...будуть утішені

28. 10. 11

Зла. Безпричинно зла на все і на всіх. Егоїстична потреба створити конфлікт. Глобальна задушкованість повітря. Власне лицемір'я огидно либеться у закутках долонь. Побутові людинки, приземлені розмови, рябі течії натовпу. Нестримна жага словесно трощити трухляві стереотипи тупих законів. Хочеться кричати вголос про своє незадоволення, яке виростає на заздрощах - визнаю, але нічого не можу вдіяти. Безсила в своїх же почуттях. Усе не те, усе не так, усі не ті. Скрізь мінусовість і мороз. Зверхня примітивність усміхнених  людей угнітає. Чому скрізь одні брехливці? Поодинока випадковість справді приємних співдесідників і то не моїх. До нуарного настрою додається туповаті обриси  перехожих, неохайні купи гнилого листя, ненависний запах парфумів, безкінечна повторюваність прізвища ідола масовки, абсолютна розчарованість в недосяжності недосяжного і наївності бажаного. В кінечному результаті вже сама не знаю, чого хочу. Ніяких перспектив, ніде. Пустка. Задуха. Моральний сморід. Як можна вижити в такій атмосфері, водночас не заразившись гнилістю загальної поведінки?  Я така, як ці зверхні лизозади та ідоли? Хто пояснить мені мене? Неприємно жити в такій трухлявій обстановці. Обставинами керують сильні, слабкі йдуть за обставинами, як голодні вівці. Я не керую і не служу ідолам. Самотня автономія. Дратуюсь, злюсь, вибухаю миттєвими негативами. Найгірше те, що надія на щось гарне й нове зотліла від порухів ненаситного ходу днів. Дні завжди замінюють оригінальні мініатюри твого настрою на нудну довгу прозу. Єдине бажання швидше залишити це «гниле яблуко», хай гниє далі без моєї участі, залишилася половина шляху. Уффф! Градація осіннього настрою з кожним днем іде на спад.

...Розжеврілося небо, мабуть, на мороз, валяються листяні серця...

На днях читала Біблію, там був такий вислів: "Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені". От вам і нота позитиву, щоб повністю не впасти в слін від моїх песимістичних нарацій...