Раніше в тебе доволі гарно виходило аналізувати ситуації. Ти відчувала їх на колір, смак, дотик. Ти писала - і воно писалося. І було так гарно мати маленьку скриньку емоцій десь у павутинному інтернеті. І так мимоволі пишучи, у тобі відточувалася якась грань. І було стільки гарних людей, які тебе читали. А потім ти перестала писати...

Шкода, що наука доходить до нас не одразу, а поступово. Чи то я такий тугодум. Та неважливо!

Вітер полюбляє сукні. Мені, здається, вітер насправді жіночого роду. 

Коли б мене запитали бодай рік тому, чи буду я жити у воєнний час, займатися тим, чим я зараз займаюся, думати про те, про що я зараз думаю, я б обізвала того чувака божевільним.

Насправді раніше було краще. Часто себе запитую: чому ми жалкуємо за тим, що минає? Адже тоді також не було все гладко. 

Найбільше я хочу повернення миру і відчуття легкості, коли війни стаються у твоїх думках, а не в реальності, коли можна просто жити. Моя мама готується до війни у разі, коли вона добереться до Центру України. 

Я знаю, що через рік все зміниться. І, може, навіть на краще. І вітер стане жінкою. І загояться рани. І позбудемося комплексу меншовартості. А поки будемо жити, так як нам дозволяють життєві ситуації.