Накладати вето на займенники - це все одно, що накладати на себе руки: для чого?
Ти мінімаліст і бачиш лише прості закономірності. В твоєму світі краса - летальність чиєїсь ідеї. Сакральні оргії почуттів ти припиняєш кавовим блюзом і сигаретами. Блазень. Я втікала від тебе у трави, де займалася егоцентризмом. Навколо було інтермецо. Я не ворушилася, щоб не порушити непорушність. Гойдалки росли з небес. Роса колючої трави розчиняла мене. Згодом я зникла. А можливо ніколи й не існувала. "Небути" - це одна з форм існування, коли лише ти знаєш, що можна жити без тіла. А що матерія? Формальна потреба перцепції, тактильна необхідність. Не я тобі була потрібна - моє тіло: для кохання, для читання, для народження твоєї безсмертності... Гойдалки полюбляють скрипіти. Неймовірний звук. Маленькі драми сухих дощок... Мою ідеальну буттєвість розгойдував вітер, я належала йому. Ти часто приходив у трави, напевно, відчував таки щось. Я мовчала. А навіщо слова? Ти ніколи їх не чув. Вони були потрібні лише для номінації побутових дрібниць. Інтермецо стало мною, а, може, я ним... Холодно якось. Та я не сумую за теплом. Воно належить лише життю. Я завжди пам'ятатиму день твого охолодження, тоді твоя ідеальна проекція прийшла у трави. Вперше за все своє матеріальне життя побачила твою посмішку, а потім ти зник...назавжди. Цікаво, коли ти не був мінімалістом, а я інтермецо, у нас народилися би діти.
Немає коментарів:
Дописати коментар