Наші пальчики - маленькі творці, що малюють на склі веселі смайли... А проблеми тим часом татуюють міокард серця.
Лаконічні посмішки - лише результат поруху руки, вони одразу дистрофуються у холодну сльозу і розтинають своїм прозорим тілом світ відносності. І коли ти отак у повному розчаруванні дивишся на своє уже відмерле творіння, стає страшно, що деформації підлягає все... Тіло обвисає, згорблюється кривульками - настає старість; видихується пристрасть, прозрівають почуття - закінчується кохання; палають руки, і відгомін сердець зливається воєдино - починається казка...
Сумно, коли ти хочеш говорити, а людина мовчить, коли робиш люб'язність, а вона залишається лише галочкою у твоєму списку добрих справ, написаних чорнилом, яке за 2 години зникає...
І коли долі обмінюються штрих-кодами, утворюється лабіринтний шифр, який складно читати... це і є ієрогліфи життя. Коли ми хочемо показати людині своє справжнє обличчя, то зриваємо маски разом зі шкірою, і тоді виникає антипатія... Краще бути просто знайомими, аніж близькими. Важко перебороти огиду до лискучих і бридезних тарганів чужого характеру.
Маски кружляють у голові, нагадуючи про образи... Маски - вічні супутниці існування.
Між посмішкою і маскою є незримий зв'язок. В залежності від того як вигнеться усмішка, такою буде й маска. Гримас - мільярд, істиної посмішки - лише нуль.
...І грає на кобзі кобзар, і про славу якусь бубнявить, але його ніхто НЕ слуха, бо це зараз НЕактуально... І пишуть письменники книги, і читають тільки меншість, бо зараз головне НЕадекватність... І нас уже побільшало, але НЕ стало більше для історії, бо НЕ кожен може бути НЕформалом... Скрізь це НЕ... Якась параноя...21.03.2010
Немає коментарів:
Дописати коментар