Коли я ще навіть в школу не ходила, ми їхали з батьками на Київ в електричці. Я чітко пам"ятаю, як біля нас навпроти сіли хлопчик з мамою. Як на мене, тоді йому було десь дванадцять, може, трохи більше. Перед тим, як сісти, хлопчик щось чемно запитав у моїх батьків. Не можу пригадати, що саме. Потім виявилося, що його мама була глухонімою. Він перекладав їй те, що говорив мій тато. То вперше я побачила людей, які є трохи іншими. 

Потім зайшла маленька циганка і почала клянчити гроші. А якраз тоді мій тато їв якесь несмачне морозиво і віддав їй. Я пам"ятаю, як я дивилася у вікно, де зелено рябіли дерева. Хлопчик посміхався, жартував. І його мама також усміхалася. А, може, то була і не мама. Бо вони були зовсім несхожими. Він смуглявий з великими чорними очима, а вона світлошкіра з прямим жовним волоссям. Зараз би я її не впізнала, а от риси обличчя того хлопчика можу чітко відтворити (хоч в мене не дуже хороша пам"ять на зовнішність). 

Здається, тоді я хотіла з ним познайомитися. Але мені було десь п"ять років, біля мене сиділи мамі тато, і хлопчик був надто розумним, щоб говорити з якоюсь переляканою малою.

Мабуть, той образ чемного, кмітливого і симпатичного хлопчика-незнайомця так міцно вкоренився в мою пам"ять, що я несвідомо шукаю його вже дорослого. І не знаходжу. 

Цікаво, де він  зараз? Чим займається? Що любить? Як живе? Може, в нього вже п"ятеро дітей і рудоволоса дружина, а, може, він моряк на якомусь кораблі? Чи досі доглядає за своєю глухонімою мамою?

Спогади дитинства завжди теплі і добрі. 

Так інколи хочеться повернутися в той потяг, сидіти між мамою і татом, дивитися на незрозумілу мову глухонімих людей, розглядати хлопчика, чимось схожого на мене, дивитись у вікно і не думати про зайве...