Про написання роману

26. 01. 12

Поняття не маю, як це люди пишуть романи чи хоча б повісті. Це колосальна праця. По-перше, тут вже не скористаєшся методом "писанням навмання", коли пишеш все, що в голову лізе в даний момент, як це зазвичай у мене буває з етюдами. Тут потрібна чітка система героїв, продума фабула, оригінальні шляхи думок і головне доступність, щоб люди розуміли, про що вони читають. Для мене це все дуже складно, в етюдах немає ніякої системи персонажів, бо зазвичай у мене розповіді моногеройні, розповідь інколи переростає в невласне пряму мову, сюжету як такого взагалі буває нема. Це щось схоже на прустівський "потік свідомості", але якось не дуже хочеться епігонити, хочеться щось оригінальне. Зрозуміло, якщо це "потік свідомості", то людям складно його сприйняти. Але я взагалі прихильниця не розуму, а почуття. Для чого щось розуміти, потрібно відчути, треба, щоб залишився осад. По-друге, фрагментарні знання вже не підійдуть, потрібно детально і безпосередньо ознайомитися із процесами, про які йде мова. Треба вміло оперувати деталями. Одним словом треба багацько знати. Я звичайно не хочу бути другим Флобером, який все продумував до мікроскопічної коми, але все ж треба до чогось прагнути.

Кілька разів пробувала щось писати, але не виходить. Якось дуже куцо народжуються думки. Пишу, пишу, а потім раз - і все, прірва. Вже є певно окреслений сюжет, навіть кілька сформованих образів, заснованих на автобіографізмі, але дуже туго, та ще й часу мало, щоб повністю віддатися цьому. Може, ще не доросла для такого.

Інколи я читаю книги і просто не розумію, як можна бути автором такого неймовірного, дивного, теплого, незабутнього...

Я завжди була шокована після прочитання книг Люко Дашвар. З одного боку в тому, що ця жінка пише, нема ж нічого такого, але її розповіді якась трясовина. Як затягне, то витягне тільки останнє слово, а ще гра слів, яку вона використовує у своїх романах: мати все, Мо' Руся, Рай.Центр, село нЕлЮди. І дикі неочікуваності. Її книги пожна порівняти із смачними цукерками, які ненаситно пожираєш, а потім забуваєш про них. Мені дуже подобають її книги, але разом з тим, я розумію, що певним чином вони породжені маргінальністю, якесь протиряччя в них відчувається.

Мені імпонує проста розповідь Рея Бредбері. На днях прочитала його "Посмішку" - примушує задуматися. Гарно писав Ремарк, хоч "На Західному фронті без змін" я не розсмакувала ще. Як можна забути про мого улюбленого Уальда, творчість якого виховала в мені любов до естетичного, про Гі де Мопасана, натуралізмом якого я запихала свій депресивний підлітколізм, а Коцюбинський, його надзвичайно тонкий психологізм, та мене навіть Стефаник пробрав на сльози. Я вже мовчу про Шекспіра, Лесю Українку, Уласа Самчука, Валерія Шевчука, Іздрика, Роздобудько та інших сучасних і класичних...

Як же хочеться порівнятися з ними або хоча б наблизитись!