понеділок, 03.12.2012
Не знаю,
що там у вас, а у нас сніг!!! Лапатий, непереставучий, м'ягий і
мокро-телющий сніг! Невчасний Дух Різдва і легкої радості, яка родом з
тих далеких берегів дитячих втіх. Вранці була ще вицвіла, вичерпавша
себе осінь, а зараз під ногами рипить зима і небо безперестанку
кидається сніжками. З приходом нового місяця мій приватний хаос
притрусився снігом, і на фоні цієї незайманої білізни недороблені справи
стали ще більш виразнішими і нестерпнішими.
І чомусь в таку новоналетівшу снігову казку хочеться не теплого прихистку самотніх стін, а свіже повітря, чисте, сніговисто-сріблясте, і когось потрібного поряд...
І чомусь здається, що все не так, як має бути. Сніг тягне на перфекціонізм.
Сніг нагадує про родинне, сніг нагадує про минуще, сніг забуває про людей і падає на їх траєкторії.
Дехто прикривається парасолями... Безглуздо! Сніг має торкнутися вашого волосся, навіщо перешкоджати цьому прекрасному обряду?
Зима надихає на творчість, на безглуздість, на шаленство, але шкода, що немає людини, з якою б разом можна було організувати естетичну безглуздість, а місцями навіть і не дуже естетичну, але теплу і приватну в своїй беззмістовності.
Знаю, що швидко одноманітна білизна, хай навіть чистого снігу, набридне... Що ж? Треба самій вигадувати кольори... Якби тільки не втратити ентузіазм?
І чомусь в таку новоналетівшу снігову казку хочеться не теплого прихистку самотніх стін, а свіже повітря, чисте, сніговисто-сріблясте, і когось потрібного поряд...
І чомусь здається, що все не так, як має бути. Сніг тягне на перфекціонізм.
Сніг нагадує про родинне, сніг нагадує про минуще, сніг забуває про людей і падає на їх траєкторії.
Дехто прикривається парасолями... Безглуздо! Сніг має торкнутися вашого волосся, навіщо перешкоджати цьому прекрасному обряду?
Зима надихає на творчість, на безглуздість, на шаленство, але шкода, що немає людини, з якою б разом можна було організувати естетичну безглуздість, а місцями навіть і не дуже естетичну, але теплу і приватну в своїй беззмістовності.
Знаю, що швидко одноманітна білизна, хай навіть чистого снігу, набридне... Що ж? Треба самій вигадувати кольори... Якби тільки не втратити ентузіазм?
26.11.2012
Коли ми
станемо кактусами - нас будуть поливати раз на тиждень, розмовляти з
нами і називати відомими іменами, ми не зможемо відповідати на риторичні
діалоги, але поважно слухатимемо, зелено усміхаючись голками. Ми цілий
день спатимемо, а надвечір спостерігатимемо за неспокійми людьми, що
завжди захлинаються своїми проблемами. Ми будем спокійними і зеленими,
нас будуть людити без тактильних зайвостей.
Коли ми станемо лавками, на нас будуть сідати голуби, закохані, постарілі, дощі, листки, осені і весни, сніги і райдуги. Ми злегка скрипітемемо, ніби скрипки. На нас падатиме світло ліхтарів і сонця, а ми тим часом слухатимемо мемуари людських тіл і голосів. Ми триматимемо все розказане в крихкій таємниці, а потім позабуваємо свої обіцянки і розкажемо повітряним кулькам, які в свою чергу розкажуть птахам, а ті - вітру... Так людські інтимні історії стануть шепотінням вітру.
Коли ми станемо трамваями, ми пробиватимемо своїм дзвінким рухом зимовий холод і грітимемо своїм залізним ошаттям мільйони людських оболонок, які, поколісуючись, дивитимуться із наших вікон у густу темряву вогнистого міста. Ми будемо зустрічатися на зупинках і сигналити один одному, посміхаючись єдиним оком-світилом. Ми завжди посмішатимемо, щоб встигнути заради людей...
Коли ми станем чаєм, нас будуть заварювати в маленьких чашечках з ситечком, в крихкі, як пряник, ранки. Нас питимуть особливо-натхненними сьорбками, гріючи руки. Ми надихатимемо людей своїм швидким теплом. Люди будуть задоволені нами.
Коли ми станемо людьми, ми поливатимемо кактуси, їздитимемо на трамваях в надії отримати щасливий білет, сидітимемо на лавках, думаючи про щастя... А коли нам стане враз сумно, ми заваримо собі чай, теплий, трав'яний жмуток свіжості і літа, і згадаємо про приємні розмови, події, дні, які чекають попереду, тихо так чекають, дитинно, незаймано і стримано... Чекають, щоб неочікувано здивувати нас, таких розчарованих і знесилених в закономірностях приватних доль...
Коли ми станемо лавками, на нас будуть сідати голуби, закохані, постарілі, дощі, листки, осені і весни, сніги і райдуги. Ми злегка скрипітемемо, ніби скрипки. На нас падатиме світло ліхтарів і сонця, а ми тим часом слухатимемо мемуари людських тіл і голосів. Ми триматимемо все розказане в крихкій таємниці, а потім позабуваємо свої обіцянки і розкажемо повітряним кулькам, які в свою чергу розкажуть птахам, а ті - вітру... Так людські інтимні історії стануть шепотінням вітру.
Коли ми станемо трамваями, ми пробиватимемо своїм дзвінким рухом зимовий холод і грітимемо своїм залізним ошаттям мільйони людських оболонок, які, поколісуючись, дивитимуться із наших вікон у густу темряву вогнистого міста. Ми будемо зустрічатися на зупинках і сигналити один одному, посміхаючись єдиним оком-світилом. Ми завжди посмішатимемо, щоб встигнути заради людей...
Коли ми станем чаєм, нас будуть заварювати в маленьких чашечках з ситечком, в крихкі, як пряник, ранки. Нас питимуть особливо-натхненними сьорбками, гріючи руки. Ми надихатимемо людей своїм швидким теплом. Люди будуть задоволені нами.
Коли ми станемо людьми, ми поливатимемо кактуси, їздитимемо на трамваях в надії отримати щасливий білет, сидітимемо на лавках, думаючи про щастя... А коли нам стане враз сумно, ми заваримо собі чай, теплий, трав'яний жмуток свіжості і літа, і згадаємо про приємні розмови, події, дні, які чекають попереду, тихо так чекають, дитинно, незаймано і стримано... Чекають, щоб неочікувано здивувати нас, таких розчарованих і знесилених в закономірностях приватних доль...
10.11.2012
Глибока ніч 1 листопада
У вухах ще живуть відголоски вчорашнього шаленого дня, у вузькі рамки доби якого стільки подій, людей, розмов, місць, вчинків вмістилося, що бувало таке, що за місяць в мене не відбувалося стільки. Оце я розумію, справжнє студентське життя!
Теплі посиденьки в космосі під час пари, приємні балаканини в казковій кав'ярні в
перемішку зі смачними тістечками, курйозними погинаннями вогню свічки, притишеної музики і коливаннями комину. Естетика в кожній дрібничці! Як це все неймовірно!
"Жесть" – продовження традиції в тісному колі подруг. Неочікувані рішення, марнотратство, розмальовані пики хелоувіна, безсонна ніч, розрядка, розчарування, докори сумління… Важкий ранок… Розчарування в нав’язливій ідеї... Все на краще…
Ось так і почався третій місяць осені.
Надвечір'я 6 листопада
Плавно приходять позіхаючі ранки і кострубато кліпають у швидкому ритмі зіщулені в часові рамки вечори. Я намагаюсь підлаштовуватися під будні. Години розписані, кожна хвилинка має свою вагу, інність і призначення.
Глибока ніч 10 листопада
Я так люблю цю квартиру, ці вогники доль навпроти, ці мережева тіней, це жовте світло дверей, монотонний звук тиші зі смаком холодильника, цей самотній, ніким не зіпсований затишок, ці безсонні ночі в ньому, коли не можеш заснути від насиченої дози пережитого дня.
Я так люблю відкривати з нового боку людей, розуміти, що вони по-своєму хороші, йти пішки через сни і вогні нічного міста, розмовляючи про наболіле і важливе з цікавою людиною.
Люблю, відкривати для себе нові місця, смаки, фільми, інформацію.
В англійській мові слово «experience» перекладається в двох значеннях - досвід і враження. І таки англійці праві, адже, як на мене, ці зовсім непоєднувальні значення в нашій свідомості є продовжуванням один одного. Враження накладають відбиток, що формує маленький скелет досвіду.
А за досвідом приходить мудрість, якої мені дуже не вистачає...
Гарно тут саме зараз саме в цей час.
Вечір 10 листопада
Враження, що листопад - це один великий день, кінця краю якому немає. Фільтрую негатив. Людьми, скреготом швецьких трамвайчиків, легким поколісуванням безлистих дерев, смачним вином, теплим пивом, швидкоручними сніданками, холодним вітром, клаптиками слів з довгих шлейфів розмов, поглядуванням на годинник, жартами, казками на ніч, замріяними поглядами у вікно, липкими листками, теплими приміщеннями - по вінця переповнений листопад.
В руках тримаю пляшечку, в якій символічно закорковане моє літо, за вікном непроглядна пітьма осені, а в думках тепле бажання новорічного...
Вечір 11 листопада
Вкотре розпрощатися назавжди з дивовижними стінами надбудови своїх маленьких бажань. Відчути звичну пелену суму, дивитися на долівку і бачити живий танець сухого листя – останні менуети пожовклих сердець тихої пори, яка скоро розчиниться в морозному зимовому повітрі.
Безлюдне нічне місто, безлюдна моя душа.
Чомусь після цієї крапки вже немає інших речень чи бодай маленького напівслів»я.
Втомилася чекати і не чекати чи створювати атмосферу
нечекання. Мені потрібно лише відповіді на запитання. І крихту тепла чийогось затишного піджака.
Ніч 14 листопада
Позаду важкий заплаканий день. Вервечка зв’язаних послідовністю подій, розчарування в людях, і людей в мені, сльози, приватні веїзувії, маленький успіх, холодні колінка, лейтмотив аполлона, шаленство, відхід від стереотипної відповідальності, неадекватна поведінка, солодка потреба в сні. Ніч… Тиха, приторна ніч наших незалежних будів…
Нічів'я 30 листопада
Менше через годину почнеться офіційна зима. Нарешті цей неймовірно довгий, як язик хамелеона, місяць минув. Він був багатий на відтінки емоцій, градації ритму життя, забарвлення слів. Листопад був експресивним в усіх значеннях. Зрештою він як почався шалено, так і закінчився. Стандартні складнощі векторових університетських буднів, потім потішний діалог з Аполлоном, далі перекручені хтиві зауваги Паші, від чого всі плакали від сміху. Враження склалося, що осінь.., та щира і насичена осінь, яку я обожнюю, вирішила в останній день листопада зробити усім нам подарунок: сьогодні був чудовий, теплий, сонячний день, моїм колінам було тепло. Місяць у повні. Люди сьогодні якісь неадекватні. Я неадекватна також, але не тільки сьогодні, то вже діагноз.
- Що у вас на столі робиться. Якийсь хаос!
- То не хаос, то стиль життя.
Через цей стиль я вже тиждень шукаю фотоапарат, олівці і ковпачки від ручок.
Ми розвалюємось на різні боки. І це так мило і так водночас неправильно.
Приватні веселощі, темні вечори, марення ліхтарів, вічне поспішання, театральні терміни і тренінги, дивні люди, з якими, на жаль, так і не вдалося порозумітися, веселі уроки англійської і непотрібні заняття в театральній студії, посмішки, нові звички, розмови, книжки, втома, мрії, приємні люди і колихання трамвайків, перші новорічні вогні, рух вперед, вперед і ні на мить назад, телевізійний флус, уривки розумних речей, малесенькі деталі забутої в анархії мого життя краси – це все листопад, цей шалений листопад цієї прекрасної осені, яка принесла в моє життя стільки нового, складного, невпорядкованого і гарного водночас!!!
А зараз я ляжу спати, щоб моя зима була такою ж легкою, мелодійною, казковою, як мої сни…
29.10.2012
У вухах ще живуть відголоски вчорашнього шаленого дня, у вузькі рамки доби якого стільки подій, людей, розмов, місць, вчинків вмістилося, що бувало таке, що за місяць в мене не відбувалося стільки. Оце я розумію, справжнє студентське життя!
Теплі посиденьки в космосі під час пари, приємні балаканини в казковій кав'ярні в
перемішку зі смачними тістечками, курйозними погинаннями вогню свічки, притишеної музики і коливаннями комину. Естетика в кожній дрібничці! Як це все неймовірно!
"Жесть" – продовження традиції в тісному колі подруг. Неочікувані рішення, марнотратство, розмальовані пики хелоувіна, безсонна ніч, розрядка, розчарування, докори сумління… Важкий ранок… Розчарування в нав’язливій ідеї... Все на краще…
Ось так і почався третій місяць осені.
Надвечір'я 6 листопада
Плавно приходять позіхаючі ранки і кострубато кліпають у швидкому ритмі зіщулені в часові рамки вечори. Я намагаюсь підлаштовуватися під будні. Години розписані, кожна хвилинка має свою вагу, інність і призначення.
Глибока ніч 10 листопада
Я так люблю цю квартиру, ці вогники доль навпроти, ці мережева тіней, це жовте світло дверей, монотонний звук тиші зі смаком холодильника, цей самотній, ніким не зіпсований затишок, ці безсонні ночі в ньому, коли не можеш заснути від насиченої дози пережитого дня.
Я так люблю відкривати з нового боку людей, розуміти, що вони по-своєму хороші, йти пішки через сни і вогні нічного міста, розмовляючи про наболіле і важливе з цікавою людиною.
Люблю, відкривати для себе нові місця, смаки, фільми, інформацію.
В англійській мові слово «experience» перекладається в двох значеннях - досвід і враження. І таки англійці праві, адже, як на мене, ці зовсім непоєднувальні значення в нашій свідомості є продовжуванням один одного. Враження накладають відбиток, що формує маленький скелет досвіду.
А за досвідом приходить мудрість, якої мені дуже не вистачає...
Гарно тут саме зараз саме в цей час.
Вечір 10 листопада
Враження, що листопад - це один великий день, кінця краю якому немає. Фільтрую негатив. Людьми, скреготом швецьких трамвайчиків, легким поколісуванням безлистих дерев, смачним вином, теплим пивом, швидкоручними сніданками, холодним вітром, клаптиками слів з довгих шлейфів розмов, поглядуванням на годинник, жартами, казками на ніч, замріяними поглядами у вікно, липкими листками, теплими приміщеннями - по вінця переповнений листопад.
В руках тримаю пляшечку, в якій символічно закорковане моє літо, за вікном непроглядна пітьма осені, а в думках тепле бажання новорічного...
Вечір 11 листопада
Вкотре розпрощатися назавжди з дивовижними стінами надбудови своїх маленьких бажань. Відчути звичну пелену суму, дивитися на долівку і бачити живий танець сухого листя – останні менуети пожовклих сердець тихої пори, яка скоро розчиниться в морозному зимовому повітрі.
Безлюдне нічне місто, безлюдна моя душа.
Чомусь після цієї крапки вже немає інших речень чи бодай маленького напівслів»я.
Втомилася чекати і не чекати чи створювати атмосферу
нечекання. Мені потрібно лише відповіді на запитання. І крихту тепла чийогось затишного піджака.
Ніч 14 листопада
Позаду важкий заплаканий день. Вервечка зв’язаних послідовністю подій, розчарування в людях, і людей в мені, сльози, приватні веїзувії, маленький успіх, холодні колінка, лейтмотив аполлона, шаленство, відхід від стереотипної відповідальності, неадекватна поведінка, солодка потреба в сні. Ніч… Тиха, приторна ніч наших незалежних будів…
Нічів'я 30 листопада
Менше через годину почнеться офіційна зима. Нарешті цей неймовірно довгий, як язик хамелеона, місяць минув. Він був багатий на відтінки емоцій, градації ритму життя, забарвлення слів. Листопад був експресивним в усіх значеннях. Зрештою він як почався шалено, так і закінчився. Стандартні складнощі векторових університетських буднів, потім потішний діалог з Аполлоном, далі перекручені хтиві зауваги Паші, від чого всі плакали від сміху. Враження склалося, що осінь.., та щира і насичена осінь, яку я обожнюю, вирішила в останній день листопада зробити усім нам подарунок: сьогодні був чудовий, теплий, сонячний день, моїм колінам було тепло. Місяць у повні. Люди сьогодні якісь неадекватні. Я неадекватна також, але не тільки сьогодні, то вже діагноз.
- Що у вас на столі робиться. Якийсь хаос!
- То не хаос, то стиль життя.
Через цей стиль я вже тиждень шукаю фотоапарат, олівці і ковпачки від ручок.
Ми розвалюємось на різні боки. І це так мило і так водночас неправильно.
Приватні веселощі, темні вечори, марення ліхтарів, вічне поспішання, театральні терміни і тренінги, дивні люди, з якими, на жаль, так і не вдалося порозумітися, веселі уроки англійської і непотрібні заняття в театральній студії, посмішки, нові звички, розмови, книжки, втома, мрії, приємні люди і колихання трамвайків, перші новорічні вогні, рух вперед, вперед і ні на мить назад, телевізійний флус, уривки розумних речей, малесенькі деталі забутої в анархії мого життя краси – це все листопад, цей шалений листопад цієї прекрасної осені, яка принесла в моє життя стільки нового, складного, невпорядкованого і гарного водночас!!!
А зараз я ляжу спати, щоб моя зима була такою ж легкою, мелодійною, казковою, як мої сни…
Тепло
провести час з цікавою людиною, отримати від неї неочікуваний подарунок,
вести невимушені розмови про людей, вибір, майбутнє, красу і книжки.
Дивитися у вікно, слухати англійську, потягувати крізь трубочку
тепло-вершкову каву. Запах книгарні в перемішку з нестерпним холодом
грузкої осені, що депресивно колихає чорними деревами. Ніжно гортати
незаймані сторінки... Посміхатися крізь холод. Ловити невловимі
миттєвості у вікнах трамваю... Юль, дякую за гарно проведений час! Та
зустріч стала для мене теплим шарфиком, що затишно окутав приємними
хвилинами...
На долівці стало стільки багато сердець дерев, що я вже не можу їх оминати. Серця під підошвами...
Натягнута атмосфера в пустій кабінці, бюлетень ручка. Мій свідомо-обдуманий вибір...
Осінь знущається, осінь насміхається, осінь забирає...
...Коли людина відходить, то приходить розуміння чогось невідомого. Ти навіть вже не знаєш, якого характеру це невідоме. Ти усвідомлюєш, що кимось була для тієї людини. Гріхом, продовженням чи гордістю. Ти не знаєш, що ти відчуваєш по її неминучому відході. - Жаль, смуток, пустку... Людини, яка стала причиною причин, враз не стало.
Вихідні мені дали усвідомлення сили сил, які не осягнути розумом. Сил, які можуть зламати техніку, плани і здоровий глузд. Сил, які здатні розставити всі крапки над "і", які здатні привести до трагічного, але логічного кінця.
Нитка, яка боляче робила сліди на тілі життя, розірвалася. Життя не припинилося, воно захотіло стати іншим... Для когось буде важко адаптуватися до нього, для когось - необхідно, але буде по-іншому, адже цієї червоної нитки не стало... і людини також...
Холодно, незатишно на дворі, темно... І в це дивне осіннє надвечірря хочеться думати про те хороше, що обов'язково станеться з нами... Неодмінно!
23.10.2012
На долівці стало стільки багато сердець дерев, що я вже не можу їх оминати. Серця під підошвами...
Натягнута атмосфера в пустій кабінці, бюлетень ручка. Мій свідомо-обдуманий вибір...
Осінь знущається, осінь насміхається, осінь забирає...
...Коли людина відходить, то приходить розуміння чогось невідомого. Ти навіть вже не знаєш, якого характеру це невідоме. Ти усвідомлюєш, що кимось була для тієї людини. Гріхом, продовженням чи гордістю. Ти не знаєш, що ти відчуваєш по її неминучому відході. - Жаль, смуток, пустку... Людини, яка стала причиною причин, враз не стало.
Вихідні мені дали усвідомлення сили сил, які не осягнути розумом. Сил, які можуть зламати техніку, плани і здоровий глузд. Сил, які здатні розставити всі крапки над "і", які здатні привести до трагічного, але логічного кінця.
Нитка, яка боляче робила сліди на тілі життя, розірвалася. Життя не припинилося, воно захотіло стати іншим... Для когось буде важко адаптуватися до нього, для когось - необхідно, але буде по-іншому, адже цієї червоної нитки не стало... і людини також...
Холодно, незатишно на дворі, темно... І в це дивне осіннє надвечірря хочеться думати про те хороше, що обов'язково станеться з нами... Неодмінно!
Вечір 1 жовтня
Мене дратує, коли закінчується зубна паста, сірники чи шампунь.
Я все ще намагаюся економити і знову таки нічогісінько не виходить.
Мені бридко, коли я роздратована чимось. Подобається бути щасливою. В такому стані я літаю навіть не на сьомому небі, не в казковому ефірі, а в собі. Я нічого не помічаю, не розумію і не хочу забивати зайвим мізки. Я стаю якимось одержимим естетом, зачарованим собою і своїми миттєвими радощами… Прикро, бо мені чомусь вже давно не щасливилось.
У мене нав'язлива ідея, яка ніяк не може викинутися за борт свідомості. Я знаю, що коли я складу її в прямокутничок і заховаю між книжками забуття, то обов'язково вона перетвориться на реальність, але я не можу…
Осінь без абстракцій… Осінь так як вона є.
Космоси, мушлі, жесті, апосіопези - пережиті етапи. Душа прагне чогось нового, але воно, мабуть, ще в зародку. Зараз якийсь реалістичний пробіл. Час рівномірно цідиться в амфору життя. Уста купаються в гарячому молоці. Вечори позбавлені магічності, сніданки – теплоти. Все якось беззмістовно чи навіть безсимволічно.
Живу в реальності. Новини не дивлюся. Що там в тому світі робиться? Читаю «Записки українського самошедшого» Ліни Костенко. Так і телевізорa не потрібно. Своєрідна ретроспекція. Прочитай – і згадай, як колись було.
Багато балакаю, п'ю молоко, посміхаюся, сперечаюсь, списую ручку на пусте, працюю на диплом, вмикаю-вимикаю плитку, клацаю клавішами… Плаваю в буднях…
Ніч 5 жовтня
Прокинутись з якимось особливим відчуттям, ніби з минулого життя чи з забутого дитинства. Врешті решт хіба дитинство не є минулим життям? Прожитий ланцюжок яскравих миттєвостей, що не помістяться навіть у вушко голки...
...Вранці всі метушаться. На інший бік вулиці треба перепливати на гондолі. Я розганяюсь – і перестрибую. Мокро скрізь. З парасоль на паркет скапують доріжки води. Мініатюрні калюжки. Знову дивне відчуття. За вікном надуте небо, ображене, заплакане. Кульки, привітання, квіти, цукерки, листівки, задоволені викладачі. Як не як, день вчителя! Плюс до того ще й 100-річчя університету.
Намагаюсь економити! Намагаюсь економити! Не економиться! Жовті рибки гіпнотизують. Вони танцюють якийсь ритуальний танець під ритм рухливих бульбашок, що піднімаються вверх. Суші заспокоюють гедоністичну потребу. Куітка схожа на самурая, коли подивитися ззаду.
Говорять, що у більшій частині випадків люди, ідеально сумісні живуть в різних частинах світу. Вони навіть не підозрюють про існування один одного. Виходячи з цього ніколи не можуть побачитися. От би порушити цей стереотип.
Бути в задушній цинтрофузі дрес-кодного занудства, рухів, тіл, неадекватності, розв'язності… Бути в центрі цього і водночасно осторонь. Розуміти, що не цього хоче душа, а зовсім іншого…
Ніч 11 жовтня
Осінь почала линяти… листям і калюжами. Безбарвна прохолода, безбарвні траєкторії безбарвних людей, тільки шарфики з кольоровим викликом миготять синхронно з світлофорами.
Ми міцно переплутані один з одним нитками. І якщо одну потянеш, то стане боляче. Є такі почуття, які не можна пояснити. Це не любов і не повага, це усвідомлення неминучої пов'язаності, що веде до усвідомлення багатьох речей. Ти розумієш, яка ти неправа, яка жорстока і невдячна. Ти дивишся на ситуацію крізь сльози під якимось іншим кутом, заокругленим, перед тобою пробігають ефемерними титрами спогади з дитинства: люди, місця, обрAзи, радощі - все розчаняється одне в одному, взаємодоповнюється, складається в цілісну картинку прожитого, яке ніколи не зміниш, але на якому можна ще виправитись.
Тобі шкода людей, яких ти любиш своєю прихованою любов'ю, без яких би не змогла жити в цьому жахливому світі, але поряд з якими водночас нестерпно, ти хочеш прихилитися до них, почути, як б'ється їхнє серце, взяти їхні руки в свої, сказати несказане, вибачитися за все, що ти сказала і накоїла. Але ти розумієш, що ти цього не зробиш, бо нитки натягуються і стає боляче.
Ми приречені на старість, а старість приречена на розлуку з життям - в цьому і вся наша трагедія.
...Крокую нескладними вуличками, які принишкло посилають жовті листи у вирій. Слухаю «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, намагаюся пережити відчуженість героя, але не виходить, мої думки, мабуть, випадково переслали разом з листами.
Дивилася сьогодні в калюжу - зорів не бачила, натомість розгледіла пазли - недолугі загадки осені.
…Все приходить з часом, ти правий.
Ніч 12 жовтня
Обтяжена денними емоціями і маленькими радощами, накрученими передчуттями, холодом і тишею осінньої ночі. Ми ніколи не зрозуміємо себе, мабуть, через те, що нас створюють, але інструкції по користуванні собою не дають. В будь-яку хвилину може відбутися якась психічна курйозність.
Вечір 16 жовтня
Імлиста осінь виснажує. Таке враження, що крапельки вологи витягують енергію. Ти прокидаєшся, надягаєш посмішку, але відчуваєш на собі якийсь тягар… тягар невиконаних справ і одинокості, не самотності, а ОДИНОКОСТІ. Кожен день крутить тебе по колу. В постійному русі ти схвачуєш деталі, незначні мазки якихось нюансів. Твоє життя протікає в іншому ритмі, який тобі майже подобається, але клята імла знебарвлює полотно твоєї улюбленої осені. Відчуття ненасиченої насиченості.
Ти хочеш змін, ти їх прагнеш, тому реагуєш на будь-який порух барометра подій з відвертим бажання щиро впустити ці зміни в своє маленьке життя.
Вечір 19 жовтня
Це не осіння депресія, це якась хронічна низхідна градація: якщо не таланить, то не таланить в усьому. Чомусь навіть ті речі, які надавали життєвого тонусу, враз втратили своє життєствердне значення.
Безлюдно навколо, жовте світло ліхтарів прилипає до вологого асфальту. Я не хочу заходити в квартиру, там мене все одно ніхто не чекає, краще вже бути під безкінечним куполом сліпого неба, аніж під брудною стелею.
...Зайшла. Послухала тишу, почала розкладати на полички передумане і переслухане сьогодні. Стало ще важче. Раніше світ здавався якимось незбагненно-символічним, зараз - дорослим. Мені потрібен маленький стимул, щоб знову посміхатися від щастя.
Ніч 22 жовтня
В один прекрасний момент я почала жити іншим життям, але те, попереднє, не закінчилося, воно продовжується за кільканадцять кілометрів. Життя, де люди не знають, що таке тепло і затишок, гармонія і краса. Там люди плювати хотіли на рідну матір, там все так неоднозначно і темно, безперспективно і задушно, там в людських думках вироджуються хижацькі плани і злість. В тому житті я жила колись і формувалася. Я б з радістю порвала з ним стосунки, але в тому житті в мене залишилися батьки, яких я люблю, своєю непоказною любов’ю… Коли б в моїх силах забрати їх з того життя в своє життя! Треба йти до цілі хоча б не заради себе, а заради них! Я не кажу, що тут казково, але тим не менше по цей бік ріки буття я намагаюся сама творити свій ефір, я незалежна в своїх діях, там же постійно тиснуть якісь обставини…
… Зірвалася, несправедливо і знову ж таки абсолютно недоладно… Мілкий шрифт занудних текстів, розкуйовджені зім'яті в пориві злості листки, еверести недочитаних книжок – я зробила висновок, що мені потрібно розвіятись. Погодувати свій мозок, як каже Поліглот, чимось красивим.
Цим делікатесом виявився фестиваль органної музики. Я не розуміюся в музиці, але я її відчуваю. Може, коли б я зналася на особливостях музичних текстів, я б краще розуміла, що хотів автор донести до слухачів, але, на жаль, я тут нуль… Тому приходиться обмежитися інтуїтивним осягнення. Орган – то щось дивне і незбагненне. Як людина, яка знає безліч мов, він лунає різними несумісними на перший погляд звуками. І вони так органічно переходять, що дух захоплює.
Сьогодні грала Тетяна Орлова – заслужена артистка України з Білої Церкви. Вона виконувала тексти митців XVIII-XIX століття. Солістка грала композиції представників французької, італьйської та німецької шкіл. Центральною постаттю був Й. Бах, усі інші розглядалися в контексті його біографії. Але мені не сподобалася його музика. Вона, як сказала Ізольда, дуже важка. Натомість я умиротворено розчинялася в прекрасних хоральних прелюдіях Мюттеля, пасторалі невідомого автора, курйозних нотах «Алілуя» Генделя, витончено-романтичній сіціліані Боссі, притишено-лякливому «Largo cantabile» мого улюбленого Вівальді. Під час Версету Луї Лефербюр-Велі мені уявлялося ніби я в зеленому лабіринті, а навколо ніч, але вона чомусь не темна, бо навколо літають мільйон світляків і я дивлюся на все це чудо і мені добре.
Якось так чудово було слухати божественну музику органу, на півтори години я забула про всі недомоменти.
Як не сумно, але осінь вже закінчилася, почався затяжний пролог до зими.
Ніч 23 жовтня
Ми всі втомилися один від одного, від осені, від режиму життя. Я бачу, як на обличчях починає менше з'ялятися посмішка, очі втрачають блиск, натомість в них застряг якийсь приватний роздум. Кожен починає закутуватися у ковдру своїх нерозкладних проблем і переживань. Сумно якось, що осінь і життя таке роблять з нами.
На долівці валяються жовті серця дерев. Я оминаю їх, щоб не зробити боляче.
Нас загнано в клітку безкінечних дресирувань духу, сили волі і спритності. Нас перевіряють чи здатні ми вижити в умовах перевантажень.
Ми все більше ховаємося в приватні ковдри, відчуваючи недалекий холод.
Хто скаже мені, що буде далі?
Зима. Переродження. Новий відлік…
10.10.2012
Мене дратує, коли закінчується зубна паста, сірники чи шампунь.
Я все ще намагаюся економити і знову таки нічогісінько не виходить.
Мені бридко, коли я роздратована чимось. Подобається бути щасливою. В такому стані я літаю навіть не на сьомому небі, не в казковому ефірі, а в собі. Я нічого не помічаю, не розумію і не хочу забивати зайвим мізки. Я стаю якимось одержимим естетом, зачарованим собою і своїми миттєвими радощами… Прикро, бо мені чомусь вже давно не щасливилось.
У мене нав'язлива ідея, яка ніяк не може викинутися за борт свідомості. Я знаю, що коли я складу її в прямокутничок і заховаю між книжками забуття, то обов'язково вона перетвориться на реальність, але я не можу…
Осінь без абстракцій… Осінь так як вона є.
Космоси, мушлі, жесті, апосіопези - пережиті етапи. Душа прагне чогось нового, але воно, мабуть, ще в зародку. Зараз якийсь реалістичний пробіл. Час рівномірно цідиться в амфору життя. Уста купаються в гарячому молоці. Вечори позбавлені магічності, сніданки – теплоти. Все якось беззмістовно чи навіть безсимволічно.
Живу в реальності. Новини не дивлюся. Що там в тому світі робиться? Читаю «Записки українського самошедшого» Ліни Костенко. Так і телевізорa не потрібно. Своєрідна ретроспекція. Прочитай – і згадай, як колись було.
Багато балакаю, п'ю молоко, посміхаюся, сперечаюсь, списую ручку на пусте, працюю на диплом, вмикаю-вимикаю плитку, клацаю клавішами… Плаваю в буднях…
Ніч 5 жовтня
Прокинутись з якимось особливим відчуттям, ніби з минулого життя чи з забутого дитинства. Врешті решт хіба дитинство не є минулим життям? Прожитий ланцюжок яскравих миттєвостей, що не помістяться навіть у вушко голки...
...Вранці всі метушаться. На інший бік вулиці треба перепливати на гондолі. Я розганяюсь – і перестрибую. Мокро скрізь. З парасоль на паркет скапують доріжки води. Мініатюрні калюжки. Знову дивне відчуття. За вікном надуте небо, ображене, заплакане. Кульки, привітання, квіти, цукерки, листівки, задоволені викладачі. Як не як, день вчителя! Плюс до того ще й 100-річчя університету.
Намагаюсь економити! Намагаюсь економити! Не економиться! Жовті рибки гіпнотизують. Вони танцюють якийсь ритуальний танець під ритм рухливих бульбашок, що піднімаються вверх. Суші заспокоюють гедоністичну потребу. Куітка схожа на самурая, коли подивитися ззаду.
Говорять, що у більшій частині випадків люди, ідеально сумісні живуть в різних частинах світу. Вони навіть не підозрюють про існування один одного. Виходячи з цього ніколи не можуть побачитися. От би порушити цей стереотип.
Бути в задушній цинтрофузі дрес-кодного занудства, рухів, тіл, неадекватності, розв'язності… Бути в центрі цього і водночасно осторонь. Розуміти, що не цього хоче душа, а зовсім іншого…
Ніч 11 жовтня
Уж небо осенью дышало,
Уж реже солнышко блистало,
Короче становился день…
О. Пушкін
Осінь почала линяти… листям і калюжами. Безбарвна прохолода, безбарвні траєкторії безбарвних людей, тільки шарфики з кольоровим викликом миготять синхронно з світлофорами.
Ми міцно переплутані один з одним нитками. І якщо одну потянеш, то стане боляче. Є такі почуття, які не можна пояснити. Це не любов і не повага, це усвідомлення неминучої пов'язаності, що веде до усвідомлення багатьох речей. Ти розумієш, яка ти неправа, яка жорстока і невдячна. Ти дивишся на ситуацію крізь сльози під якимось іншим кутом, заокругленим, перед тобою пробігають ефемерними титрами спогади з дитинства: люди, місця, обрAзи, радощі - все розчаняється одне в одному, взаємодоповнюється, складається в цілісну картинку прожитого, яке ніколи не зміниш, але на якому можна ще виправитись.
Тобі шкода людей, яких ти любиш своєю прихованою любов'ю, без яких би не змогла жити в цьому жахливому світі, але поряд з якими водночас нестерпно, ти хочеш прихилитися до них, почути, як б'ється їхнє серце, взяти їхні руки в свої, сказати несказане, вибачитися за все, що ти сказала і накоїла. Але ти розумієш, що ти цього не зробиш, бо нитки натягуються і стає боляче.
Ми приречені на старість, а старість приречена на розлуку з життям - в цьому і вся наша трагедія.
...Крокую нескладними вуличками, які принишкло посилають жовті листи у вирій. Слухаю «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, намагаюся пережити відчуженість героя, але не виходить, мої думки, мабуть, випадково переслали разом з листами.
Дивилася сьогодні в калюжу - зорів не бачила, натомість розгледіла пазли - недолугі загадки осені.
…Все приходить з часом, ти правий.
Ніч 12 жовтня
Обтяжена денними емоціями і маленькими радощами, накрученими передчуттями, холодом і тишею осінньої ночі. Ми ніколи не зрозуміємо себе, мабуть, через те, що нас створюють, але інструкції по користуванні собою не дають. В будь-яку хвилину може відбутися якась психічна курйозність.
Вечір 16 жовтня
Імлиста осінь виснажує. Таке враження, що крапельки вологи витягують енергію. Ти прокидаєшся, надягаєш посмішку, але відчуваєш на собі якийсь тягар… тягар невиконаних справ і одинокості, не самотності, а ОДИНОКОСТІ. Кожен день крутить тебе по колу. В постійному русі ти схвачуєш деталі, незначні мазки якихось нюансів. Твоє життя протікає в іншому ритмі, який тобі майже подобається, але клята імла знебарвлює полотно твоєї улюбленої осені. Відчуття ненасиченої насиченості.
Ти хочеш змін, ти їх прагнеш, тому реагуєш на будь-який порух барометра подій з відвертим бажання щиро впустити ці зміни в своє маленьке життя.
Вечір 19 жовтня
Це не осіння депресія, це якась хронічна низхідна градація: якщо не таланить, то не таланить в усьому. Чомусь навіть ті речі, які надавали життєвого тонусу, враз втратили своє життєствердне значення.
Безлюдно навколо, жовте світло ліхтарів прилипає до вологого асфальту. Я не хочу заходити в квартиру, там мене все одно ніхто не чекає, краще вже бути під безкінечним куполом сліпого неба, аніж під брудною стелею.
...Зайшла. Послухала тишу, почала розкладати на полички передумане і переслухане сьогодні. Стало ще важче. Раніше світ здавався якимось незбагненно-символічним, зараз - дорослим. Мені потрібен маленький стимул, щоб знову посміхатися від щастя.
Ніч 22 жовтня
В один прекрасний момент я почала жити іншим життям, але те, попереднє, не закінчилося, воно продовжується за кільканадцять кілометрів. Життя, де люди не знають, що таке тепло і затишок, гармонія і краса. Там люди плювати хотіли на рідну матір, там все так неоднозначно і темно, безперспективно і задушно, там в людських думках вироджуються хижацькі плани і злість. В тому житті я жила колись і формувалася. Я б з радістю порвала з ним стосунки, але в тому житті в мене залишилися батьки, яких я люблю, своєю непоказною любов’ю… Коли б в моїх силах забрати їх з того життя в своє життя! Треба йти до цілі хоча б не заради себе, а заради них! Я не кажу, що тут казково, але тим не менше по цей бік ріки буття я намагаюся сама творити свій ефір, я незалежна в своїх діях, там же постійно тиснуть якісь обставини…
… Зірвалася, несправедливо і знову ж таки абсолютно недоладно… Мілкий шрифт занудних текстів, розкуйовджені зім'яті в пориві злості листки, еверести недочитаних книжок – я зробила висновок, що мені потрібно розвіятись. Погодувати свій мозок, як каже Поліглот, чимось красивим.
Цим делікатесом виявився фестиваль органної музики. Я не розуміюся в музиці, але я її відчуваю. Може, коли б я зналася на особливостях музичних текстів, я б краще розуміла, що хотів автор донести до слухачів, але, на жаль, я тут нуль… Тому приходиться обмежитися інтуїтивним осягнення. Орган – то щось дивне і незбагненне. Як людина, яка знає безліч мов, він лунає різними несумісними на перший погляд звуками. І вони так органічно переходять, що дух захоплює.
Сьогодні грала Тетяна Орлова – заслужена артистка України з Білої Церкви. Вона виконувала тексти митців XVIII-XIX століття. Солістка грала композиції представників французької, італьйської та німецької шкіл. Центральною постаттю був Й. Бах, усі інші розглядалися в контексті його біографії. Але мені не сподобалася його музика. Вона, як сказала Ізольда, дуже важка. Натомість я умиротворено розчинялася в прекрасних хоральних прелюдіях Мюттеля, пасторалі невідомого автора, курйозних нотах «Алілуя» Генделя, витончено-романтичній сіціліані Боссі, притишено-лякливому «Largo cantabile» мого улюбленого Вівальді. Під час Версету Луї Лефербюр-Велі мені уявлялося ніби я в зеленому лабіринті, а навколо ніч, але вона чомусь не темна, бо навколо літають мільйон світляків і я дивлюся на все це чудо і мені добре.
Якось так чудово було слухати божественну музику органу, на півтори години я забула про всі недомоменти.
Як не сумно, але осінь вже закінчилася, почався затяжний пролог до зими.
Ніч 23 жовтня
Ми всі втомилися один від одного, від осені, від режиму життя. Я бачу, як на обличчях починає менше з'ялятися посмішка, очі втрачають блиск, натомість в них застряг якийсь приватний роздум. Кожен починає закутуватися у ковдру своїх нерозкладних проблем і переживань. Сумно якось, що осінь і життя таке роблять з нами.
На долівці валяються жовті серця дерев. Я оминаю їх, щоб не зробити боляче.
Нас загнано в клітку безкінечних дресирувань духу, сили волі і спритності. Нас перевіряють чи здатні ми вижити в умовах перевантажень.
Ми все більше ховаємося в приватні ковдри, відчуваючи недалекий холод.
Хто скаже мені, що буде далі?
Зима. Переродження. Новий відлік…
Сонце
пульсує за вікном домашнім теплом. Я втомлена від себе, від опіки, від
розмов. Якийсь недоладний пофігізм. Не хочеться приймати рішення, не
хочеться виконувати роботу, не хочеться бути чемною і красивою. Соромно
за себе, дуже соромно, але гординя вибачатися не дозволяє. Треба
виринати, а не виринається. Зараз все здається таким УГ, хоч насправді
все не так... Клятий суб'єктивізм.
Здавалося, тільки місяць не була на Блоксі, а всі стали якимись такими чужими. З'являються нові люди, а старі друзі зникають, віддаляються у приватне життя. Раніше блог був потребою, тепер став звичкою. Приходить момент, коли набридає бути якоюсь нематеріальною думкою, хочеться стати людиною для людей. Тому, якщо враз захочете поспілкуватися не тільки про теми, що виринають у Малюку Філософія, то заходьте сюди.
05.10.2012
Здавалося, тільки місяць не була на Блоксі, а всі стали якимись такими чужими. З'являються нові люди, а старі друзі зникають, віддаляються у приватне життя. Раніше блог був потребою, тепер став звичкою. Приходить момент, коли набридає бути якоюсь нематеріальною думкою, хочеться стати людиною для людей. Тому, якщо враз захочете поспілкуватися не тільки про теми, що виринають у Малюку Філософія, то заходьте сюди.
05.10.2012
Ще осінь зовсім молода,
Не встигла перейти полями...
Сергій Бабкін
10 вересня
Що таке життя? - Випадковості, можливості і перешкоди, що відбуваються з нами. Життя – це все, що відбувається поза нами і в нас. Життя – це безкінечні шукання і відкривання нових материків.
…Поскрипування улюбленої гойдалки, коктейль звуків, відбитки чужого взуття, конвульсивне сонце… сонце, яке присутнє завжди, навіть вночі.
…Починаю економити на собі – не вдається… Скрип гойдалки, самозаглиблення, читання віршів – це все чомусь викликає мурахи по тілі… Я надто розклеїлась. Згадую минулу осінь... приємну осінь, коли було стільки надій на майбутнє, але із її закінченням вони враз також припинили своє існування.
Мабуть, я надто багато думаю… Потрібно менше заглиблюватися: є ж осінь, прекрасні холодні ранки, миттєві розмови з людьми, які наповнювали собою моє літо, є гойдалка і її ржаве поскрипування, є калейдоскоп звуків, людей, вражень, а це головне зараз.
11 вересня
Мабуть, нове життя починається з нової музики, адже музика завжди поряд, вона обрамлює життєву буденність. Музика завжди є первинним імпульсом асоціацій. Отож, з початком нової музики має початися нове життя. Чи навпаки? З початком нового життя потрібно онулити плеєр і закачати туди нові треки? А, може, взагалі ніякого нового життя нема?Може, це новий розділ старої книжки? Всього лише новий етап. Спірно.
Але я щось відчуваю. Це майже те саме, як я відчуваю прихід осені чи душу незнайомця. Це відчуття досить розмите, якесь невпорядковане, але воно є, а це вже щось значить.
… Ця осінь має смак лате…
… Не можу без людей. Мені потрібно бути там, де їх багато. Я можу з ними не спілкуватися, а просто спостерігати, слухати шум їх змішаних голосів, вивчати їх риси обличчя. Мені здається, що коли я зберу якнайбільше людських образів, мені вдасться зрозуміти людську сутність та і взагалі життя, а разом з тим і себе.
…Якесь незрозуміле відчуття неповності, ненасиченості, голод вражень. Що воно таке?
12 вересень
Я вилила на сукну ванілачіно і цілий день пахла кавою. Мабуть, таки моя чуйка не обманює. Щось нове почалося. Тому треба адаптувати до цього нового вміст плеєра. Давно пора почати слухати нову музику.
Сьогодні я переступила нову грань. Я дозволила грі початися. І вона почалася у стінах гангстерського інтер’єру... з філософських розмов про Бога, реєнкарнацію і психологію. Я дозволила говорити про мої очі, як про об’єкт захоплення, я залишила комплекси і сміливо подивитися в абсолютно невідомі очі. Я відчула незрозумілу лабіринтність і складність особистості, що сиділа навпроти мене і намагалася звернути своїми словами гори для мене. Холод, підозрілість, відстороненість… Мене бентежить все те, що я зараз відчуваю, але вже до іншої людини. Тепло, якийсь сестринський потяг і приємний затишок. Мене насторожує це почуття, бо я не знаю, як його назвати. Є інша особа, головний герой минулої осені, який також мене не покидає. Все зараз збилося в якийсь надзвичайно заплутаний клубок, який я не розплутую, а чомусь тільки розглядаю.
17 вересня
Чого не можна бути безпричинно щасливою? - Бо не можна. Завжди хтось знайдеться, щоб стати головним поштовхом до радості. Цей хтось… Чомусь він мені став асоціюватися з осінню. Знову те ж саме, ті ж п’янкі очі, той же зверхньо-солодкий погляд, терпкий голос. Але вже немає тієї невпевненості і сором’язливості, є відкрита розмова про миттєві речі...
Куітка, як давно ми з тобою естетично насолоджувалися смачною їжою, відвертими розмовами і веселим фільмом. Ще одна гарна сторінка нашої історії перегорнута.
Мене дивує, чому люди такі пригружені. Зараз же така прикрасна осінь. Посміхайтеся!
20 вересня
Бардак в голові. Осінь знову повертає незакінчену історію продовжуватися. Знову з’являється Аполлон і знову так само зникає, залишаючи приємну жменьку вражень, уже інших, тепліших і тактильніших. Дитинна поведінка? Ну, і нехай. Коли б усі дорослі вели себе серйозно і правильно, світ би давно зійшов з глузду. Треба інколи вигадувати дурниці і робити дурниці… і говорити дурниці (вибач Марін, що ти цілий день слухала мою безвихідну ахінею). Є люди, які люблять, щоб слухали лише їх, а є люди, які слухають тебе. Дякую, що ти от така є. Просто ті люди, які мають те, чого не маєш ти, ніколи не зрозуміють, як тобі не вистачає цього.
А надворі осінь надулася теплими хмарами і їй все одно, що у вас на душі. Вона знає, що коли вам погано, ви купуєте снікерс і збиваєте кілометри містом, або роздивляєтеся клаптик нема, обрамлений багатоповерхівками, або слухаєте схлипування улюбленої гойдалки, вона знає, але ігнорує вас, бо ви маєте вирішити свої проблеми самі, або покластися на час. З часом все стає на свої місця...
21 вересня
Мене магнітом тягне до харизматичних і хтивих чоловіків. Я обожнюю за ними спостерігати, перекидатися з ними поглядом і розмовляти. Зазвичай, такі чоловіки владні, впевнені і сильні, які можуть забезпечити опору і затишок. Я люблю інтелектуальних чоловіків, але щоб їх розум був чимось більшим, ніж завчена теорія. Я люблю веселих чоловіків, що вміють розсмішити, не образивши. Я люблю чоловіків, після спілкування з якими хочеться спілкуватися з ними завжди і скрізь. Я люблю добрих і безкорисливих чоловіків, які мають щире серце і чисту душу. На жаль, хтивим чоловікам не вистачає доброти, а добрим – хтивості. Дефіцитний нелогізм, або просто удар під ребро максималізму.
Я люблю стильних чоловіків, які мають почуття смаку і міру грошам. Я люблю чоловіків з родзинкою, яку потрібно ще розкусити, щоб відчути секретний післясмак.
Я люблю чоловіків, бо їх можна гладити по голові, а вона в них така приємна на дотик.
Я люблю чоловіків, бо від них завжди віє теплом і ніжністю, не від всіх, звичайно, але від тих, які мені подобаються, однозначно.
28 вересня
Просто є такі люди, які приймають тебе такою, як ти є - неадекватною, дивною, зі всіма фетишними прибамбасами. З цими людьми приємно спілкуватися, бо вони теплі і добрі. Такі люди живуть в маленьких кімнатках і жарять хруску картоплю. З ними пов'язано багато гарних спогадів і тем.
… І коли настає новий період, то приходить розуміння чогось іншого. Твоє ставлення до певних речей змінюється. Ти розумієш, що фемінізм – це не дискваліфікація чоловіків зі свого світу, а лише гідне самоствердження поряд з ними. Приходить маленьке усвідомлення мистецтва бути жінкою і чітке розуміння підступного жіночого характеру.
Жіночий колектив, друзі, - це все одно що зміїне кодло. Ніколи не пригрівайте місце в ньому, отруять життя і навіть не скривляться.
Ця осінь без абстракцій, вона наповнена конкретними людьми і речами.
30 вересня
Вершечок малюка-кактуса вже видніється з ринки. Скоро з ним можна буде розмовляти на серйозні теми. Поливаю його раз в тиждень. Думаю, йому подобається жити зі мною. Поки що претензій не проявляє. Мій специфічний календарик хизується 30 числом септембера. Ось і ще один місяць пошуку себе позаду. Цілий місяць я втікала від університетських буднів до справжнього життя. І це виходило дуже продуктивно. Спочатку відвідини Куітки в лікарні, де ми на лавочці роз’їдали солодощі і ржали з різних речей, милі розмови з Мішкою, потім посиденьки в приватних космосах, зустрічі, посмішки, доторки, жарти, новий колектив, нові знайомства, чудернацькі побачення, неочікувані повороти, люди, розмови, літелбени, нові книжки, пушкіни, лермотови, пророцтва, снікерси, спантеличений шелест пожовклого листя, трамваї, чашки молока на сніданок, слова, літери, емоції…
Чомусь сумно, коли дивлюся на пожовкле листя. Воно нагадує про циклічність, яка враховує перспективу зими. Я не противниця грудня, ні, я просто боюся холоду і не тільки температурного… Я все ще наївно шукаю ідеальних пропорцій духовного і тілесного. І, здається, вірю у казку… Потайки від всіх, на одинці з собою.
03.09.2012
Бо
осінь - ряд елементарних епізодів, що еклектично послідовні. Енцикліки
про зміну епізодів осінь поширює всіма можливими шляхами (як от
промінням, вітром, павутинням, летом листя, закляклістю, тощо)
Тарас Прохасько
Осінь...
Вона існує поза моїм літом, яке ще продовжує жити в мені. Я не можу
позбутися його, я не хочу позбуватися, я намагаюся знайти ниточки, які
сполучають мене з сонячними днями, я шукаю поглядом людей, які розділяли
зі мною це літо...і не знаходжу. Рутина... Навчання, тісні аудиторії і
нудні теоретичні бесіди... Віддаленість від справжнього життя. Я
скуштувала це життя на смак, я знаю, як воно тане на язику світочуття, я
вже залежна від скаженого ритму непередбаченої молодості...Я не хочу
назад в смиренні стіни навчального закладу, де нецікаві одногрупники і
занудні викладачі ріжуть слух і зір. Я хочу життя! Хочу комунікації!
Хочу нового і приємного. Не уявляю, як буде проходити адаптація до
звичного ритму. Я не хочу осені! Поверніть мені сонце, що приторно
коливається на чистому морському небі...
Немає коментарів:
Дописати коментар