Нічогонехотіння

Бувають дні, коли відчуваєш себе не вибраною істотою з високими якимись там думками, інтересами, переконаннями, хех, я звичайною людиною, в якої, крім розуму, ще є тіло, що може інколи нагадувати про себе. Жахливий день, просто жахливучий: втома, фізичний біль, кріпатура, бо захотілося Ліпі фізкультурою зайнятися! Нема їй що робити!Тепер вже від цього нікуди не дітися, треба клин клином вишибати. І знову ці американські гірки настрою. Я відчуваю, як швидко рухається літо, а за плечима купа нереалізованої і недоробленої роботи. А що буде осінню? Осінь...Моя улюблена пора року. Люблю її кольори, калюжі, небо, її алеї і парасолі, а ще люблю осінні четверги і канфєти, осінню Тарамару і осінні ранки. Та навіщо здалася осінь влітку? На все свій час.

Сьогодні мене на вірш пробило. Думала, що вже ніколи до цього не повернусь, а повернулась таки. Ніколи такі ще не писала. Якісь дивний він вийшов, трохи кострубата форма, майже без рими ще й феміністичні нотки риплять. Та все ж відчуваю естетичну радість за зроблену мікросправу. Дивно, що поезії колись писала, а читати чужі вірші ліньки. Не знаю, чому так. Рідко мене справді чіпляє поезія. Ну, а ось власне і він:

Мовчання в потилицю рвало

Ненароджені фарби ембріона мого чекання

І наколювало на егоїзм світочуттєвості.

Ти мріяв, а я БАЖАЛА.

Цікава полярність у нашій взаємності.

Правда?

Віковічно натомлені губи тихо

Рабовласницькі лейби чіпляють моїй простодушності,

Що наївно соромиться плям на сорочці.

І нехай! Я послухаю, а ти ритмічно дихай.

Хай відкриються чакри на пальцях, на мочці

Вуха.

І коли ти розчинешся сам у своїй демагогії

І ефір благородний наповниться хтивим облудництвом,

Я звільнюсь непомітно від різних обов'язків -

Від пуантів, браслетів, книжок, філіжанок загаджених.

Розірву послідовність флешбеків і стану миттєвістю,

Що кожного разу відновлює себе у різних проявах,

Бо так має бути.

Так стається завше.

...Надворі зараз дощ, м'яка музика з компа лягає легкими ритмами, кріпатура, спогади, знову свідомо ізолююсь від усіх. Нічого не хочу і водночас хочу. Блін, ця природа єства. Ррррр! Коли вже буде наступна станція в настрої? 

Життя цілувати

Кроки по давнознайомим і зовсім незнайомим дорогам-звивинам, настрої неба, вітер у волоссі і ейфоричн е очікування дива. Таке враження, що я на американських гірках - вершини і падіння. Чекаю, мрію, вірю, розчаровуюсь і знову чекаю, мрію, вірю. Свобода - коли ти в пістрявій темряві короткозоро усміхаєшся зіркам, яким в дитинстві давала імена. Смак літньої самотності терпкий і водночас солодкувато-примружений. Ейфорія, незрозуміла радість за те, що обов'язково має відбутися в майбутніх сторінках моєї книги чи хай навіть в наступних життях. Гущавий смак абрикосового соку нальотом розфарбовує усміхнену мрію. Щасливі очі, стомлені ноги, тиха приглушеність перфекціонізму. Коникослухання, тишотерапія, прокрастинація і голоси, які в унісон надумали мене згадати. Аааа! Радість! Спостерігання за життями, обдумування...Насолода вдихати чисте повітря ночей, що обплітають мої вікна. Обнімати ковдру і засинати в затишному космосі, хай неідеальному, але рідному. Фраза дня: ми бачимо в оточуючих тільки те, що всередині нас. Світ тісний, кожна зустріч - це необхідна партія, що далі визначає хід гри. Потрібна музика, книжка, потрібний аромат, порібна фраза, картина, потрібні люди самі шукають нас...і знаходять, і знайдуть, а якщо і не знайдуть нас, то когось іншого. Все одно хтось буде щасливим. Небу не важливо, яка його зірка палає яскравіше, головне, щоб палала. У нас все буде! Як не сьогодні, то колись. Буде, бо по-іншому не буває!.. Американські гірки, недоторкані запахи безлюдних доріг, незалежність. Намагання забути про колючі думи-задуми. І як результат... Я хочу цілувати тебе, життя! Думаю, Пиркало не образиться за мій маленький плагіат.

Мінор, м'яко кажучи

Ніч в сльозах, ранок в сні, день в колбі. Стомилася... Стомилася вирішувати чужі проблеми, а, може, і свої особисті, адже ми ніби одне ціле. Замкнене коло. Ну, не хочуть вони починати з себе, а причину шукають тільки у комусь або в минулому. Не вміють  бути щасливими і навіть не знають, що воно таке. Я запитувала, а вони відповіли розмиту дурню. Як же мені соромно за них! А я знаю, що таке щастя! Знаю і прагну до нього. Щастя - це коли ти реалізовуєш себе по максимуму, стаєш прекрасним спеціалістом, у тебе неймовірна сім'я, члени якої вміють дійти згоди, люблять один одного, не обмежуть один одного в часі,

це коли ви кожного року їдете на відпочинок, мовчите і розмовляєте, коли ви посміхаєтеся навіть подумки, коли сльози наливають очі тільки від нестримного щирого сміху, коли у вашому лексиконі відсутні усі погані слова, коли ви кожного дня маєте бажання розвиватися, удосконалюватися, коли ви здорові і спроможні боротися кожної миті, коли ви готові уступитися своїми принципами на благо коханих людей, коли ви збираєтеся за спільним круглим столом і не будуєте плани, а просто мрієте, коли у вас хоч небагато, але є кілька людей, яких ви безпомилково можете назвати справжніми друзями, коли ви засинаєте, чуючи тепле хропіння, сопіння, мурликання, і дякуєте Богу за неймовірний день. Ось що я називаю щастям!

Цілий день в колбі, безповітряній, темній, так, щоб нікого не бачити, крім клавіатурних літер, щоб забути нічний біль. Невже неможливо розірвати це коло? Невже і я приречена на гниття в цьому помийнику? В цій колбі? Як би воно не було, я все одно хочу допомогти їм на зло моїй теорії "незмінності людей". Важко працювати над такими, з мене вони випивають усі соки, але... Болять налякані долоні, болить зневірена душа. Якщо тут на мене плювати хотіли, то що вже чекати від інших. Чому усі такі егоїстичні?

У зеленій чистоті трави ржуть коники, римовано галасує малеча, пахне димом, а я стомлено чекаю на райдугу після дощу.

29.07.2011