а мама каже плисти...

Мама каже плисти за течією... 

Мамі треба вірити. 

Вона хоч і не розуміє, але інколи намагається. Я їй за це вдячна.

Руки холодні, бо осінь. Сіра осінь, занедбана, як непотрібна нікому жінка. Осінь, яка не має натхнення і натхненців, кохання і коханців. Осінь, на яку навіть трамваї чхати хтіли. Осінь, яку не будуть згадувати. Осінь, від якої кутаються в кольорові шарфи, щоб хоч якось врятуватися.

Нона мовчить.

У моменти, коли вона їде додому, а космос залишається у моєму повному розпорядженні, я заварюю чай і п'ю його, дивлячись, як надворі капає світло з єдиного ліхтяря. І мені приємно. 

Сьогодні в мене день Елайджа Вуда. Подивилася "The good son" і "Everything іs іlluminated". Перший фільм, думаю, всі бачили,  де він грає  з Маколей Калкіним. Фільм чудовий за його краєвиди і ліризм, а психологізм примушує співереживати. А от другий фільм також дуууже цікавинний. Раджу. Події відбуваються на Україні. Головний герой Вуда приїзжає в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала в роки холокосту його дідуся. Гарна музика, комічні сцени, за якими нагнітається трагедія кожного героя. Фільм американський, але, як на мене, авторам, не зважаючи на те, що вони намагалися передати трагедію єврейського народу, вдалося розкрити трагедію українців та України в цілому. Яскраво в стрічці постає різномов'я, чудова музика, прекрасні краєвиди, дещо наївне і шаблонне бачення пейзажів, але то таке... Фільм специфічний і цікавий.. З тих, що без зайвих слів, з тих, що з глибиною...

Я не читаю, не пишу, я займаюсь чорт зна чим. Тіні мені співчувають, а світло штовхає все вперед і вперед. І мені дискомфортно.

Мені дискомфортно в цій осені, з Ноною, з самою собою. 

У сусідній квартирі здається хтось поселився. Там безперестанку працює телевізор. Інколи мені здається, що він в ній і живе...

Усе змінюється, навіть он Блокс закривають.

Крутиться на язику фраза: "Усі ми родом з блоксу". Хе-хе...

Останній рік студентства... У крайньому разі в цьому університеті, бо хто зна, куди ті шляхи заведуть... І відчуваєш, як пороги вже тиснуть, а дверей не видно, лише пороги...

Я часто згадую, як весело було, коли ми збиралися на естетичні жесті, а тепер кожен пішов своєю дорогою.

А мама каже плисти. 

Мам, я не вмію плавати...