Ніч в сльозах, ранок в сні, день в колбі. Стомилася... Стомилася вирішувати чужі проблеми, а, може, і свої особисті, адже ми ніби одне ціле. Замкнене коло. Ну, не хочуть вони починати з себе, а причину шукають тільки у комусь або в минулому. Не вміють бути щасливими і навіть не знають, що воно таке. Я запитувала, а вони відповіли розмиту дурню. Як же мені соромно за них! А я знаю, що таке щастя! Знаю і прагну до нього. Щастя - це коли ти реалізовуєш себе по максимуму, стаєш прекрасним спеціалістом, у тебе неймовірна сім'я, члени якої вміють дійти згоди, люблять один одного, не обмежуть один одного в часі,
це коли ви кожного року їдете на відпочинок, мовчите і розмовляєте, коли ви посміхаєтеся навіть подумки, коли сльози наливають очі тільки від нестримного щирого сміху, коли у вашому лексиконі відсутні усі погані слова, коли ви кожного дня маєте бажання розвиватися, удосконалюватися, коли ви здорові і спроможні боротися кожної миті, коли ви готові уступитися своїми принципами на благо коханих людей, коли ви збираєтеся за спільним круглим столом і не будуєте плани, а просто мрієте, коли у вас хоч небагато, але є кілька людей, яких ви безпомилково можете назвати справжніми друзями, коли ви засинаєте, чуючи тепле хропіння, сопіння, мурликання, і дякуєте Богу за неймовірний день. Ось що я називаю щастям!
Цілий день в колбі, безповітряній, темній, так, щоб нікого не бачити, крім клавіатурних літер, щоб забути нічний біль. Невже неможливо розірвати це коло? Невже і я приречена на гниття в цьому помийнику? В цій колбі? Як би воно не було, я все одно хочу допомогти їм на зло моїй теорії "незмінності людей". Важко працювати над такими, з мене вони випивають усі соки, але... Болять налякані долоні, болить зневірена душа. Якщо тут на мене плювати хотіли, то що вже чекати від інших. Чому усі такі егоїстичні?
У зеленій чистоті трави ржуть коники, римовано галасує малеча, пахне димом, а я стомлено чекаю на райдугу після дощу.
Немає коментарів:
Дописати коментар