Ненавиджу автобуси. Це прямокутна залізяка, набита людьми, що через відсутність нормального кисню стають в'ялими і тупими. Їхні вицвівші від напівсутінок очі по-вовкулаче дивляться на тебе... Їх не хвилює твоя душа, гостроверхі собори твоїх думок, а лише епітеліальна обгортка. Ти для них тільки матеріальна абстрактність, яка не дає заснути, притолоченому важким повітрям, розуму.
І щоб відволіктися від цієї непривабливої правди, я завжди дивилася у вікно. Мої думки чіплялися за маленьку деталь побаченого і домальовували у свідомості нові картини, що допомагали відволікатися від примітивних істот із опухшими обличчями. Але зараз пейзаж за вікном мене ще більше дратує, ніж автобусні маріонетки. Природа наче на зло трусить липким снігом і недоречним дощем. Слизько, холодно... Ну коли ця зима вже закінчиться? Таке враження, що вона триває вічність.
А Св. Валентин...Уф! Я чомусь із шкільних років недолюблюю цю закордонну банальність. Валентинки, амурчики, поцілунки, бла-ла-ла... Ну захотіли кондитери заробити, ну написали в календарі " День Св. Валентина", а для чого з цього робити таку грандіозність?.. Я звичайно розумію, що багато хто не погодиться зі мною. Діло ваше. Просто я така. Але тим не менше бажаю усім яскраво провести цей день. Ви цілуйтеся, а ми поїдемо на автобусі у білу пустелю снігу... Упс! Як я примітивно це сказала...
Немає коментарів:
Дописати коментар