на дивані

Хто б подумав, що все так буде. Снігова куля все наростає, нароста, наростає.

Ще вчора були мирні демонстрації, сьогодні вже революція.

Мені направду дуже шкода увесь наш народ, бо ми, як би там не було, заслуговуємо на краще. І тут навіть вже не діло в інтеграції, тут діло в самоідентифікації. Нас знову принизили.

Поки що в мене змішані відчуття.

Дивлюсь онлайн-майдан. Люди викрикують гасла, читають вірші Франка, Шевченка. Люди знову вірять. Вірять в революцію, вірять в якусь святу силу об'єднання.

Але я боюсь, боюсь, що нас знову обмануть. Я не вірю політикам, які закликають боротися, я не вірю їм. Опозиції такі події на руку, як не як, вона зацікавлена перш за все у тому, щоб зблизитися з народом. Я їм не вірю!

Я захоплююсь тими, хто щиро вірить в те, що нам вдасться перемогти в цих передноворічних колізіях.

Сижу на дивані і мені соромно, що я тут.

Покищо я на дивані, покищо я боюсь за людей, які вірять і мерзнуть на Михайлівській площі, покищо я особисто ні в чому не впевнена. Покищо...

під піаніно

Листопад - це місяць емоцій. Місяць циклічних кульмінацій, за якими йшли спади і цілковиті "дніща", як виразилася Іва. Ми кидалися з головою в щось дурненьке, робили помилки, тратили гроші, пили алкоголь, сміялися, співали, розводили сократівські бесіди, ми признавалися собі в тому, що вже довгий час не можемо вибити деякі речі з голови, тому що, здається, ці речі, не зважаючи на їх нікчемність, є для нас чимось більшим, ніж нам так здається. Ми відкривалися, а потім обпікалися. Ми надихали один одного. Ми писали, малювали, мріяли, ми сумували в тихі вихідні, ми якось по-особливому тепло спілкувалися з батьками, ми готували собі смачну вечерю і розмовляли по телефону, ми сто разів хотіли повертатися до своїх колишніх, але так і не поверталися, ми втомлювалися і вигадували щось, щоб відволіктись. У листопаді ми справді жили.

Вирішуємо піти з Куіткою нарешті в кіно на "Тіні незабутих предків". Після гуляємо нічним містом. Ми задоволені... Тим, що український кінематограф нарешті почав рухатися. Дарма, що у фільмі багато ляпів, що Лєнка Мусієнко (та, що недавно була ведучою "Підйома") повна бездарність, як акторка. Нам все одно подобається, що фільм знятий українською, що фільм таки не пустий, і що ми нарешті кудись вибралися. З нами, як завжди, трапляються якісь приколи. Але то все таке тепле і гарне...

На парах з дівчатами-магістрантками у нас особливий світ, сленг і теми. Нас не лякають люди з кімнат-адіночок і кімнат-болю, вони видаються смішними у всій своїй вичепурності.

Сидимо на парі, а поступово починають наближатися лозунги "Україна - це Європа". Нас відпускають на мітинг. П'яні студенти трясуть прапорами. Площу біля Башні вже офіційно іменують "Європейською", але це все не так. Я не відчуваю нічого. Я хочу в Європу, але розумію, що ці всі акції - це не те, що допоможе нам туди проникнути. Ми лише люди, яким, як собачці, кинули м'ячика. А потім ще побили за те, що ми його вхопили. Європа має бути не в підписах тупих депутатів, Європа має бути в нас самих. Але я більше, ніж упевнена, що Європи немає навіть у тих, які пішли на майдан. Європа - це щось виключно інакше. І, мабуть, вона буде трохи пізніше.

Спілкування з Івою має особливий відтінок. І я вдячна їй за це.

Знову загострення від Аполлона. Його слова спочатку піднімають настрій, самооцінку, потім я розумію, що вони пусті, як і він, вкінці кінців я сприймаю всю ситуацію, ніби можливість бути розумнішою.

Загалом ця осінь була дуже важливою. Багато людей було в цій осені, багато життя, багато висновків зроблено. Це осінь приватних психоаналізів, самоколупань, шукань, обіймів, порад, хорошої музики, хмільних вчинків, тихих вуличок старого Львова і безглуздого биття об заклад, це осінь очікувань і розчарувань, осінь логічних закінчень хороших історій і осінь відпускання, осінь термосного тепла і осінь холодних вулиць, на яких вмикається казка у точно встановлений час, це осінь нетривалих кипарисових полів і затишних мушель, це осінь творчості і самотворчості, це натхненна осінь, це  осінь, коли життя так переплутувалося з вигадкою, що навіть не згадаю, що передувало спочатку вигадка чи життя, осінь, коли народилися Валика і Маленька Іви, коли Єва ставала мною, а я Євою, осінь практичних порад Тані, осінь будиночків самозанурення і осінь людей, які зовсім неідеальні, зі своїми чисто людськими заморочками, але які поряд, які складають твій світ і роблять його таким... наповненим.

Це казкова осінь. Це добра осінь. Це осінь, яку ми будем колись згадувати з задумливою усмішкою. Вона багато принесла, а щось і забрала разом з листям, літаками і списаними чорнилами. Осінь, що заклала початок сюжетам, які матимуть своє продовження зимою, а деякі, може, і не матимуть. Але це вже неважливо.

Це наша осінь. Наша з Малюком Філософія. Думаю, ваша осінь також дала вам багато важливостей і потрібностей. Не заперечуйте. Зрештою поганий досвід - теж досвід. Не припиню це повторювати.

Що ж, насолодливо перегортаю цю сторінку, позначену помітками, заувагами і висновками, і читаю наступний розділ.

Зима.

Що то з неї вийде?

Обов'язково затишне і приємне.

Те, що ще більше наблизить нас до самих себе і до чогось гарного.

А, може, навіть і не наблизить, а приведе.

Тепла вам і щирості цієї зими!

відчувати

І ось так проходять дні.

Дні, міцно переплутані снами, маленькими радощами, теплими розмовами, провалами і незапланованими шаленостями. Настя хоче, щоб Один в каное приїхали у Вінницю. Я їм пишу, даючи координати місцевих пабів. Настя так хоче, щоб вони приїхали. І я хочу.

На конференції ми трошки грішимо, а потім перебираємось у маленький теплий будиночок Лєни, де Настя захоплено розповідає турку і каву, про магію варіння. Ми говоримо про різне, але все впирається в просте жіноче. Спочатку я розповідаю про Сандора, потім іде в хід Аполлон, а далі все по колу. Куітка робить необдуманий крок. Але то все має такий відтінок! Ми так давно так тепло не говорили!

Іва кожен день риється в собі. Іва, не рийся, все на поверхні.

Мене обливають брудом, а я посміхаюся. Бо посмішка - це дуже хороший психологічний самозахист. Для чого противнику знати, що вам неприємно від його слів, якщо, звичайно, вам дійсно неприємно. По мені, то я завтра це забуду. Посміхайтеся - це дієво у неофіційному протистоянні.

Сни. Багатоповерхівки, а з них ллється вода, така блакитна-блакитна, яку я в житті не бачила, а в ній жовті рибки. Водопад з будинків. Це так чарівно, що аж не дивно. І я знову п'ю каву в тій же кав'ярні, що й рік тому в своєму сні. Мені сняться дивні сни. Наче якесь паралельне життя.

- Пішли до мормонів, - каже Меліса.

- Пішли.

Мормони - вони славні люди. Вони безкоштовно дають уроки англійської. Нам це підходить.

Хлопці стверджують, що "anyone can be in a wrong place at the wrong time". І потім розказують веселі розповіді.

- What does this mean "the cup is half-empty or half-full"? - питається один з них.

І от я дивлюся на них. І щасливі вони. І вірять в свого небесного отця і в те, що він зможе допомогти знайти
decision. А я вдячна їм за те, що вивчила хоч кілька слів.

Після заняття ми якісь дуже піднесені.

Позитивна енергетика у цих мормонів, а, може, нас просто зазомбували.

Ми говоримо про все. І я ловлю себе на думці, що давно я так гарно не проводила час. Тепла, гарна розмова з моєю людиною.

Гойдалки пусті. І я сідаю на одну з них, дивлячись згори на нічне місто, інкрустоване вогнями. Як дивно, ще залишилося два неповних місяці до Нового року. На мене наринають спогади. Врешті у всьому винні гойдалки.

Хтось плаче і думає дзвонити своїм колишнім, хтось відважується на джампінг і переосмислює життя, хтось тихо мріє в подушку і сладає дивовижні потоки свідомості, хтось просто пахне кухнею і поливає вазони. Ми живемо і намагаємося щось зрозуміти, щось досягнути, або переступити. Ми кожен день наближаємося до кульмінацій, а наблизившись, переживаємо і знову чекаємо наступних. Але все гарне, що стається з нами - це наша заслуга, яка проявляється у безкорисливому забуванні намріяного.

Ми люди, а люди - це ж не боги.

Ми живемо - щоб відчувати.

І це, мабуть, головне.