19. 11. 11
Наприкінці тижня зірвалася. Дьогтю до загальної бочки меду додав практично невдалий День студента, неофіційно-завуальований конфлікт з викладачем...Йо, просто ненавиджу язикатих чоловіків, які хочуть заповнити собою розмовну атмосферу, які вважають себе центром світого розуму. Ненавиджу, коли обрій думки залойожено звужують до кордонів персонального бачення проблеми. "Ви маєте навчитися спочатку читати!" Та, бліна, чувак, я читати навчилася ше в першому класі, зараз я вчуся словоліпленню, словотанцю, словоархітектурі, але не читанню. Я не звикла заганяти себе в чужі правила. Мене аж бісить цей конформізм! Я не шарю, як пристосовувати до себе людей. Вони або сприймають мене, або ненавидять, як, наприклад, "102 гривні" чи цей колючоокий "пан". Моя мама каже, що така несправедливість панує у всіх кутках, не тільки в нашому "гнилому яблуці", а я впевнена, що є десь правда. "Там, де нас нема", - шепоче внутрішній голос, скривившись в їдкій посмішці.
Становище, в якому зараз знаходжусь можна назвати "біговою доріжкою": от ніби і розвиваюся, і дізнаюся щось нове кожного дня, але все якось на місці. Біжу, біжу, біжу, а результат округлено вигинається нулем. Ранками себе ненавиджу через непунктуальність, сплю до 8.00, а потім біжу, як ошпарена, на пару. Запізнююсь, витримую косий погляд викладачів, вистигаю...Після пар перетворююсь на вижату губку, розфасолююсь в кухні мінімум годину, насолоджуюсь чаєм, втохмачую занудство програми. Північ. Вечеряю. Душ. Заслужений сон. І по колу.
Вже і закономірності не спрацьовують. У нас з Куіткою навіть приблизно не було "феєричного очікування", а все одно вийшла "велика срака" (сорі, але з пісні слів не викинеш). Усе "недо".Тяга до перфекціонізму добиває. Найкраще жити нонам, їм пофігу, що все навколо них примітивне і передбачене, вони задоволені мінімумом своїх буденних порцій. А я не задоволена, мені мало. Хочу вищого, кращого, багатшого, пишнішого, блін, та навіть мажорнішого!!! Невже, я така погана, що не заслуговую на щастя. Патетика журливо скаулить, прихилившись до кактусів, на творчість немає часу, та й натхнення, а для кого зрештою старатися? Для шухлядки? Для життя я нецікава, для людей також.
Брати Капранови сказали, що італійські журналісти вважають статтю/замітку читабельною, коли вона прочитується за один сеанс туалету, тобто вона повинна бути невеликою. Я не знаю, де ви будете читати цю мою ахінею, в тому самому туалеті, в спальні, на парах, на роботі, на вулиці, в тролейбусі чи метро. Але думаю, у вас не займе це багато часу. Просто мені потрібно було висловитися. Висловилася. Зараз з'їм варення, а потім буде ранок.
Немає коментарів:
Дописати коментар