25. 12. 11
Я сніговик. Мій холод зліпило твоє тепло. Я уважно вивчав хвилясті зморшки на твоєму чолі, коли ти м'якими доторками тулила чорні вуглини моїх псевдоочей, і щось надзвичайно неймовірне оволодівало мною. Я хотів до тебе заговорити, але в мене не було рота. Так страшно мовча
ти, коли слова безперестанку вилуплюються в свідомості пискливими ідеями. Люблю згадувати твої руки: вони особливі. Вони пахнуть хвоєю і чистотою. Вони не бояться морозу. Ти ліпила мене без рукавиць. А я любив тебе без слів. Я запитував у вогнів, що сліпили мої вуглини, для чого люди ліплять сніговиків, а потім покидають їх у самотньому теплі швидкоминучості. І вони відповідали, що люди самі цього не знають, люди взагалі нічого не знають. Вони просто роблять. Хотілося б мені просто бути людиною. У тебе гарний смак...і зовсім не тому, що ти гарна. Я взагалі не знаю, що таке краса. І навіть впевнений, що її не існує. Є диво, враження, потяг, відраза, але не краса. Краса - це вигадка егоцентризму. Спочатку я був дивовижним, бо так тобі сказав курносий хлопець. Я йому повірив, бо в нього були світлі очі, а світлі очі не вміють брехати. Світло взагалі не бреше. В моєму світі світло тільки випалює суть речей. Скоро світло знищить і мене. Я впевнений, що коли б той хлопець побачив менезараз, то сказав щось полярне своїм попереднім словам. Я тепер приплюснута грудка снігу. Мої вуглини, єдине, що слугувало зв'язком з людським світом, в цій грудці. Мені по-теплому темно, і страшно, бо скоро я втрачу свою буттєвість, а отже і тебе. Тим, що відходять, на багато важче, ніж тим, що зостаються, бо ми втрачаємо не тільки рідних серцю, а й себе. В ці хвилини, коли мій сніговий організм дотліває, мої вуглини десь в купі снігу відчувають тебе. Ти закутана в барвистий шарф, його кінчики б'ють твоє обличчя, обтяжене вигаданою красою. Сніжинки налякано колихаються від кучерявого сміху. Ти біжиш, тобі радісно. Я відчуваю, як твоя маленька ніжка наступає на рештки мого розуму. Ти копирсаєшся в брудній білизнІ мого тіла. Я плачу вуглинами. Ти продовжуєш сміятися і зникаєш. А ле не назавжди, бо ще повернешся з тим світлооким, а я не повернусь... Я вже не можу думати. Відбувається, щось таке, що вище краси і дивовижі, вище світлооких і барвистошарфих...І все ж я люблю тебе. Бо є речі, які живуть після нас. Я впевнений, що ти це колись зрозумієш.
Я сніговик. Мій холод зліпило твоє тепло. Я уважно вивчав хвилясті зморшки на твоєму чолі, коли ти м'якими доторками тулила чорні вуглини моїх псевдоочей, і щось надзвичайно неймовірне оволодівало мною. Я хотів до тебе заговорити, але в мене не було рота. Так страшно мовча
ти, коли слова безперестанку вилуплюються в свідомості пискливими ідеями. Люблю згадувати твої руки: вони особливі. Вони пахнуть хвоєю і чистотою. Вони не бояться морозу. Ти ліпила мене без рукавиць. А я любив тебе без слів. Я запитував у вогнів, що сліпили мої вуглини, для чого люди ліплять сніговиків, а потім покидають їх у самотньому теплі швидкоминучості. І вони відповідали, що люди самі цього не знають, люди взагалі нічого не знають. Вони просто роблять. Хотілося б мені просто бути людиною. У тебе гарний смак...і зовсім не тому, що ти гарна. Я взагалі не знаю, що таке краса. І навіть впевнений, що її не існує. Є диво, враження, потяг, відраза, але не краса. Краса - це вигадка егоцентризму. Спочатку я був дивовижним, бо так тобі сказав курносий хлопець. Я йому повірив, бо в нього були світлі очі, а світлі очі не вміють брехати. Світло взагалі не бреше. В моєму світі світло тільки випалює суть речей. Скоро світло знищить і мене. Я впевнений, що коли б той хлопець побачив менезараз, то сказав щось полярне своїм попереднім словам. Я тепер приплюснута грудка снігу. Мої вуглини, єдине, що слугувало зв'язком з людським світом, в цій грудці. Мені по-теплому темно, і страшно, бо скоро я втрачу свою буттєвість, а отже і тебе. Тим, що відходять, на багато важче, ніж тим, що зостаються, бо ми втрачаємо не тільки рідних серцю, а й себе. В ці хвилини, коли мій сніговий організм дотліває, мої вуглини десь в купі снігу відчувають тебе. Ти закутана в барвистий шарф, його кінчики б'ють твоє обличчя, обтяжене вигаданою красою. Сніжинки налякано колихаються від кучерявого сміху. Ти біжиш, тобі радісно. Я відчуваю, як твоя маленька ніжка наступає на рештки мого розуму. Ти копирсаєшся в брудній білизнІ мого тіла. Я плачу вуглинами. Ти продовжуєш сміятися і зникаєш. А ле не назавжди, бо ще повернешся з тим світлооким, а я не повернусь... Я вже не можу думати. Відбувається, щось таке, що вище краси і дивовижі, вище світлооких і барвистошарфих...І все ж я люблю тебе. Бо є речі, які живуть після нас. Я впевнений, що ти це колись зрозумієш.
Немає коментарів:
Дописати коментар