Вільна в задусі холоду

12.11.2011

Я не вірю у випадковість. Усе має запланований характер. Будь-яка випадковість невипадкова по своїй суті. Не буває пустих знайомств, зустрічей, поглядів, вчинків, доріг, кроків... Усе має здатність доповнювати життєвий урок. Сьогоднішня автобусна розмова з маленькою жінкою з великими очима і  по-страшному полатаним шрамами обличчям не перевернула мої погляди, а навпаки розтривожила їх позіхання. Вони прокинулися і чекають пояснень. Рух - як печера помірної дискусії. Якась незрозуміла вакуумна прозорість мислення.

Період мовчання пройшов, навіть апосіопеза набула чисто формального вираження. І так приємно стало говорити! Кришталик очного яблука вловив те, що не бачив через недбалість незнання. Інколи треба пережити мовчанку, щоб кришталево затягнути мелодію під простирадлами нічних шепотінь. Усе на краще!

Ми вигадуємо принципи, якими керуємося, а потім виявляється, що усе то було непотрібною ложею для власної гордині. Я вирішила поступитися, щоб не було в майбутньому проблем з тим володарем очей, що стріляють похіттю і хтивістю. "Доброго дня" - таке миле словосполучення, але як же воно не хоче вилазити в певних контекстах коридору.

Вся проблема у клітках. Ми запроторюємо туди свою ненароджену мудрість. Ми не розуміємо своїх же афоризмів, а вони насміхаються з нас. Зрештою, ми страждаємо тільки тому, бо хочемо цього самі. Звичайно важко себе не жаліти, але в цьому вся проблема. Наслідки примушують нас боятися, очікування роз'їдають душу, в результаті чого вона старіє раніше тіла. Минуле вчить не дивитися в майбутнє. Ми шукаємо щастя, а отримує банальний досвід. Але треба пам'ятати, що наступний ранок - це шанс почати нове життя. Ранкова бутафорія зовсім близько. Знову крайнощі. Люблю ранки, які висипаюТЬся...