Фініш?

Життя - це безкінечна градація фінішів, спадна чи висхідна енергетика руху. Кожного разу закінчення має якесь продовження. Переривання червоної стрічки нового шляху стимулює до зміни настрою. Все завжди змінюється! Люблю їхати зеленими коридорами пластилінової дороги і думати про такі глобальні речі. Люблю грати шахи зі своєю фантазією. Я вдало продумую ходи, але тільки на рівні уявного, межі якого надто неподрібні, щоб за них заступати і опинятися в реальності. В житті кожного разу треба переступати через себе, щоб дійти до нового фінішу. Я сьогодні так переступила, що знову без казусів не обійшлося(-деться?). Але інші казуси обов'язково затуманять цей, і все стане лише кумедним спогадом. Ваги колихають на своїх чашах дві субстанції - порив внутрішнього "ВОНО" і розум. Розум завжди домінує, навіть коли сп'янілий алкогольним подихом "ВОНО".

Цікаво відкривати людей, давно знайомих, але невідомих в своїх гранях... Смішні дорослі і серйозні заплакані діти - це буває тільки перед сесією. А ти сидиш із книжкою в руках, яку 201 раз перечитувала і думає: "Куди я потрапилааа?.." На небі один пісок, на землі пластилін, у душі... сказала б, але Малюк Філософія не вміє лаятись. Одним словом: " Життя іде і все без коректур" Чи з коректурами? Хто їх зна? Я, наприклад, щоб не було помилок, взагалі не дію. Так би мовити, не ризикую. Це звільняє мене від усіх дисфункцій. Отак цей розум і переважає, але ж десь там порпається те "ВОНО". Воно хоче вирватися на зовні. І тут я подумала, може, це "ВОНО" не таке вже і страшне, ну бувають же люди з некрасивими іменами (Фрося, Параска). От, можливо, це моє "ВОНО" дуже порядне і гарне, тільки ім'я собі поганеньке підібрало . Сидить десь там у закопчених стереотипністю підвалах душі і так хоче світла, а розум-жлоб ну ніяк не хоче ним поділитися. Виходить, що в мені самій коріниться ота несправедливість, яку я так нещадно ляскаю своїм язиком. Я, напевно, обов'язково себе полюблю в наступних життях. І тоді зникне протиборство двох субстанцій, і все райдужно заспіває від радості самозадоволення.

А ще я не хочу вірити, що Цитрина залишить свій блог напризволяще! Це просто знову ж той самий фініш, що супроводжується зміною кліматичних умов настрою. Юлю, ти вже один з невід'ємних атрибутів БЛОКСУ!!! Він без тебе не зможе і ми, читачі, також. А ще я хочу, щоб повернулася Абетка і Фьост, бо вони класні. Але це все мій нічний егоїзм. Блог, по суті, тимчасова зупитка, школа, погріб, салон - це вже як для кого, лише тимчасова...тому... Давайте будемо просто жити і йти, бігти, скакати, їхати до свого фінішу, який є початком чогось нового і, мабуть таки, прекрасного...