Я посміхаюсь

5. 01. 12

Найгірше виконувати завдання, складене власноруч. Тоді стає соромно перед собою. Я не вкладаюся в "план". Так надбридло відставати, а потім що є сили наздоганяти... Хм, за вікном дощ. Цікавинна в нас з вами зима. Безсніжна, тепла, по-осінньому добра. Зима, від якої я б минулого року, мабуть, кайфувала, а зараз абсолютно всерівно. Цікаво, що ми отримуємо бажане тоді, коли воно перестає бути бажаним. І нам не позбутися цієї абсурдної тавтології.

Ми помічаємо деякі речі тільки тоді, коли вони помічають нас. Гарно було, коли б ми навчилися розуміти навіщо ці речі з'являються в нашому житті, адже, як показує практика, далі вони стають абсолютно непотрібними, але все ж ворушать ейфорію пам'яті.

Хай мене усі феміністки світу поб'ють сковорідкою, про яку колись згадувала Мураха, але мені враз дуже-дуже захотілося стати беззахисною перед егоїстом протилежної статі. Хочеться, щоб якась тепла гора просто підійшла, обняла і сказала, що любить мене. Мені все одно, що ця гора має багато незрозумілих глюків, надлишок честолюбства й чисто фізіологічних інстинктів, від неї я хочу просто крихти уваги. Мені б вистачило, хоч на кілька хвилинок, я багато не прошу, бо знаю, що навіть це неможливо. Я все розумію... Маленька слабкість, все! більше не буду.

Колись обожнювала нічну тишу, її промовисті тіні, зараз почала не помічати цю сонну красу. Хочеться раціональності. Як сказав Зар, розум заважає бути "щасливою, але з роками дозволить не почуватись нещасною". Красиві слова. Тааак, але ж не тільки в цьому справа. Відчувається, що січень швидко пробіжить марафон. Воно й на краще. Весною певні речі видаються в яскравіших тонах.

Осіння зима. Пригорща світла. Життя в макетах. Нові цілі. Мабуть, гарні. Хитка невпевненість. Не пустка, як раніше, а нова сторінка, біла-біла, що пахне непочатими доторками, небаченим бажанням почути благословіння тактильності чийогось руху. Новий листок. Новий рік. Я посміхаюсь. Чесно.