28. 01. 12

Чергове...

Поняття не маю, як це люди пишуть романи чи хоча б повісті. Це колосальна праця. По-перше, тут вже не скористаєшся методом "писанням навмання", коли пишеш все, що в голову лізе в даний момент, як це зазвичай у мене буває з етюдами. Тут потрібна чітка система героїв, продума фабула, оригінальні шляхи думок і головне доступність, щоб люди розуміли, про що вони читають. Для мене це все дуже складно, в етюдах немає ніякої системи персонажів, бо зазвичай у мене розповіді моногеройні, розповідь інколи переростає в невласне пряму мову, сюжету як такого взагалі буває нема. Це щось схоже на прустівський "потік свідомості", але якось не дуже хочеться епігонити, хочеться щось оригінальне. Зрозуміло, якщо це "потік свідомості", то людям складно його сприйняти. Але я взагалі прихильниця не розуму, а почуття. Для чого щось розуміти, потрібно відчути, треба, щоб залишився осад. По-друге, фрагментарні знання вже не підійдуть, потрібно детально і безпосередньо ознайомитися із процесами, про які йде мова. Треба вміло оперувати деталями. Одним словом треба багацько знати. Я звичайно не хочу бути другим Флобером, який все продумував до мікроскопічної коми, але все ж треба до чогось прагнути.

Кілька разів пробувала щось писати, але не виходить. Якось дуже куцо народжуються думки. Пишу, пишу, а потім раз - і все, прірва. Вже є певно окреслений сюжет, навіть кілька сформованих образів, заснованих на автобіографізмі, але дуже туго, та ще й часу мало, щоб повністю віддатися цьому. Може, ще не доросла для такого.

Інколи я читаю книги і просто не розумію, як можна бути автором такого неймовірного, дивного, теплого, незабутнього...

Я завжди була шокована після прочитання книг Люко Дашвар. З одного боку в тому, що ця жінка пише, нема ж нічого такого, але її розповіді якась трясовина. Як затягне, то витягне тільки останнє слово, а ще гра слів, яку вона використовує у своїх романах: мати все, Мо' Руся, Рай.Центр, село нЕлЮди. І дикі неочікуваності. Її книги пожна порівняти із смачними цукерками, які ненаситно пожираєш, а потім забуваєш про них. Мені дуже подобають її книги, але разом з тим, я розумію, що певним чином вони породжені маргінальністю, якесь протиряччя в них відчувається.

Мені імпонує проста розповідь Рея Бредбері. На днях прочитала його "Посмішку" - примушує задуматися. Гарно писав Ремарк, хоч "На Західному фронті без змін" я не розсмакувала ще. Як можна забути про мого улюбленого Уальда, творчість якого виховала в мені любов до естетичного, про Гі де Мопасана, натуралізмом якого я запихала свій депресивний підлітколізм, а Коцюбинський, його надзвичайно тонкий психологізм, та мене навіть Стефаник пробрав на сльози. Я вже мовчу про Шекспіра, Лесю Українку, Уласа Самчука, Валерія Шевчука, Іздрика, Роздобудько та інших сучасних і класичних...

Як же хочеться порівнятися з ними або хоча б наблизитись!

30. 01. 12

Мороз, блокнот і колінка

Знову новий відлік. Більша половина зими позаду, а разом з нею певні люди, і страхи, і перешкоди, і сходинки. Мороз залазить під шкіру, таке враження, що він хоче мене розірвати зсередини. Мороз ненаситний. Він скрізь: в повітрі, в хрусті снігу, в мені. Важкий був місяць. Скоро він загубиться в пам'яті. Від нього залишаться лише метафорично-заокруглені конспекти. Насолодливо пожираю літери не подарунка на день народження, а "ми просто тебе любим". Дя-я-якую! Сьогодні, за порадою Поліглота і Цитрини, купила блокнота, який буду носити біля серця і записуватиму в ньому все, що тільки-но народжуватиметься. Блокноти - це один з моїх фетишів. Я їх люблю приблизно так само, як колінця. Якщо колінка я лапаю, то блокноти - нюхаю. Для мене чистий записничок - це як щось дуже цнотливе, інколи страшно порушувати своєю каліграфією ту непорочність... Мій новий записник гранатного кольору з сторінками в старовинному стилі... Вогники доль поступово зникають. Сплять... А я опустошено і водночас полегшено посміхаюсь.

01. 02. 12

Як ми лютий зустріли

Ми сидимо в мікроскопічній кімнатці, яка по вінця повна брудного посуду, непомитої підлоги, непотрібного мотлоху, жуємо курятину і п'ємо природній чай. Ми злі на людей, водночас нам смішно з них. Відчуваємо себе також свинями, але не хочемо бути жертвами. Ми не знаємо, куди себе подіти. Зрештою не зраджуємо традиціям: ідемо двоє в рідненьку Террамару. Традиційні блинчики попихаємо глінтвейном. Розігріті естетичною теплотою вина і атмосферою Траторії, вирішуємо розвинути наш самотній "екватор" у щось грандіозніше. По дорозі до Куітки з'їдаємо шоколадку з "цільовими" горіхами і безперестанку про щось говоримо, кутаючись тим часом в шарфи від скаженого морозного розгардіяжу. Лютий виправдовує свою назву... Нам не вірять, що ми повнолітні. Обламуємо невірячих і йдемо до мене. Знову розмовляємо про все, що можна і що не можна, хоч, якщо подумати, то нам можна розмовляти про все, бо ми вже давно, як повнолітні. Потім я нарешті знаходжу консенсус зі своїм гардеробом, і ми рушаємо до дівчат. Не встигаємо, не знаємо пароль, але все таки проходимо, усі вже в зборі. Ми знову посміхаємось. Тусовка починається. Ми шоковані, бо не очікували такого веселого паті. Поки всі навколо намагаються один одному сподобатися, ми з Куіткою дивимося пустим поглядом на руку, в якій...Йорік. Ми не дивні, не подумайте. Ми просто не такі, як усі. Ми баранці. Тільки не такі, про яких ви подумали. Усе діло в кучеряхах. Ми обидві "непрямі". Весело. Я трохи в паніці, але стає навіть цікаво. Одним словом, задоволені... Під ранок завалюємося на квартиру. Нас п'ятеро. Далі стандартні процедури: чай, теревені, сон поперек ліжка, щоб усі помістилися. У нас залишається десь дві години до пар. Вирішуємо поспати. Прислухаюся до сопіння. У всіх воно різне. Мені стає затишно, в результаті я засинаю також. Клятий будильник. Більша половина нас, себто я, Куітка і Женя, його хтиво ігнорує. Нам добре під ковдрами. Ок з Рисункою в цей час снідають. У8.00 ми з Куіткою знову одні: дівчата уже побігли. Ми не поспішаємо, ну...тобто я непоспішаю. Куітка біситься... Біжимо швидше від холоду. Пара... Двогодинне спання дає про себе знати. Після другої пари нарешті добираємося до автомата. П'єм каву. Кава чудодійно заряжає, в крайньому разі мене. Зустрічаємо Дашу. Вона повідомляє нам пречудову новину: університет закривають на карантин через сильні морози. Ми щасливі несемо цю дорогоцінну радість в аудиторію. Усе таки мороз не тільки лЯпасає всім обличчя, від нього ще й є якась користь. Кілька днів нічогонеробіння!!! В повітрі літають блискітки, немов Менделєєв розсипав молекули Аргентуму, хоч я невпевнена, що молекули срібла блищать на сонці (вони ж крихітні) - сліпа метафоризація... Вирішую стати колекціонером поглядів. В моїй колекції - вже два - по-рабськи м'який і зверхньо-п'янкий... А через місяць ВЕСНА!..

04. 02. 12

Одна в каное

Холодно...Мабуть, найбанальніша репліка цього місяця. Рятують батереї, що відчайдушно мовчать теплом, термос з гарячим наваристим чаєм, ковдра і книжка, чи скоріше літери і клапті окремих абзаців, які викликають приємні відчуття, що на грані задоволення.

Почався період "заплуталася". Витягую з пам'яті безфарбні фігурки думок, розглядаю їх, намагаюся щось зважити, зрозуміти, хоч знаю, що нічого я сама не допетраю, бо все покаже час, усе, що зараз приховане в розважливому діалозі.  Як же це знайомо,  ніби один кадр наклали на інший. І яка ж я зрештою боягузка!

В мене кожен відрізок життя супроводжують певні пісні, фільми чи книги.. і люди, і вчинки. Можу слухати від Люби Юнак до  "Реквія" Вівальді. Нема стандартів. Та й навіщо вони здалися? От саме зараз вподобалася мені творчість однієї молоденької львівської групи"Один в каное". Це ще не розкручена, але, як на мене, досить перспективна група. Хоча сумніваюся, що вони стануть зрозумілими для всіх, бо їх музика - це щось ірреальне і крихке. Таке середньостатистичному слухачу не до смаку. Власне тут можна послухати їхні пісні. Найбільше кайфую від "Дерево", "Небо", "Білизна", "Слухай дощі" і "Вулиця". Про групу можете прочитати отут і тутечки . Фішка цього гурту в мінімалізмі з інструментальним акомпанементом, надзвичайних словах, теплою, трохи затертою, схожою на старі фотографії, мелодикою виконання. Від їхньої творчості пахне незайманістю, мріями, сюрчанням коників і якоюсь схлипуючою ностальгією. Відчувається, що люди займаються тим, чим хочуть не заради слави, а заради насолоди і нірвани (в крайньому разі зараз).

Слухаю я ці тексти, і думки насичуються приємною відлигою, якимись новими цілями і мріями. Зникають комплекси, психози і страхи. Гарну музику люди творять! Бажаю їм натхення побільше, багато прихильників і успіхів.

Слухаю, читаю, дивлюся "Теорію брехні", мабуть, до всієї цієї досить безтурботної картини треба ще почати малювати і нарешті написати статтю про християнську мораль і фемінізм (правда, ще не знаю, як зліпити ці два поняття в гармонійний плин думки).

Практично схоже починалася минула зима, але Я вже трохи інша.

Заплутана гарнітура і солодковато-каламутний термосний чай, післясмак від спілкування, гармидер на поличках усвідомлення, відчайдушне чекання весни! Одна в каное холодної лютневої ночі...А, може, і не одна...

08. 02. 12

Не-на-весна
Наліт, намул, надлишок. Склад "на" кип'ятить мозок. Нестача, невпевненість, невдаство - приходить гнітючий "не". Не тільки щасливі не рахують годин, цим ще займаються загублені в часі. Задумливо пригадую, який сьогодні день. А різниця яка? Ми все одно живемо від свята до свята. Вдихаємо - і затримуємо повітря до червоної цифри в календарі. Незабаром день Валіка - свято сліпців. А для мене повноцінним холідеєм є ВЕСНА. Здається, почала розуміти себе. Сама собі зробила мушлю і продовжую. Солодка піщаність м'якне в чашковому літі. Чомусь кожен пост хочеться закінчувати таким приємно-нейтральним словом "весна"...