18. 08. 11

Щастя на дні

- Хто, як не ми, має бути щасливим? - запитала коротковія дівчина.

Він поглянув на її зморщені маленькі п'ятки і опустив голову. Розтерте хмарами сонце м'яко розливалося заглушеними надіями. Пахло пір'їнчастим небом і польотом чайок. Він відчув, як дівчина взяла його долоню своїми на диво теплими рукам, і ще більше притих. Коротковія зробила крок, він послідував за нею. Кучеряві хвильки лезами втрачених перспектив різали їм ноги. Дівчина була усміхнена, він наляканий. Коротковія востаннє поглянула йому в очі,  в них хлопець побачив нездійсненне щастя. В останню хвилину, коли вода ще повністю не залила свідомість, він подумав, що щастям є саме очікування нездійсненності.

Маємо, що маємо

Розлючена, бо скрізь ця недосконалість. Напевно, зараз в мене такий стан, як був колись у Куітки, коли вона писала свою замітку про "все "не до..." У мене був жахливий відпочинок на морі. Навіть не підозрювала, що відпочинок може бути таким. В перший же день я спеклася, і звичайно ж уся моя мрія про шикарну засмагу накрилася мідною тарілкою, зараз я ходжу мов облізла зміюка. Але це тільки квіточки. Потім за бульки пішли мої два телефони, фотоапарат та срібло. Вже мовчу про різні деталі пов'язані з діалогами і монологами, естетикою перебування і різними побутовими дрібницями та негативними емоціями, які слідували за ними. І як після цього можна заперечувати свою причетність до КАНу (Клуб Анонімних Невдах)? Усе по плану, усе, як у справжніх лушпаків. У телефоні були усі мої записи по етнографічній практиці, фотоапарат потрібен для фотоматеріалів по цій же практиці? Що робити, не знаю. Хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Світу тупо наплювати на мене. Він навіть шансу мені не дає! Ніколи! Мене вже це починає не те що бісити, а виводити з себе. Блін, ну хіба справді для мене хоч крихти того щастя немає? Я не встигаю зробити етнографію, це нервує. Хотілося б швидше злиняти в Ізольдин космос, але незакінчені справи не дозволяють. Літо скажено тікає. Я розводжу руками і піднімаю брови.

Я отут вам наплела про свої проблеми, і ви можете ненароком подумати, що там на морі я тільки те й робила, що топила свою приватну власність і зі всіма сварилася. Це неправда. Було багато гарних моментів. Та враження від невдач такі велетенські, що вони накривають собою приємні враження.

... Мені подобалося прокидатися вранці і бігти на пляж по колючому піску. Подобалося з Вікою гуляти по заповіднику у пошуках білих мушлів, яких ми так і не знайшли: на берег викидало лише темні черепашки. Мені було кайфово пожирати очима морські безкомпромісні краєвиди, стояти на втікаючому мокрому піску, дивитися на диких дельфінів, що танцювали за кілька кроків від нас, на літаючих риб, що тікали від тих танцюристів, на дивних чайок і дивних людей. Мені було цікаво розказувати казки Каті, слухати степових цвіркунів і насолоджуватися шумом моря. Море прекрасне лише вранці і ввечері. Вдень морський пляж нудний і примітивний. Море було прекрасним, степ романтичним, мрії на піску теплими, але просто не ті люди, не те спілкування, багато мінусів, багато моїх помилок. Що я можу сказати? Це літо неоднозначне. Дивне літо, неправильне, не таке, яке б хотілося, але що поробиш, коли все вже сталося. Я вже не хочу нічого, навіть прихода осені. Хай буде лише сьогодні, а завтра - це лише амбіціїї мрійливців. Сьогодні - це моя альтернатива.

На відпочинку я тікала від своїх крейзі-родичів на пляж, щоб усамітнитись. Мені подобалося бути на одинці. В такі години я насолодливо упивалася вільним простором і трішки писала, тому далі я опублікую те, що накарлякала, сидячи на піску під сонцем убогого міста і багатого пляжу.