Ми читаємо, розглядаємо праці відомих людей, знайомимось поверхово з їхньою біографією. Але нам так і не вдається повністю зрозуміти, що становила собою та чи інша людина. Лише щоденники, листи несуть маленькі крихти їхньої унікальної душі...
Якби вона мені сказала: « Дай мені свою кров, мені
хочеться пити», я віддав би їй усього себе, щоб тільки
вгамувати її спрагу...
Д. Дідро
Коли Дені Дідро познайомився із Софією Волан, йому було сорок три, їй – сорок. Потім протягом майже тридцяти років він написав їй 553 листи, бо кохав її до смерті ( і вона його теж)...
Вони були немолоді, але навколишні люди поставилися до цього пізнього кохання осудливо й суворо, а мати Софії Волан змусила дочку виїхати з Парижа до родового помістя.
Дідро був надто добрий і великодушний, щоб піти від дружини, яка з’єднала з ним життя, коли він був нікому не відомий і бідний; він був надто цільний для того, щоб покинути дочку, яку ніжно любив, а Софія була надто добра для того, щоб наполягати на його розриві з сім’єю, - і вона на все життя, до старості зосталась «мадемуазель», а він лишився на все життя її коханим.
Катерина ІІ жадала бачити Дідро, гордість Європи, у себе в Петербурзі, щоб осипати великими милостями, а він не міг покинути Парижу, бо неподалік була його кохана.
У 1759 році він їй писав:
Чотири роки тому мені здавалося, що Ви прекрасна. Тепер Ви для мене ще прекрасніша; таку чарівну силу має вірність – чеснота дуже вимоглива і рідкісна.
А через кілька днів запитував її, мов дівча:
Чи не заборонила Вам матуся листуватися зі мною?
А за два дні :
Я кохаю Вас так щиро й палко. Волів би кохати ще більше, але це неможливо.
А він писав і писав... Інколи щодня про смішне і про серйозне, про дрібниці і про «великі життєві поривання», він писав і забував, що їх відокремлюють сотні льє...
Душа старіючого філософа розкривалася все повніше, робилась все сприйнятливішою; мислитель, старіючи, лишався молодим...
Листи Дідро до неї читала вся сім’я Волан: сама Софія, її сувора мати, заміжні сестри. У листах Дідро звертається до її сестер і матері, як до людей рідних, котрі не можуть не зрозуміти його серця. І він переміг. Вони – навіть патріархально сувора мати – зрозуміли його і полюбили.
І ось, нарешті, після довгих наполягань його товаришів-енциклопедистів і самої Софії Волан, він поїхав у Росію... По дорозі з Гааги він писав Софії:
Де б я не перебував з волі небес, завжди носитиму любов у своєму серці.
Дідро повернувся, вони побачились, і довгими вечорами біля каміна він розповідав їй, її сестрам і матері про сніжну Росію... Коли Софія померла, він, дізнавшись про це від дочки( Софія і дочка Дідро в останні роки приятелювали), висловив одне бажання: піти з життя услід за нею.
Через п’ять місяців його бажання здійснилося. Він помер за сніданком, дружина звернулася до нього із запитанням, він не відповів. Великий філософ умер без страждань, але жив він, страждаючи.
Якби вона мені сказала: « Дай мені свою кров, мені
хочеться пити», я віддав би їй усього себе, щоб тільки
вгамувати її спрагу...
Д. Дідро
Коли Дені Дідро познайомився із Софією Волан, йому було сорок три, їй – сорок. Потім протягом майже тридцяти років він написав їй 553 листи, бо кохав її до смерті ( і вона його теж)...
Вони були немолоді, але навколишні люди поставилися до цього пізнього кохання осудливо й суворо, а мати Софії Волан змусила дочку виїхати з Парижа до родового помістя.
Дідро був надто добрий і великодушний, щоб піти від дружини, яка з’єднала з ним життя, коли він був нікому не відомий і бідний; він був надто цільний для того, щоб покинути дочку, яку ніжно любив, а Софія була надто добра для того, щоб наполягати на його розриві з сім’єю, - і вона на все життя, до старості зосталась «мадемуазель», а він лишився на все життя її коханим.
Катерина ІІ жадала бачити Дідро, гордість Європи, у себе в Петербурзі, щоб осипати великими милостями, а він не міг покинути Парижу, бо неподалік була його кохана.
У 1759 році він їй писав:
Чотири роки тому мені здавалося, що Ви прекрасна. Тепер Ви для мене ще прекрасніша; таку чарівну силу має вірність – чеснота дуже вимоглива і рідкісна.
А через кілька днів запитував її, мов дівча:
Чи не заборонила Вам матуся листуватися зі мною?
А за два дні :
Я кохаю Вас так щиро й палко. Волів би кохати ще більше, але це неможливо.
А він писав і писав... Інколи щодня про смішне і про серйозне, про дрібниці і про «великі життєві поривання», він писав і забував, що їх відокремлюють сотні льє...
Душа старіючого філософа розкривалася все повніше, робилась все сприйнятливішою; мислитель, старіючи, лишався молодим...
Листи Дідро до неї читала вся сім’я Волан: сама Софія, її сувора мати, заміжні сестри. У листах Дідро звертається до її сестер і матері, як до людей рідних, котрі не можуть не зрозуміти його серця. І він переміг. Вони – навіть патріархально сувора мати – зрозуміли його і полюбили.
І ось, нарешті, після довгих наполягань його товаришів-енциклопедистів і самої Софії Волан, він поїхав у Росію... По дорозі з Гааги він писав Софії:
Де б я не перебував з волі небес, завжди носитиму любов у своєму серці.
Дідро повернувся, вони побачились, і довгими вечорами біля каміна він розповідав їй, її сестрам і матері про сніжну Росію... Коли Софія померла, він, дізнавшись про це від дочки( Софія і дочка Дідро в останні роки приятелювали), висловив одне бажання: піти з життя услід за нею.
Через п’ять місяців його бажання здійснилося. Він помер за сніданком, дружина звернулася до нього із запитанням, він не відповів. Великий філософ умер без страждань, але жив він, страждаючи.
19.08.09
Немає коментарів:
Дописати коментар