гарний спогад одного Нового року

Натрапила на текст, який був написаний після новорічних обіймашок. 

Хм, в ці невеличні часові рамки стільки людей помістилося, стільки розмов, ніжностей, щиростей, зрад, сліз і посмішок. Які ж ми щасливі, що в нас є спогади.

І тепер, коли я читаю це, то мені стає так гарно. 

Просто добре, що все так, а не інакше. 

Мене дратувало все "недо", що відбуваються зі мною безперестанку. Мабуть, все має своє специфічне завершення. Крапка не там, де ми хочемо її бачити. Крапка там, де закінчується одне, і починається інше.

Хочу, щоб цей сокровенний текст був тут, в Малюку Філософії, бо це місце, де зберігається моє життя.

Усі історії мають здатність закінчуватися. Але ніхто чомусь не зізнається, що після остаточної крапки є біле поле пробілу - своєрідний вакуум недомовк і невидимих перспектив, загадок чи непередбачуваних ходів. У будь-який момент хтось може легким доторком чорнила почати продовження начебто закінченого твору.

Життя влаштовує для нас складні етюди, в яких ми мусимо розібратися без підказок літературних критиків, суфлерів чи екстрасенсів, ми доторкаємось до чуттєвого тіла істини, але в якомусь напівреальному маренні. Ми ніби розуміємо суть, але не бачимо її. Без візуального підкріплення майже осягнена істина стає викривленою, а згодом - брехнею.

Уночі ми стаємо цілісністю. Я відчуваю кожну клітину твого тіла, гарячого і збудженого, відчуваю, як б'ється твоє серце. Ти оголюєшся переді мною. Стаєш тим, ким є насправді. Уночі наша історія існує поза проекціями накресленого, але ранок знову одягає нас у звичні ролі.

Холодні простирадла і ніч, з трикрапковим наповненням і вичерпним висновком.
Маленька ніч, яка стане сутнісним наповненням всього року...

Мені хочеться поставити крапку в цій дивній історії, яка не може мати майбутнього, але продовження чомусь несвідомо проростає свіжими надрізами на тканинній основі пам'яті.

Ти знайшов в мені слухача, а я шукаю долю. Ти продовжуєш ненавидіти, кохаючи, а я продовжую кохати, шукаючи.
Наші пальці перешіптувалися дивними візерунками, а наші душі так і залишилися неприкаяними. Як не дивно, але ми обоє не знаємо свого шляху...

Хто ми? Навіщо ця закінчено-незакінчена історія?
Стільки незначних деталей, які можуть згодом мені допомогти розібратися в усіх незрозумілостях цього життя. Мого життя, моєї історії, яка коливається в ритмі наростання життєвого досвіду... Вічні градації, такі властиві моїй долі...
Прості істини, такі непідвладні вашому розумінню...