09.02.2013

змінне

Вчора був дощ, сьогодні - сніг...

Ми з погодою чимось схожі. У мені також відбуваються зміни настроєвих температур і різних емоційних опадів. Та зрештою дощ і сніг - лише вода у різних своїх виявах. Усе на світі має однаковий початок, різне розгалуження і передбачений кінець. Не секрет.

Коли ви шукаєте відповіді на питання, то вам це тільки здається. Насправді вони вас самі шукають і знаходять, а потім дозволяють себе підслухати. І ви слухаєте... і розумієте, що вам поталанило бути саме зараз, саме тут, саме з цією людиною, уста якої виголошують потрібні формули, які підтримують у вашому гнізді тепло милосердної віри. Усе що не говориться, адресоване саме вам! Кожна людина на шляху має функцію по відношеню до вас. Коли функція виконана, людина розчиняється у своїх приватних лісах, в той час як ви залишаєтеся в своєму маленькому мегаполісі.

Слова почуті... Я вірю словам. Я знаю, що так воно і є. Бо це життя. Бо складного в нього немає. Ми самі все ускладнюємо... теоріями, дефініціями, пафосом особистого ега, комплексами, звичками і прив'язаностями. Це все так.

Ми весь час сублімуємось... Холодно в реальних буднях - переносимось мріями в літо, хочемо адреналіну - йдемо в 3D, бажаємо моря - підсолюємо воду.

Сублімація - велика солодка самобрехня...

...Є люди трьох типів: ті, що відкриваються до останньої сторінки, ті, що відкриваються лише окремим людям і в окремий час, і ті, про яких нам відомо лише поверхнісне, незначне. Найнебезпечнішим, зрозуміло, є третій тип. Такі люди знають про вас усе, вони послідовно вивчають кожен медіан вашого характеру, потішно колекціонують знання про ваші недоліки, а потім стають першими, хто продає на ярмарку марнославства вашу індивідуальність. Якщо ви людина з ряду тих, які відкриваються до останньої сторінки, то вам марно захищатися від цих людей. Тому що ви не зможете не відкритися, а ваші опоненти не зможуть не відкрити вас. Просто таке життя.

Мені б хотілося послухати соловейка.

У закоркованій пляшечці продовжує жити літо.

Коли перегоряють лампочки розжарювання, ліхтарі продовжують світити.

Ліхтарі зараз запалює цивілізація, а колись їх оживляли ліхтарники. Так, це не вигадка Маленького Принца Екзюпері. Професія ліхтарника існувала. Озброєні маленьким дерев’яним світильником, усередині якого мерехтіла лойова свічка, ліхтарники виходили щовечора на перехрестя людних вулиць і за відповідну платню, що була пропорційна відстані, супроводжували припізнілих перехожих у будь-яку частину міста.

Шкода, що ліхтарники зникли... Це, мабуть, так романтично, коли містом ходять вогники і, торкаючись холодних ліхтарів, перетворюють їх на скляні зірки.

Усе змінне.

07.02.2013

течії і роздоріжжя

Той, хто шукає свою дорогу, повинен розуміти,

що на початку завжди буде роздоріжжя ... ©

Враження, що знаходжусь у замкненій кімнаті без вікон і дверей, стіни якої катастрофічно звужуються.

У мене клаустрофобія.

...З дорослішанням протікання часу дуже відчутне. Він неминуче і швидко минає.

Наш день дволикий, в ньому існує довгий ранок і довгий день. Ін-Янь. Світло і темрява. Чорно-біле життя з градаційними спадами і підняттями.

Таке враження, що я наступила на жуйку, і вона так бридко тягнеться під моїм взуттям. Я не можу відірватися від цього примітивного асфальту. Жуйка надто липка.

Переді мною такий велитенський общир, я звідусіль збираю уявлення про нього від людей, які вже відчули його масштабність на собі.

Боятися і робити кроки, усвідомлювати і впадати у відчай.

...У нас всередині стільки океанічних течій. Теплих і холодних. Підводних і надводних. Вони вихлюпуються. Вони прагнуть бути побаченими.

І весь час йшла - а ось переді мною роздоріжжя. Яку дорогу вибрати? Чи яка дорога вибере мене? Хто підкаже правильний шлях. Яке сонце буде світити над нами, коли зробимо крок вперед до цілі, до людей, до всесвіту.

Течії... Холодні і теплі, вони в мені, ти чуєш?..

04.02.2013

безкінечно

Людина, хай вона і смертна, не може уявити собі ні кінця простору, ні кінця часу, ні кінця історії, ні кінця нації; вона завжди живе в ілюзорній безкінечності.

М. Кундера

Дивує, як безвуха і безрецепторна природа чує мої примхи і задовольняє їх, а повноцінні здорові люди залишаються глухими і навіть зрідка байдужими. Кожен живе в чотирьох стінах своїх миттєвих захоплень. І кожному там комфортно. Ми не хочемо розглядати їх з фасаду видимих недоліків, ми обмежуємось внутрішнім атмосферним тлом. Нам добре. І, мабуть, так і потрібно жити. Нерозгадане нас притягує. Заборонений плід солодкий.

Я люблю солодке. На одинці з собою і на одинці з людьми. Солодощі солодкі лише під час тиші.

До Куітки доторкнулася весна, а Куітка доторкнулася до мене. Тепер на моїй шкірі шматочки весняного настрою, а на душі - якась легкість, щось таке незрозуміле і приємне, щось муркотливе і тепле, як дихання людини в нічних простирадлах.

Під штучним сонцем ми читаємо гарні книги і механічно уявляємо себе їх героями. Ці книги не хочеться дочитувати, бо так заодно дочитається частинка наших мрій. Тих, що народжуються зимовими вечорами і залишаються в нарисах пам'яті ще довго-довго.

Вода життя так поступово і невинно перетікає в інші посудини, з іншими кораблями, берегами, небом і повітрям. Усе розмірено втрачається і знаходиться.

Ми спілкуємось, щоб не втратити чарівний зв'язок, що нас сполучає.

Ми не хочемо, щоб закінчувалася ідилія безкінечного поривання. Ми прагнемо затримати цю безкінечність. Цю гарну, тремтливу, незрозумілу, але затишну красу дивного відчування недосяжного.

Хіба досяжне приносе стільки задоволення? Ні, воно дуже швидко переходить у категорію буденного. Хоча...

Такий неосяжний кругозір нашого бачення! Таке блакитне небо за вікном! Така холодна зима! Такий теплий післясмак усвідомлення справжнього! Так хочеться в обійми! Так хочеться моря і краси...

31.01.2013

січень

Січень спокійно нічним ліхтарним повітрям переливається у лютий. Стає тепло і затишно від січневого меланхолійного відпочинку, від тих емоцій, розмов і маленьких історій, яких породив січень своєю розміреною, виправдано-швидкою ходою.

Перший день січня мені промовисто дав зрозуміти, що усі крапки на тією дивною і складною "і" поставлені, але останній його день заявив, що ніяких крапок в цій історії ще немає, одні лише незрозумілі для мене рефлексії невдахи-Аполлона.

Образ не хоче забуватися. Я не можу його позбутися. І в цьому, мабуть, увесь смак цього меленхолійного січня.

Перший місяць зими став багатим на приємні непередбачувані вчинки і нові відчуття, або призабуті ще з дитинства. Маленькі, приватні, але якісно інші.

Теплий День народження, теплий космос, тепле вино, теплі розмови, теплий Аполлон - січень, на диво, видався зовсім незимовим.

26.01.2013

зима

Не відкривайте моїх дверей, не впускайте холоду, не руйнуєте цю урівноважену атмосферу абсолютного відпочинку, коли читається, переглядається, пишеться, слухається, розмовляється так, як ти хочеш, без настанов, програм, графіків. Твоя територія - твоя гармонія.

Як класно зауважив Харукі Муракамі, наша пам'ять дуже дивна штука, така собі велика шафа, забита чим попало: якісь нікому непотрібні знання, зайва інфа, брєдові думки, а от чогось справді важливого не знайдеш, хоч трісни. Харукі - крутий письменник, я б йому вручила Нобелівську премію, не здивуюсь, якщо мене в цьому випередять члени шведського комітету  (чи хто там ту премію видає?). Так от, я стовідсотково погоджуюсь з ним. От знаю всього по-трошки, а що далі робити не знаю, куди йти, що обирати, на чому зупинятися. Апатичне ставлення до майбутнього. Яке воно буде? Вибір. Завжди треба робити вибір, самостійний і безапеляційний. Коли тобі треба вибрати, тебе залишають на одинці, але при цьому весь час підганяють і нагадують, що тобі ТРЕБА ВИБРАТИ.

Ризикнути? Ризикнути. Ризикнути! - Таки пунктуація - штука розумна.

..Все блище до весни. З кожним кроком.

Зима не має так швидко минати. Зима - така ж особлива, як і осінь.

Ми особливі. І сьогодення, в якому живемо, також особливе. Особливість - особлива особливість.

Мені холодно, бо зима. Було б несправедливо, коли зима не була на себе схожа. Тому я миролюбиво ставлюсь до її холоду. Червоно-зелене колажування і тепла чашка чогось завжди може зігріти. Інколи гріють приємні згадки.

Ех, зима, яка ж ти зима!

Пісні знову набувають рис людей і стін, пір року і відтінків настрою. Але я не буду їх видаляти. Хай поіснують в моєму житті.

24.01.2013

про гарне

Ви задумувались над тим, де перебувають зниклі речі? Відповідь на це питання намагалися дати Angela Kohler і Ithyle Griffiths, які зняли дуже гарний ролик у стилі stop-motion. Як каже контактологія, креатив народжується на межі чужих думок. Автори відео взяли трохи із Керрола, приправили своїм ентузіазмом - і вуаля:  
Чесно кажучи мені це трошки нагадало мій етюд піврічної давності. Практично нічого схожого, але деталі... вся річ в деталях...

Ось власне і він:

Одного разу мені наснилося, ніби я метелик. І я вже не знаю, чи я Чуанг-дзи, якому наснилося, ніби він метелик, чи метелик, якому наснилося, ніби він Чуанг-дзи

(китайський мудрець)

На деревах росли чайники, і це дуже бентежило її. Вона обережно торкалася до дивних плодів, які від легкого доторку падали розбиваючись. Після кількох невдалих спроб їй все таки вдалося зірвати один чайник. Він був теплим. Вона зрозуміла, що в ньому якась рідина. Оскільки чашкових дерев не було, вона змушена була спробувати питво чайника через носик. Рідина виявилася вином, солодким, виноградно-терпким. Вона примружено облизала губи і відчула щось непевне. Опустивши голову, дівчина зрозуміла, що по кісточки загрузла в землю. А ще через секунду стало очевидним, що під нею не земля, а пластилін. Вона перелякано впустила чайник, і він швидко поглинувся живою масою під ногами. Юнка  намагалася звільнитися, але поволі її затягувало. Ось вона вже відчула, як густий пластилін залазить їй у рота, закладає вуха... На мить вона перестала дихати, відчувати, думати... «Ой», - закричала беззвучно. Щось округлисто вигинало їй поперек. Дівчині захотілося поглянути, що взагалі коїться, але навколо була темрява, так нече хтось вимкнув світло в герметичній кімнаті. Вона знову підчула біль. Тактильно дівчина зрозуміла, що то чиїсь руки або скоріше пальці. Маленькі тепло-вологі пальчики. Враз вони почали колуматися там, де, як здавалося їй, мали бути очі, і світло гострим лезом прорізало її чуття.

«Мамо, мамо! Гарний метелик?» - почулося їй.

«О, так, люба, досить хороший», - відповів жіночий голос, дивлячись на брунатно-червоний зліпок.

Дитя, натхненне похвалою, підійшло до дзеркала і задеркувато собі посміхнулося, а юнка, поглянувши на себе, заплакала безслізно.

-Мамо, а мій метелик полетить!

-Не думаю.

-А я кажу, що полетить!

Здавлюючи в одній руці пластилінового метелика, а в іншій тримаючи долоню матері, дитина вийшла на вулицю.

-Дивись! - вигукнула, підкинувши вгору зліпок пластиліна. - Летить!

І метелик полетів. Матір здивовано дивилася на рухливого криланя, що секунду тому був неживою масою фантазій її дитини.

...Вона плавно махала крильцями, намагаючись розгледіти фасетками очей здоровий глузд того, що відбувається. Жили неба вилазили червоними блискавками, і вона відчула небезпеку. Хмари натякали про дощ, який першою ж краплиною міг би роздушити її кволе тільце. Але вона оминула страшну смерть, бо її з'їла риба, яка зовсім безтурботно плавала в озері піднебесся. Саме в той момент, коли крила метелика повністю роз'їв шлунковий сік риби, дівчина прокинулася.

Юнка стурбовано підвелася, потерла очі. З вікна долинали відголоски щойно народженого ранку. Образи дивного сну все ще звисали з її повік. Вона намагалася їх позбавитися, але не могла. Малиновий кострубатий промінь непомітно прослизнув крізь гардини і завмер на її волоссі. Дівчина поворухнулася і промінь розлився кривавим маслом на простирадлі. Вона провела по ньому рукою і позіхнула.

Враз під ковдрою дівчина відчула незрозумілий холод… Холод, що згодом почав перетворюватися на вологу… Воду. Дівчина відчувала знову якусь метаморфозу. Але ж не може бути! Вона давно вже прокинулася! Вода розросталася ліжком, пускала свої холодні корінисті потоки на підлогу. Зовсім швидко вона заповнила всю кімнату. Акваріум. Дівчина намагалася відчинити двері, вибити вікна, але все стало якимось гумовим, далеким… Сон… Ти-ша… Вона відчувала під собою пісок. Відкрила очі. Було темно. Стіни мовчали. Пісок у приміщені? Дівчина озирнулася. Кімната була округлої форми з дивною стелею і порцеляновими стінами. Юнка доторкнулася до піску. Він був білого кольору. Вона піднесла його до уст – солодкий. «Та це ж цукор! –  подумала. – Де я?»

Вона піднялася і почала наосліп шукати вихід. Враз її руки натрапили на дірку в стіні. Дівчина зробила крок і опинилася в якомусь вузькому тунелі, що піднімався вгору. Коли вона нарешті побачила світло, то зрозуміла, де перебуває. Навколо росли гігантські дерева з гігантськими плодами-чайниками. З одного з них дівчина тільки-но вилізла. Тунелем був носик чайника.

Юнка сіла на край носика і почала плакати. Вітер гойдав чайники. Вони свистіли. В небі плавали риби і літали пластилінові метелики. Світ перетворився на імперію невпорядкованих марень. А, може, то сни стали світом.

глибина

Що ми, по суті, знаємо про інших людей? В найкращому випадку можемо припускати, що вони схожі на нас

(Джон Стейнбек)

Тепле домашнє вино гріє зсередини, терпко нагадуючи про забуте. Ніч створена для того, щоб думати. Хтось п'є вина келихами, а хтось чашками, і річ навіть не в цьому, все діло в глибині. Глибина є в усьому. Глибина вина - в його здатності випиватися, глибина розмови - в її здатності вичерпуватись, глибина душі - в її здатності наповнюватися.

Є глибина моря і глибина думки, глибина почуттів і глибина задоволення. Є глибини досяжні, а є непідкорні. Річ в тому, що ви знаєте про наявність глибин, а не володієти ними. Бути на дні усвідомлення чогось - це поглинутись, хоча питання в тому, чи зможете ви поглинути щось.

Я довгий час вважала, що однакові люди можуть знайти порозуміння, а потім зрозуміла, що дві глибини не зможуть осягнути одна одну. Хоча наш світ - це послідовність неочікуваних винятків.

Не обмежуйте мій всесвіт, бо ви одночасно звужуєте мою глибину - вона не вміє звужуватись, вона виплескується, вона страждає, вона стає протидією на вашу дію.

А потім приходить сором, яким нема з ким поділитись.

Та весна навчила не чекати себе, тому я тепер не знаю, чого мені чекати.

Тепло від вина ще залишилося, але тільки від вина, більше його немає ніде. Ми засинаємо в холодних ліжках, які породили холодні кімнати, ми засинаємо порізно і швидко, щоб прокинутися і знову один одного не любити. Ми любимо тих, які люблять інших, а ті ще інших. І так проходить наше життя: у різних ліжках, у різних кімнатах, у різних світах...

Весни немає навіть у весни.

Глибина - то люди. Кожна людина - глибочінь, складна, важлива, єдинна.

Глибина ночі і глибина людей співпадає.

...Як дивно, але про глибину, вино і людей можна писати так довго і багато, що хочеться зупинитися, щоб не натрапити в своїх блуканнях на щось остаточне. Остаточність так стомлює.

21.01.2013

Ізоляція неповноцінна

Під музику Шопена гарно працюється та думається, осмислюється та мріється, згадується та релаксується. Шкода, що ця музика не може зцілити агресивність характеру людей, яких я просто не маю права не любити. Голосніше і голосніше, щоб нічого не чути, крім вічних порухів звуків. Ніжні коливання і більше нічого. Існують лише грані кімнати, цитрусовий ледь вловимий запах і кактус.

Без патетики... Вирішила ізолюватися, але від ядючих слів не захиститись: вони поряд. Нестерпно, нестерпно, нестерпно...

Коли люди фактично щасливі, вони шукають на свою голову нещасть, бо бути щасливим у наші дні підозріло. При чому ці шукання відбуваються на інстинктивному рівні. Важко зрозуміти, звести все в один цілісний текст. Немає нічого, крім нас самих.

Поїхати далеко звідси, створити світ, відмінний від цього, в якому живуть люди, яких я не маю права не любити.

"Якби" - лейтмотив цього безглуздого життя.

Я не про себе, я про людей, яких я не маю права не любити.

Вервечка облич, статичних і динамічних, ланцюжок, що кудись веде, до чогось приводить і від чогось відцентровує. Успішні чужі привати, нечасті побачення, візуальні контакти в супермаркетах, грандіозні стратегії з відсутністю хоча б найнікчемніших тактик. Нікчема.

Очі, губи, руки, подих, посмішка, всесвіт, тепло, бридкі нелюдяні люди, зимові дощі, зайві емоції, теплі кав'ярні, люди, з якими можна бути чесною. Щось таке, що існує поза усвідомленням. Натяками, флешбеками, світлофорами, миттєвостями...

Деталі, які примушують переглянути минулі події. Може, потрібно було дати шанс... Історії повторюються. Історії пишуться з нас.

Утекти б туди, де чекають...