваєш, що ти просто не в тому місці. Ти це чітко знаєш. Але не знаєш, а яке місце є напевне твоїм. 

Ти в дніщі. Ти в сраному дніщі. І тобі ніхто не допомагає.  Але ти і не хочеш допомоги. Ти хочеш навчитися розбиратися сама. Але в тебе нічого не виходить. І тебе це дратує.

Тааак, тебе це дратує, бо ти звикла бути першою.

Але ти неперша.

Ти ніхто..., якщо тільки не візьмеш себе в руки, за горло і не втохмачеш в голову, що це... лише дніще. Яке, по суті, може насправді бути маленькою калюжкою, в якій ти довгенько сидиш. 

Але сонце світить, калюжі висихають, ти підіймаєшся і не приймаєш все так близько до серця.

Бо це життя. 

Це лише життя.

Життя вимагає терпіння.

Життя вимагає любові.

Життя вимагає зібраності.

Життя вимагає не довгословити.

Тому..

Любіть людей, пишість листи до Святого Миколая і відвідуйте кінотеатри.

Peace*