28. 08. 11

Прийом!

Ну ось, мій Хамелеончик поїхав у свою столицю. Бідненька зараз їде в автобусі, немає вільних місць, тому вона, як завжди ноє. Але я думаю, дорога буде швидкою, і вранці, коли побачить свою Мію, забуде про жахливий переїзд. Наш приватний маленький космос закінчився із закінченням літа. Аж не віриться, що через якихось чотири дні настане осінь, я порину в інший космос, побачу Куітку і всіх інших, вже так хочеться...ех, але забувати не треба про маленьку проблемку: я так і не зробила одну практику. Завтра починаються трудодні.

Літо! Яке для мене воно було? Посміхнулася іронічно. Літо з перчинкою, літо з вогником, зі сльозами і красою, з соромом і жартами, з холодом і калюжами, з теплом і запахами. Нічого особливого, але...воно моє. Моє маленьке літо! Спочатку дивна здача екзаменів і заліків (згадати тільки про прикол з двома гривнями та те, як я проспала літературу), огорнена маленькими різноманітностями, книгами, посиденьками, чаєм і пивом, потім екзотичний увікенд з Куіточкою, далі усамітнення, самокопання, самоприсвячення, потім море зі своїми радостями і невдачами і нарешні  замкнений простір з Хамелеончиком, себто моєю сестрою.

Яка вона моя сестра? Та майже копія мене, якщо не рахувати загостреного егоценртизму і самовпевненості, любові до репу і до нічних прогулянок, одним словом такий же псіх, тільки псіх, який себе дуже любить. Отож, коли з'явилася Хамелеончик, мій хаос удвоївся, зник календарний відлік, я просто перестала слідкувати за часом. Ми сміялися, закрившись в кімнаті, бо Хамелеон дуже любить закриті простори, співали, фарбувалися, дивилися фільми, підсіли на "Буремний шлях" (фільм нашої молодості), фотографувалися, мучили одна одну, точніше Хамелеон мене, а в мене вже тоді вибору не було, треба ж було якось захищатися, корчили одна одній мордочки, пили природній чай, шукали на свою голову пригод, займалися зарядкою, навіть зробили спробу спекти торт і зайнятися йогою. Я люблю її, бо вона моя сестра, вона частинка моєї біографії, мого дитинства. Мені буде не вистачати хамелеончикового ідіалекту, її холодних рук, хрусту кісток і скажених очей, її дивних приступів поезії, діловитого темпу мовлення.

І ось тиша, що натякає про обов'язок переглянути сон. В животі відчуття ностальгії, як каже Хамелеончик. Чому ж так швидко все минає? Я анічогісінько не встигаю. Встигну! Програмуюсь, мої суперантенки ловлять оптимістичну хвилю. Прийом! Прийом!